Наша відповідь Керзону.
Декілька років тому, серед московської публіки був популярним анекдот про магазин з товарами для мазохістів, найвибагливішим клієнтам якого пропонували відеокасету із записом футбольного матчу між збірними України та Росії. Але з того часу випито немало пива, і хочеться знову потішити наших імперських братів-опонентів, уже відчутно розчарованих цією дрібною технічною перервою.
Для отримання нової порції задоволення, їм навіть не доведеться виходити на вулицю, бо літературна класика зараз є вільно доступна в мережі: достатньо буде просто перечитати російську та українську версії класичного літературного сюжету про дон Жуана. Нема різниці, з якої починати; але дуже бажано читати їх без перерви, зразу одну по другій, бо вся справа тут у контрасті між рівнями майстерності: безумовного центр-форварда російського письменства Олександра Пушкіна - і Лесі Українки, також не останньої людини у нашій літературі.
Такий спосіб влаштування матчевої зустрічі між видатними представниками двох народів має ту саму перевагу, що й футбол: м'яч круглий, ворота однакові, правила одні на всіх, і нехай переможе сильніший - без усяких скороминущих перед обличчям століть факторів, на кшталт поточних цін на енергоносії. Тому, дуже хотілося описати це змагання в стилі футбольного коментатора; або ж, врахувавши що двобій відбувається між Безсмертними на мистецькому високогір'ї - у стилі фантазійного кіносценарію про сутички на мечах. Але, на жаль, ті описи не були б адекватними, бо в даному конкретному випадку, пані Леся просто взяла "солнце русской поезії" за шкірку, як цуценя, і протягом всього класичного сюжету тицяла його арапським носиком в осінню калюжу, ласкаво примовляючи: "Сашуля, ну і куди ж це годиться?"
Тим, хто прочитав лише пушкінського "Каменного гостя", така оцінка може видатись необ'єктивною: і справді, без контрасту зі сторони "Камінного господаря" Лесі Українки, до цієї маленької трагедії не виникає претензій. Ми бачимо класичного дон Жуана, із його донною Анною та її командором. Можливо, це все виглядає трошки банально, ну але ж і заданий каноном сюжет досить примітивний - що небанального можна знайти в тій старій історії зваблення молодої жінки, крім хіба рухомої статуї її чоловіка?
Однак, після прочитання "Камінного господаря", пушкінське творіння починає нагадувати мрію радянських громадян - автомобіль Волга - біля якої плавно пригальмував лакований Ролс-Ройс. Не стану наводити цитати, бо не хочу відбирати задоволення; все одно ці твори краще читати повністю. Зрештою, вони не дуже великі: якраз на один вечір, щоб насолодитися вишуканою грою підтекстів у діалогах, блискучими самохарактеристиками персонажів за одну-дві репліки, красномовністю їх вчинків, і в цілому - загальним рівнем дискусії, що зачіпає значно глибші пласти людського існування, аніж просто відносини чоловіка й жінки. Однак, ця драма може мати водночас і досить утилітарне застосування, бо дає декілька підказок, як треба спокушати дівчат високого гатунку. Все це, звичайно, стосується тільки "Камінного господаря", бо єдиним, що запам'яталось після прочитання "Каменного гостя", є хіба як раз картонна нежиттєвість сцени зваблення донни Анни головним героєм. Якщо жінкам Російської Імперії дійсно подобались такі шаблонні та вочевидь нещирі слова, то направду, вона не мала права на тривале існування - хоча б із міркувань доброго смаку.
Але ж зачекайте, яка Російська Імперія, адже дія відбувається в Іспанії? Ну, формально - в Іспанії. Тільки вся атмосфера пушкінського "Каменного гостя", якщо придивитись уважно, нічим не відрізняється від того ж "Евгения Онегина" - це ті самі люди, це ті самі обставини, це та сама ментальність. Та воно й не могло бути інакше, бо в цьому полягає весь сенс перенесення світового сюжету у національну літературу - інакше було б достатньо простого перекладу.
Очевидно, що й атмосфера "Камінного господаря" має небагато спільного з Іспанією; так само як і Пушкін, Леся Українка віддзеркалила ментальність її рідного світу - світу української інтелігенції початку минулого століття. І після прочитання цієї драми, раптом стає зрозумілою загадка УПА: як вони змогли, і звідки вони такі взялися? (Корені УПА - не тільки Донцов, бо й сам Донцов мусів із чогось вирости.) Завдяки Лесі Українці, заглянувши краєм ока на ті бали і на ті вечірки, маю зараз чітке відчуття складеної головоломки. Це власне вона і є - та сама нескорена Україна, яку так довго і так люто викорінювало НКВД; яку треба було викорінити і спаплюжити пам'ять, бо сама її шляхетність була небезпечна для тої, найбільш бидлацької версії російського імперіалізму; і яка, попри нерівність сил, успішно вирішила дві стратегічні задачі: врятувала населення УРСР від запланованого післявоєнного голодомору, і справою доказала йому - якими можуть бути українці. І напевне, недаремно цю драму не викладали в школі, бо прочитавши її, раптом стає так легко згадати все.
Бо непохитний дон Гонзаго чомусь дуже нагадує полковника Коновальця, а безстрашний авантюрист дон Жуан - генерала Шухевича в молоді роки, а вишукана та іронічна донна Анна - чарівну Олену Телігу, що так само знущалася над молодими офіцерами на балах у свого батька (згідно зі світовим каноном сюжету, донна Анна була тремкішою в колінцях за пані Олену, але я ж кажу - тільки про стиль, тільки про стиль)...
Напевне, на цьому можна було би й закінчити; але хочу ще звернути увагу товариства на промовисту деталь. Як вже сказалося, в обидвох творах усі діючі особи за ментальністю відповідають аж ніяк не давній Іспанії, але рідному для їх автора середовищу; однак це правило має невеличкий виняток, бо головний герой маленької трагедії Олександра Сергійовича Пушкіна "Каменный гость", авантюрист, дуелянт і жіночий улюбленець дон Жуан - за національністю є українцем.
Між іншим, це зовсім не жарт. Він є українцем не з чиєїсь примхи, а тому, що так вирішив сам Олександр Сергійович. Його дон Жуан, зрозуміло, спілкується по-російськи, як і всі інші персонажі; але час від часу він робить маленькі обмовки, що непомильно виказують його походження. Він говорить "Так" замість "Да", і гукає "Гей" замість "Ей"; таких штрихів цілком досить, щоб ідентифікувати українське коріння.
Ця деталь є цінна тим, що дозволяє трошки глибше заглянути у внутрішній світ не лише Олександра Сергійовича, але й аудиторії, для якої писалися його твори - столичної дворянської верхівки. Виявляється, незалежність характеру та успіх у жінок асоціювалися у цих людей із українським походженням; напевне, таки непогано погуляли свого часу славні запорожці по таємних кімнатках їхніх дружин та донечок.
Хтось, може, і не погодиться з цією версією про українське коріння пушкінського дон Жуана, але я все ж триматимусь такого припущення, бо маю тут добру компанію. Леся Українка не лише помітила в пушкінському тексті цей маленький штрих, але й відреагувала на нього: слуга її дон Жуана, Сганарель, теж не цілком співпадає за походженням із рештою персонажів драми, бо має таку репліку:
Ей, мiй пане!
Я доказав би кращого лицарства,
якби то я був пан, а ви - слуга.
(Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей)
* * *
Для отримання нової порції задоволення, їм навіть не доведеться виходити на вулицю, бо літературна класика зараз є вільно доступна в мережі: достатньо буде просто перечитати російську та українську версії класичного літературного сюжету про дон Жуана. Нема різниці, з якої починати; але дуже бажано читати їх без перерви, зразу одну по другій, бо вся справа тут у контрасті між рівнями майстерності: безумовного центр-форварда російського письменства Олександра Пушкіна - і Лесі Українки, також не останньої людини у нашій літературі.
Такий спосіб влаштування матчевої зустрічі між видатними представниками двох народів має ту саму перевагу, що й футбол: м'яч круглий, ворота однакові, правила одні на всіх, і нехай переможе сильніший - без усяких скороминущих перед обличчям століть факторів, на кшталт поточних цін на енергоносії. Тому, дуже хотілося описати це змагання в стилі футбольного коментатора; або ж, врахувавши що двобій відбувається між Безсмертними на мистецькому високогір'ї - у стилі фантазійного кіносценарію про сутички на мечах. Але, на жаль, ті описи не були б адекватними, бо в даному конкретному випадку, пані Леся просто взяла "солнце русской поезії" за шкірку, як цуценя, і протягом всього класичного сюжету тицяла його арапським носиком в осінню калюжу, ласкаво примовляючи: "Сашуля, ну і куди ж це годиться?"
Тим, хто прочитав лише пушкінського "Каменного гостя", така оцінка може видатись необ'єктивною: і справді, без контрасту зі сторони "Камінного господаря" Лесі Українки, до цієї маленької трагедії не виникає претензій. Ми бачимо класичного дон Жуана, із його донною Анною та її командором. Можливо, це все виглядає трошки банально, ну але ж і заданий каноном сюжет досить примітивний - що небанального можна знайти в тій старій історії зваблення молодої жінки, крім хіба рухомої статуї її чоловіка?
Однак, після прочитання "Камінного господаря", пушкінське творіння починає нагадувати мрію радянських громадян - автомобіль Волга - біля якої плавно пригальмував лакований Ролс-Ройс. Не стану наводити цитати, бо не хочу відбирати задоволення; все одно ці твори краще читати повністю. Зрештою, вони не дуже великі: якраз на один вечір, щоб насолодитися вишуканою грою підтекстів у діалогах, блискучими самохарактеристиками персонажів за одну-дві репліки, красномовністю їх вчинків, і в цілому - загальним рівнем дискусії, що зачіпає значно глибші пласти людського існування, аніж просто відносини чоловіка й жінки. Однак, ця драма може мати водночас і досить утилітарне застосування, бо дає декілька підказок, як треба спокушати дівчат високого гатунку. Все це, звичайно, стосується тільки "Камінного господаря", бо єдиним, що запам'яталось після прочитання "Каменного гостя", є хіба як раз картонна нежиттєвість сцени зваблення донни Анни головним героєм. Якщо жінкам Російської Імперії дійсно подобались такі шаблонні та вочевидь нещирі слова, то направду, вона не мала права на тривале існування - хоча б із міркувань доброго смаку.
Але ж зачекайте, яка Російська Імперія, адже дія відбувається в Іспанії? Ну, формально - в Іспанії. Тільки вся атмосфера пушкінського "Каменного гостя", якщо придивитись уважно, нічим не відрізняється від того ж "Евгения Онегина" - це ті самі люди, це ті самі обставини, це та сама ментальність. Та воно й не могло бути інакше, бо в цьому полягає весь сенс перенесення світового сюжету у національну літературу - інакше було б достатньо простого перекладу.
Очевидно, що й атмосфера "Камінного господаря" має небагато спільного з Іспанією; так само як і Пушкін, Леся Українка віддзеркалила ментальність її рідного світу - світу української інтелігенції початку минулого століття. І після прочитання цієї драми, раптом стає зрозумілою загадка УПА: як вони змогли, і звідки вони такі взялися? (Корені УПА - не тільки Донцов, бо й сам Донцов мусів із чогось вирости.) Завдяки Лесі Українці, заглянувши краєм ока на ті бали і на ті вечірки, маю зараз чітке відчуття складеної головоломки. Це власне вона і є - та сама нескорена Україна, яку так довго і так люто викорінювало НКВД; яку треба було викорінити і спаплюжити пам'ять, бо сама її шляхетність була небезпечна для тої, найбільш бидлацької версії російського імперіалізму; і яка, попри нерівність сил, успішно вирішила дві стратегічні задачі: врятувала населення УРСР від запланованого післявоєнного голодомору, і справою доказала йому - якими можуть бути українці. І напевне, недаремно цю драму не викладали в школі, бо прочитавши її, раптом стає так легко згадати все.
Бо непохитний дон Гонзаго чомусь дуже нагадує полковника Коновальця, а безстрашний авантюрист дон Жуан - генерала Шухевича в молоді роки, а вишукана та іронічна донна Анна - чарівну Олену Телігу, що так само знущалася над молодими офіцерами на балах у свого батька (згідно зі світовим каноном сюжету, донна Анна була тремкішою в колінцях за пані Олену, але я ж кажу - тільки про стиль, тільки про стиль)...
Напевне, на цьому можна було би й закінчити; але хочу ще звернути увагу товариства на промовисту деталь. Як вже сказалося, в обидвох творах усі діючі особи за ментальністю відповідають аж ніяк не давній Іспанії, але рідному для їх автора середовищу; однак це правило має невеличкий виняток, бо головний герой маленької трагедії Олександра Сергійовича Пушкіна "Каменный гость", авантюрист, дуелянт і жіночий улюбленець дон Жуан - за національністю є українцем.
Між іншим, це зовсім не жарт. Він є українцем не з чиєїсь примхи, а тому, що так вирішив сам Олександр Сергійович. Його дон Жуан, зрозуміло, спілкується по-російськи, як і всі інші персонажі; але час від часу він робить маленькі обмовки, що непомильно виказують його походження. Він говорить "Так" замість "Да", і гукає "Гей" замість "Ей"; таких штрихів цілком досить, щоб ідентифікувати українське коріння.
Ця деталь є цінна тим, що дозволяє трошки глибше заглянути у внутрішній світ не лише Олександра Сергійовича, але й аудиторії, для якої писалися його твори - столичної дворянської верхівки. Виявляється, незалежність характеру та успіх у жінок асоціювалися у цих людей із українським походженням; напевне, таки непогано погуляли свого часу славні запорожці по таємних кімнатках їхніх дружин та донечок.
Хтось, може, і не погодиться з цією версією про українське коріння пушкінського дон Жуана, але я все ж триматимусь такого припущення, бо маю тут добру компанію. Леся Українка не лише помітила в пушкінському тексті цей маленький штрих, але й відреагувала на нього: слуга її дон Жуана, Сганарель, теж не цілком співпадає за походженням із рештою персонажів драми, бо має таку репліку:
Ей, мiй пане!
Я доказав би кращого лицарства,
якби то я був пан, а ви - слуга.
(Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей)
* * *