Парламентське телебачення.
Є відомий вираз Мао Цзе Дуна: гвинтівка народжує владу. Але в сучасних умовах, цей вираз можна доповнити іще одним, може і більш важливим: телебачення породжує владу (зрозуміло, мається на увазі державна влада, а не ім'я людини). Як це стається, бачить кожен хто хоч трохи цікавиться політикою: можливість постійного впливу на мізки населення дозволяє робити дутий рейтинг або обливати брудом, замовчувати важливе, роздувати неважливе, неявно проводити в маси свою ідеологію або вести неприховану пропаганду, влаштовувати різні скандали і взагалі формувати суспільну думку, яка на виборах дозволить отримати державні посади, в тому числі і президентську.
Отже, телебачення є вкрай важливе для політики. Але тоді з'являється питання - від кого має залежати, що буде говоритися по телевізору, звідки має виникати право на модерацію телепростору, і чи не можна змінити на краще існуючу зараз ситуацію?
Офіційно, на даний момент, ліцензії на мовлення по тому чи іншому загальнонаціональному телеканалу видає Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, одна половина зі складу якої призначається президентом, а друга - Верховною Радою; однак, оскільки президент завжди має своїх депутатів у ВР, то він майже автоматично отримує контрольний пакет. В результаті, на перший погляд виглядає так, ніби від президента (або від його політичної сили) якраз і залежить, якій телекомпанії видадуть ліцензію на телеканал.
Це, можливо, виглядає навіть демократичним, аж поки не згадується загальна властивість боротьби між правдою і брехнею: правда має перевагу в чесній дискусії, тоді як брехня вимагає собі монополії. Отже, монополія політичної сили президента, навіть якщо його було обрано демократично, у випадку надання ліцензій на телеканали є шкідливою для демократії просто з точки зору загальних законів ведення дискусії.
При цьому, однак, для кращого розуміння хто реально є модераторами телевізійного простору України, можна ще й розглянути, кому належать зараз в Україні найбільш рейтингові телеканали, про що можна приблизно дізнатись, наприклад, з дискусії, що виникла в LJ:
http://atanoissapa.livejournal.com/150929.html
Інтер - Валерій Хорошковський та Дмитро Фірташ
1+1 - Рональд Лаудер та Ігор Коломойський
ICTV - Віктор Пінчук
Новий канал - Віктор Пінчук
СТБ - Віктор Пінчук
ТРК Україна - Ринат Ахметов
НТН - Григорій Суркіс
ТЕТ - Григорій Суркіс та Ігор Коломойський
5 канал - Петро Порошенко
Легко бачити, що на даний момент телепростором України керують декілька надзвичайно багатих людей, причому нікого з цих людей народ України аж ніяк не вповноважував вирішувати, які мультфільми на ніч дивитися дітям, яку музику слухати молоді, які художні фільми дивитися всім глядачам, зрештою, якою має бути якість телереклами та її частка в загальному часі телепрограм.
Отже, оскільки єдиним джерелом влади в демократичній країні є народ, а телебачення породжує владу, то з точки зору дотримання фундаментальних принципів демократії, свободи слова, національної безпеки та відсутності монополії на достовірну інформацію видається правильним змінити законодавство у такий спосіб, щоб модераторами телепростору стали не власники телеканалів і не президент, а політичні сили, яким різні групи населення на вільних виборах делегують своє демократичне право модерації телевізійного простору. Таким чином, виглядає значно більш правильним, якби замість Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, ліцензії на загальнонаціональні телеканали вільно видавалися та вільно забиралися партіями, що пройшли до парламенту - тобто кожна парламентська партія, просто за результатами виборів, отримує право вільно надавати комерційним телекомпаніям і вільно забирати у комерційних телекомпаній ліцензії на мовлення по одному із загальнонаціональних телеканалів, і несе за телепрограми цього каналу політичну відповідальність перед виборцями (наприклад, на даний момент, ПР модерувала б першу кнопку, БЮТ другу, НУНС третю, комуністи четверту і литвинівці п'яту). Це означає, що кожен із загальнонаціональних телеканалів по суті керується вказівками тої чи іншої політичної сили, причому це робиться офіційно, прозоро і по дорученню виборців (врешті - решт, це досить важливий для виборців аргумент, хто буде відповідати за якість та інформаційне наповнення телепрограм загальнонаціональних телеканалів). Зрозуміло, що після нових виборів, на ті чи інші телеканали (кнопки) приходять нові політичні сили - модератори, і тоді вони мають право диктувати комерційним телекомпаніям щось нове, або просто забрати ліцензію і надати її іншій телекомпанії (на одному каналі може працювати і декілька телекомпаній, яких буде модерувати відповідна політична сила, а комерційні телекомпанії зможуть готувати телепрограми і для декількох каналів).
Ясно, що передачі по цих телеканалах будуть не тільки політичні: відсотки ефірного часу, що мають займати фільми, новини, освітні та розважальні передачі, чи й іще щось, можна легко прописати в законодавстві або в статутних документах телеканалу, і тоді політичні сили будуть ревно стежити одна за одною, щоб їхні політичні та медіа - конкуренти ці документи виконували. Але тоді, по крайній мірі, у телепросторі існуватиме реальна разноманітність ідеологічних спрямувань, і можна буде, наприклад, подивитися телефільми що освітлюють життя з різних, навіть і протилежних, точок зору.
Може виникнути заперечення, що ліцензії на телемовлення було б правильніше просто купувати, але тут легко відповісти: зрештою, зовсім не доведено що той хто має більше грошей робить кращі телепрограми, і виборці, без жодного сумніву, мають демократичне право впливати на те, що бачитимуть по телевізору їхні діти. Політичні партії будуть під таким впливом через механізм виборів, а от медіа - олігархи зараз дозволяють собі поширювати через телевізор вкрай низькопробну продукцію, причому відповідальності перед глядачами вони майже не несуть, що явно суперечить ідеям демократії.
В результаті пропонованої зміни законодавства, ситуація у телепросторі стала б значно кращою, через жорстку політичну конкуренцію було б менше реклами, примітивних шоу та інших засобів одурманювання населення, до яких телеглядачі відчувають огиду і які стали б при новій системі невигідні політичним силам - модераторам. Крім того, і що важливіше, кожна політична сила, що користується якоюсь підтримкою виборців, отримала б можливість краще донести свою ідеологію до глядачів, а боротьба за увагу аудиторії зробила б телебачення цікавішим і більш якісним.
Вперше я висловив цю ідею ще за деякий час до президентських виборів 2004 року, коли подзвонив на якусь політичну радіопередачу. З того часу в ідеї нічого не змінилося, якщо не рахувати деяких дрібниць, про які підказала одна знайома по університету: оскільки не виключено, що на якихось виборах до парламенту пройде дуже мало партій (особливо якщо вони ще й піднімуть прохідний бар'єр), було б логічно визначати, чи має право та чи інша партія модерувати якусь кнопку телевізора, просто за тим критерієм, що перші N партій, впорядкованих від більшого до меншого результату на парламентських виборах, отримують право модерувати N наявних загальнонаціональних телеканалів, від першого до N-го, навіть незалежно від того, чи пройшла дана партія до парламенту. В результаті з'являється ще більша гарантія від монополізації права модерації телепростору, особливо якщо число N таких загальнонаціональних телеканалів зробити досить великим, наприклад сім, десять, п'ятнадцять або й іще більше (що не є складно при сучасному рівні розвитку техніки). При цьому, зрозуміло, різні телеканали матимуть різний рейтинг, різну репутацію, різне покриття по території країни та за її межами; і щоб зробити політичну конкуренцію за право модерувати той чи інший телеканал розумнішою, можна ввести просте правило, що політична сила, яка отримала більше відсотків голосів на парламентських виборах, має пріоритет при виборі каналу, який вона буде модерувати. Тобто спочатку обирає собі канал переможець виборів, потім другий номер, потім третій і так далі, аж поки всі телеканали не отримають модератора.
Тут можна заперечити, що бувають неполітичні телеканали, наприклад M1. Але на це легко відповісти: підбір композицій, що транслюються по цих телеканалах, є задачею ідеологічною, як би не намагалися сучасні музичні телеканали притворитися незаангажованими. Насправді, вони є навіть більше заангажовані, аніж телеканали, що беруть собі слогани типу канал чесних новин, бо з самого інформаційного наповнення стає зрозуміло, кому вигідна їхня музика. По тому самому каналу M1 можна побачити багато відеокліпів, безумовно вигідних тим, хто хотів би перетворити українську молодь на тупих споживачів; але знайти відеокліп, що пробуджував би почуття честі та совісті, чомусь набагато важче.
Зрештою, якщо є бажання зберегти спеціалізовані телеканали, що передають тільки музику, тільки фільми, тільки новини і тому подібне, то було б, можливо, і не зайве прийняти таке правило, що кожен телеканал має у своєму статуті записано, які телепрограми за який відсоток часу він передає, і тоді переможець виборів має найбільший вибір можливих для модерації різноманітних телеканалів, другий номер - менший, третій - ще менший, і так далі (це ще одна дрібниця від знайомої по університету). В результаті, можна було б повністю зберегти існуючу систему телеканалів, з тою тільки різницею, що модераторами цієї системи стали б не ті, кому усі ці канали зараз належать і кого народ на це аж ніяк не вповноважував, а демократично обрані політичні сили. Тобто такими змінами до законодавства можна відділити на телебаченні бізнес від політики.
Може також виникнути зауваження, що при такій системі виборної модерації, ще один телеканал мав би бути окремо виділений для керівника країни. Але одна знайома котра вчилася в медінституті підказала, що на це легко відповісти, і ось яким чином. Парламент, або Рада - це за визначенням орган, де взаємодіють різні думки. І оскільки правда є сильнішою в дискусії, а брехня вимагає собі монополії, то було б просто правильним зробити модерацію всіх каналів телебачення якраз парламентською. Крім того, всі політичні партії, що за результатами виборів отримують право модерувати телеканал, представляють своїх виборців; але керівник країни тільки один, і додатковий телеканал для нього був би просто зайвим, адже виборці, що за нього голосували, переважно голосували також і за якусь із політичних партій, тобто їхнє демократичне право делегувати свої права модерації телепростору все одно є враховане (і тут виникає цікаве питання, а чому при загальноприйнятій моделі демократії виборці не мають можливості делегувати політичним партіям на виборах свої права модерації телепростору, адже вся влада в демократичній країні повинна належати народу а телебачення породжує владу?).
Тут можна ще заперечити, що скоро така ідея модерації телепростору буде неактуальною у зв'язку з поширенням швидкісного інтернету. Але насправді це не так. Якщо вдуматися, телеканали будуть існувати незалежно від того, через які технічні засоби вони поширюватимуться. Це може бути ефірна трансляція, звичайна або цифрова кабельна лінія, супутниковий зв'язок; кінцевим пристроєм може бути спеціалізований відтворювач інформації (телевізор), звичайний комп'ютер або й іще щось; але сам формат телевізійного мовлення, коли є вибір з деякої кількості каналів (кнопок), по яких в реальному часі передається телевізійна програма, швидше за все зберігатиметься ще дуже довго, хоча б тому що є багато людей, яким хотілось би, замість читання інформації в мережі, просто натиснути на кнопку телеканалу і подивитися телевізор.
На перший погляд, така пропозиція до змін законодавства виглядає досить реалістично. Наприклад, на даний момент, голосування за них було б достатньо вигідним майже всім керівникам політичних сил, що є у Верховній Раді. Тобто необхідна більшість голосів може навіть і бути; але є підозра, що прийняти такі зміни до законодавства буде неможливо, бо на заваді цьому стануть вищезгадані медіа - олігархи, а також механізм зовнішнього керування Україною, той самий що так яскраво спостерігався після другого туру президентських виборів, коли Брюссель та Москва через своїх спостерігачів нав'язали українцям недопрезидентство Януковича. Тобто, на мою думку, керівники політичних сил, особливо ті, котрі найбільше захотіли б прийняти ці зміни до законодавства, швидше за все просто не зможуть цього зробити, та й навряд чи наважаться навіть почати говорити про них з трибуни.
На цьому можна було б і закінчити, але принагідно хочеться задати іще деякі в'їдливі запитання: а як ставляться до української медіа - олігархії усі брюссельські та московські спостерігачі за демократичністю, ті самі що продуманою ницістю нав'язали на виборах перемогу Януковича - адже за якимось дивним співпадінням якраз у Тимошенко немає свого телеканалу, щоб на ньому можна було, згідно з принципами свободи слова і демократії, показати всій Україні докази фальсифікацій на президентських виборах? І якщо це не просто співпадіння, то чи не є вся ця медіа - олігархія тільки ширмою для справжніх міжнародних кураторів українського телепростору, котрі за рахунок ось такого лицемірства, тобто підтримки фальсифікацій чужоземними спостерігачами на виборах під виглядом підтримки демократії, і телевізійного промивання мізків під виглядом свободи слова, здійснюють зовнішнє керування Україною? А якщо це так, то чи не було помилкою України віддавати ядерну зброю під такі фіктивні гарантії безпеки, і чи не є це показовим прикладом для всіх інших країн, котрих НАТО і Москва примушують здійснити ядерне роззброєння на тій лише підставі, що їхнім країнам чомусь можна мати ядерну зброю - а іншим чомусь заборонено? А може, якраз для того щоб ці питання не прозвучали в прямому ефірі, і допускають брюссельські та московські спостерігачі за демократичністю безпечне існування медіа - олігархів? І чи мають підстави спостерігачі за демократичністю з Москви і з Брюсселя називати демократичними самих себе - а конкретніше, чи можна назвати демократичним, враховуючи вищенаведені міркування, телепростір самих спостерігачів за демократичністю? Ось наприклад, хто реально модерує CNN, і звідки береться його право здійснювати цю модерацію? А чи було б демократичним, з точки зору брюссельських і московських спостерігачів, українцям проголосувати на всенародному референдумі за відновлення ядерного статусу? І щоб такі зайві думки не виникали, напевне, брюссельським і московським спостерігачам було б дуже вигідно нав'язати Україні керованих медіа - олігархів; і якщо мати на увазі цю версію, то деякі загадки української політики за останні роки раптово отримують достатньо просте пояснення.
Отже, телебачення є вкрай важливе для політики. Але тоді з'являється питання - від кого має залежати, що буде говоритися по телевізору, звідки має виникати право на модерацію телепростору, і чи не можна змінити на краще існуючу зараз ситуацію?
Офіційно, на даний момент, ліцензії на мовлення по тому чи іншому загальнонаціональному телеканалу видає Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, одна половина зі складу якої призначається президентом, а друга - Верховною Радою; однак, оскільки президент завжди має своїх депутатів у ВР, то він майже автоматично отримує контрольний пакет. В результаті, на перший погляд виглядає так, ніби від президента (або від його політичної сили) якраз і залежить, якій телекомпанії видадуть ліцензію на телеканал.
Це, можливо, виглядає навіть демократичним, аж поки не згадується загальна властивість боротьби між правдою і брехнею: правда має перевагу в чесній дискусії, тоді як брехня вимагає собі монополії. Отже, монополія політичної сили президента, навіть якщо його було обрано демократично, у випадку надання ліцензій на телеканали є шкідливою для демократії просто з точки зору загальних законів ведення дискусії.
При цьому, однак, для кращого розуміння хто реально є модераторами телевізійного простору України, можна ще й розглянути, кому належать зараз в Україні найбільш рейтингові телеканали, про що можна приблизно дізнатись, наприклад, з дискусії, що виникла в LJ:
http://atanoissapa.livejournal.com/150929.html
Інтер - Валерій Хорошковський та Дмитро Фірташ
1+1 - Рональд Лаудер та Ігор Коломойський
ICTV - Віктор Пінчук
Новий канал - Віктор Пінчук
СТБ - Віктор Пінчук
ТРК Україна - Ринат Ахметов
НТН - Григорій Суркіс
ТЕТ - Григорій Суркіс та Ігор Коломойський
5 канал - Петро Порошенко
Легко бачити, що на даний момент телепростором України керують декілька надзвичайно багатих людей, причому нікого з цих людей народ України аж ніяк не вповноважував вирішувати, які мультфільми на ніч дивитися дітям, яку музику слухати молоді, які художні фільми дивитися всім глядачам, зрештою, якою має бути якість телереклами та її частка в загальному часі телепрограм.
Отже, оскільки єдиним джерелом влади в демократичній країні є народ, а телебачення породжує владу, то з точки зору дотримання фундаментальних принципів демократії, свободи слова, національної безпеки та відсутності монополії на достовірну інформацію видається правильним змінити законодавство у такий спосіб, щоб модераторами телепростору стали не власники телеканалів і не президент, а політичні сили, яким різні групи населення на вільних виборах делегують своє демократичне право модерації телевізійного простору. Таким чином, виглядає значно більш правильним, якби замість Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, ліцензії на загальнонаціональні телеканали вільно видавалися та вільно забиралися партіями, що пройшли до парламенту - тобто кожна парламентська партія, просто за результатами виборів, отримує право вільно надавати комерційним телекомпаніям і вільно забирати у комерційних телекомпаній ліцензії на мовлення по одному із загальнонаціональних телеканалів, і несе за телепрограми цього каналу політичну відповідальність перед виборцями (наприклад, на даний момент, ПР модерувала б першу кнопку, БЮТ другу, НУНС третю, комуністи четверту і литвинівці п'яту). Це означає, що кожен із загальнонаціональних телеканалів по суті керується вказівками тої чи іншої політичної сили, причому це робиться офіційно, прозоро і по дорученню виборців (врешті - решт, це досить важливий для виборців аргумент, хто буде відповідати за якість та інформаційне наповнення телепрограм загальнонаціональних телеканалів). Зрозуміло, що після нових виборів, на ті чи інші телеканали (кнопки) приходять нові політичні сили - модератори, і тоді вони мають право диктувати комерційним телекомпаніям щось нове, або просто забрати ліцензію і надати її іншій телекомпанії (на одному каналі може працювати і декілька телекомпаній, яких буде модерувати відповідна політична сила, а комерційні телекомпанії зможуть готувати телепрограми і для декількох каналів).
Ясно, що передачі по цих телеканалах будуть не тільки політичні: відсотки ефірного часу, що мають займати фільми, новини, освітні та розважальні передачі, чи й іще щось, можна легко прописати в законодавстві або в статутних документах телеканалу, і тоді політичні сили будуть ревно стежити одна за одною, щоб їхні політичні та медіа - конкуренти ці документи виконували. Але тоді, по крайній мірі, у телепросторі існуватиме реальна разноманітність ідеологічних спрямувань, і можна буде, наприклад, подивитися телефільми що освітлюють життя з різних, навіть і протилежних, точок зору.
Може виникнути заперечення, що ліцензії на телемовлення було б правильніше просто купувати, але тут легко відповісти: зрештою, зовсім не доведено що той хто має більше грошей робить кращі телепрограми, і виборці, без жодного сумніву, мають демократичне право впливати на те, що бачитимуть по телевізору їхні діти. Політичні партії будуть під таким впливом через механізм виборів, а от медіа - олігархи зараз дозволяють собі поширювати через телевізор вкрай низькопробну продукцію, причому відповідальності перед глядачами вони майже не несуть, що явно суперечить ідеям демократії.
В результаті пропонованої зміни законодавства, ситуація у телепросторі стала б значно кращою, через жорстку політичну конкуренцію було б менше реклами, примітивних шоу та інших засобів одурманювання населення, до яких телеглядачі відчувають огиду і які стали б при новій системі невигідні політичним силам - модераторам. Крім того, і що важливіше, кожна політична сила, що користується якоюсь підтримкою виборців, отримала б можливість краще донести свою ідеологію до глядачів, а боротьба за увагу аудиторії зробила б телебачення цікавішим і більш якісним.
Вперше я висловив цю ідею ще за деякий час до президентських виборів 2004 року, коли подзвонив на якусь політичну радіопередачу. З того часу в ідеї нічого не змінилося, якщо не рахувати деяких дрібниць, про які підказала одна знайома по університету: оскільки не виключено, що на якихось виборах до парламенту пройде дуже мало партій (особливо якщо вони ще й піднімуть прохідний бар'єр), було б логічно визначати, чи має право та чи інша партія модерувати якусь кнопку телевізора, просто за тим критерієм, що перші N партій, впорядкованих від більшого до меншого результату на парламентських виборах, отримують право модерувати N наявних загальнонаціональних телеканалів, від першого до N-го, навіть незалежно від того, чи пройшла дана партія до парламенту. В результаті з'являється ще більша гарантія від монополізації права модерації телепростору, особливо якщо число N таких загальнонаціональних телеканалів зробити досить великим, наприклад сім, десять, п'ятнадцять або й іще більше (що не є складно при сучасному рівні розвитку техніки). При цьому, зрозуміло, різні телеканали матимуть різний рейтинг, різну репутацію, різне покриття по території країни та за її межами; і щоб зробити політичну конкуренцію за право модерувати той чи інший телеканал розумнішою, можна ввести просте правило, що політична сила, яка отримала більше відсотків голосів на парламентських виборах, має пріоритет при виборі каналу, який вона буде модерувати. Тобто спочатку обирає собі канал переможець виборів, потім другий номер, потім третій і так далі, аж поки всі телеканали не отримають модератора.
Тут можна заперечити, що бувають неполітичні телеканали, наприклад M1. Але на це легко відповісти: підбір композицій, що транслюються по цих телеканалах, є задачею ідеологічною, як би не намагалися сучасні музичні телеканали притворитися незаангажованими. Насправді, вони є навіть більше заангажовані, аніж телеканали, що беруть собі слогани типу канал чесних новин, бо з самого інформаційного наповнення стає зрозуміло, кому вигідна їхня музика. По тому самому каналу M1 можна побачити багато відеокліпів, безумовно вигідних тим, хто хотів би перетворити українську молодь на тупих споживачів; але знайти відеокліп, що пробуджував би почуття честі та совісті, чомусь набагато важче.
Зрештою, якщо є бажання зберегти спеціалізовані телеканали, що передають тільки музику, тільки фільми, тільки новини і тому подібне, то було б, можливо, і не зайве прийняти таке правило, що кожен телеканал має у своєму статуті записано, які телепрограми за який відсоток часу він передає, і тоді переможець виборів має найбільший вибір можливих для модерації різноманітних телеканалів, другий номер - менший, третій - ще менший, і так далі (це ще одна дрібниця від знайомої по університету). В результаті, можна було б повністю зберегти існуючу систему телеканалів, з тою тільки різницею, що модераторами цієї системи стали б не ті, кому усі ці канали зараз належать і кого народ на це аж ніяк не вповноважував, а демократично обрані політичні сили. Тобто такими змінами до законодавства можна відділити на телебаченні бізнес від політики.
Може також виникнути зауваження, що при такій системі виборної модерації, ще один телеканал мав би бути окремо виділений для керівника країни. Але одна знайома котра вчилася в медінституті підказала, що на це легко відповісти, і ось яким чином. Парламент, або Рада - це за визначенням орган, де взаємодіють різні думки. І оскільки правда є сильнішою в дискусії, а брехня вимагає собі монополії, то було б просто правильним зробити модерацію всіх каналів телебачення якраз парламентською. Крім того, всі політичні партії, що за результатами виборів отримують право модерувати телеканал, представляють своїх виборців; але керівник країни тільки один, і додатковий телеканал для нього був би просто зайвим, адже виборці, що за нього голосували, переважно голосували також і за якусь із політичних партій, тобто їхнє демократичне право делегувати свої права модерації телепростору все одно є враховане (і тут виникає цікаве питання, а чому при загальноприйнятій моделі демократії виборці не мають можливості делегувати політичним партіям на виборах свої права модерації телепростору, адже вся влада в демократичній країні повинна належати народу а телебачення породжує владу?).
Тут можна ще заперечити, що скоро така ідея модерації телепростору буде неактуальною у зв'язку з поширенням швидкісного інтернету. Але насправді це не так. Якщо вдуматися, телеканали будуть існувати незалежно від того, через які технічні засоби вони поширюватимуться. Це може бути ефірна трансляція, звичайна або цифрова кабельна лінія, супутниковий зв'язок; кінцевим пристроєм може бути спеціалізований відтворювач інформації (телевізор), звичайний комп'ютер або й іще щось; але сам формат телевізійного мовлення, коли є вибір з деякої кількості каналів (кнопок), по яких в реальному часі передається телевізійна програма, швидше за все зберігатиметься ще дуже довго, хоча б тому що є багато людей, яким хотілось би, замість читання інформації в мережі, просто натиснути на кнопку телеканалу і подивитися телевізор.
На перший погляд, така пропозиція до змін законодавства виглядає досить реалістично. Наприклад, на даний момент, голосування за них було б достатньо вигідним майже всім керівникам політичних сил, що є у Верховній Раді. Тобто необхідна більшість голосів може навіть і бути; але є підозра, що прийняти такі зміни до законодавства буде неможливо, бо на заваді цьому стануть вищезгадані медіа - олігархи, а також механізм зовнішнього керування Україною, той самий що так яскраво спостерігався після другого туру президентських виборів, коли Брюссель та Москва через своїх спостерігачів нав'язали українцям недопрезидентство Януковича. Тобто, на мою думку, керівники політичних сил, особливо ті, котрі найбільше захотіли б прийняти ці зміни до законодавства, швидше за все просто не зможуть цього зробити, та й навряд чи наважаться навіть почати говорити про них з трибуни.
На цьому можна було б і закінчити, але принагідно хочеться задати іще деякі в'їдливі запитання: а як ставляться до української медіа - олігархії усі брюссельські та московські спостерігачі за демократичністю, ті самі що продуманою ницістю нав'язали на виборах перемогу Януковича - адже за якимось дивним співпадінням якраз у Тимошенко немає свого телеканалу, щоб на ньому можна було, згідно з принципами свободи слова і демократії, показати всій Україні докази фальсифікацій на президентських виборах? І якщо це не просто співпадіння, то чи не є вся ця медіа - олігархія тільки ширмою для справжніх міжнародних кураторів українського телепростору, котрі за рахунок ось такого лицемірства, тобто підтримки фальсифікацій чужоземними спостерігачами на виборах під виглядом підтримки демократії, і телевізійного промивання мізків під виглядом свободи слова, здійснюють зовнішнє керування Україною? А якщо це так, то чи не було помилкою України віддавати ядерну зброю під такі фіктивні гарантії безпеки, і чи не є це показовим прикладом для всіх інших країн, котрих НАТО і Москва примушують здійснити ядерне роззброєння на тій лише підставі, що їхнім країнам чомусь можна мати ядерну зброю - а іншим чомусь заборонено? А може, якраз для того щоб ці питання не прозвучали в прямому ефірі, і допускають брюссельські та московські спостерігачі за демократичністю безпечне існування медіа - олігархів? І чи мають підстави спостерігачі за демократичністю з Москви і з Брюсселя називати демократичними самих себе - а конкретніше, чи можна назвати демократичним, враховуючи вищенаведені міркування, телепростір самих спостерігачів за демократичністю? Ось наприклад, хто реально модерує CNN, і звідки береться його право здійснювати цю модерацію? А чи було б демократичним, з точки зору брюссельських і московських спостерігачів, українцям проголосувати на всенародному референдумі за відновлення ядерного статусу? І щоб такі зайві думки не виникали, напевне, брюссельським і московським спостерігачам було б дуже вигідно нав'язати Україні керованих медіа - олігархів; і якщо мати на увазі цю версію, то деякі загадки української політики за останні роки раптово отримують достатньо просте пояснення.