Лінії розламів
Originally posted by ihorhulyk at Лінії розламів
Ілюстрація: demotivators.org.ua
Я вже колись покликався на Нормана Дейвіса і його мапу, на якій Україну перемежовують цивілізаційні кордони, - до прикладу, між впливом азійщини і європейськості; між православ’ям та католицизмом у його східній інтерпретації. Ці рубікони є визнаними і звичними, тож сприймаються спільнотою як щось самозрозуміле.
Є інші поділи, які по-своєму віддзеркалюють потреби політичного моменту: „мовний бар’єр”, геостратегічні орієнтації. Ці поділи важко зобразити на папері, поза як вони, здебільшого, сформовані як психологічні стереотипи, і, скажімо, десь у Гуляйполі чи Бахчисараї не є великою дивиною надибати носія сучукрмови і затятого прихильника поступу України до Європи. Рівно ж як у Львові не бракує затятих адептів російської як державної і палких боронителів ідеї Митного союзу.
Попри свою ментальну консервативність та відданість ідеї «самостійної та соборної», Львів зумів зберегти й елементи мультикультурності, які, на розчарування розмаїтих політтехнологів зі столиці чи навіть з Москви, не дають їм можливості „по-повній” відірватися на націоналістичному іміджі П’ємонту. Акурат недавно з’явилася звістка про намір сформувати площу Трьох синагог, відновити єврейський культурний квартал у центрі Львова, відбудувавши "Золоту Розу". Я не думаю, що пересічний обиватель протестуватиме проти таких перспектив, оскільки, поза толерантністю, львів’яни цілком усвідомлюють, що з цими запровадженнями до міста прийдуть і додаткові гроші.
Тобто, у Галичині воліють послуговуватися принципом, що його сформулював давно Магатма Ганді: „Хай усі культури прилинуть до мого порогу... Але я не хочу, щоб вони затопили мою оселю”. Натомість, наголошуючи на своїй „іншості”, на різницях між мешканцями Західної та Східної Україн, можемо говорити про те, що акурат на Лівобережжі чужинські культури „затопили нашу оселю”. Я не кажу про новітні впливи, бо що у Львові, що у Донецьку навіть не надто спостережливий може зауважити бездумну і іноді таки дебілувату американізацію, якій годі протистояти, оскільки, попри позірну креативність, вона підкріплена ще й значним фінансовим наповненням. Я кажу про глибинніші пласти, про елемент азійщини, носіями якого, як уважають представники чудернацької науки - політичної антропології, - є здебільшого нащадки підвиду „хижаків”.
Біологія, антропологія - штуки доволі небезпечні, але від них нікуди втекти, як нікуди сховатися від присутності в сучасній владі адептів цілковито „непрогресивних” конструкцій, що за своєю суттю власне й підігрівають ці ментальні розмаїтості.
Семен Глузман, знаний правозахисник, колись узявся за проблему, яка вже, а не з часом, як заспокоюють інші, може постати одним з елементів національної загрози, - за проблему наркоманії. Вже перші його висновки стали сенсацією: „Коли я показав одному з політиків дані моніторингу (про ситуацію з наркоманією - Авт.) - у нього очі на лоб полізли. На карті був такий самий розлом - як колись показували в «чорних» рекламних передвиборних роликах. Тільки тоді це було надуманий, штучний поділ України на Схід і Захід. А на нашій карті був розділ за кількістю наркоманів, алкоголіків, суїцидників. Все найстрашніше було на Сході. Але до цих пір ніхто не звертає на це уваги.
Мене ніхто не чує. Ці люди з екранів і біг-бордів живуть в іншому світі, в іншій країні”.
То, може, насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу - між народом і владою? Може, все інше - похідне, хвилеве і дріб’язкове, порівняно з глухою стіною, об яку розбиваються волання й ініціативи мільйонів?
Ігор Гулик
Линии разломов
Я уже когда-то ссылался на Нормана Дейвиса и его карту, на которой Украина разрезана цивилизационными границами, - к примеру, между «азиатчиной» и «европейскостью», между православием и католицизмом в его восточной интерпретации. Эти рубиконы являются признанными и привычными, поэтому воспринимаются сообществом как нечто само собой разумеющееся.
Есть другие границы, которые по-своему отражают потребности политического момента: «языковой барьер», геостратегические ориентации. Их трудно изобразить на бумаге, поскольку они, в основном, сформированы как психологические стереотипы, и, скажем, где-то в Гуляйполе или Бахчисарае случиться вам встретить носителя «сучукрмовы» и ярого сторонника продвижения Украины в Европу. Равно и во Львове хватает ярых адептов русского как государственного и пламенных защитников идеи Таможенного союза.
Несмотря на свою ментальную консервативность и приверженность идее «самостоятельной и соборной», Львов сумел сохранить и элементы мультикультурности, которые, к разочарованию разнообразных политтехнологов из столицы или даже из Москвы, не дают им возможности «по-полной» оторваться на националистическом имидже Пьемонта. Аккурат недавно появилось известие о намерении сформировать площадь трех синагог, восстановить еврейский культурный квартал в центре Львова, возродив «Золотую Розу». Я не думаю, что рядовой обыватель будет против таких перспектив, поскольку толерантность толерантностью, но львовяне вполне осознают, что с этими культурными объектами в город придут и дополнительные деньги.
То есть, в Галичине предпочитают пользоваться принципом, сформулированным давно Махатмою Ганди: «Пусть все культуры придут к моему порогу ... Но я не хочу, чтобы они затопили свое жилище». Зато подчеркивая свою «инаковость», разницы между жителями Западной и Восточной Украин, можем говорить о том, что как раз на Левобережье чужие культуры «затопили наш дом». Я не говорю о новейших влияниях, потому что во Львове, что в Донецке даже не слишком наблюдательный может заметить бездумную и иногда все-таки дебильную американизацию, которой следует противостоять. Поскольку, несмотря на кажущуюся креативность, она подкреплена еще и значительным финансовым наполнением. Я говорю о глубинных пластах, об элементе азиатчины, носителями которого, как считают представители странной науки - политической антропологии, - остаются преимущественно потомки подвида «хищников».
Биология, антропология - штуки довольно опасные, но от них никуда бежать, как некуда спрятаться от присутствия в современной власти адептов полностью «непрогрессивных» конструкций, которые собственно и подогревают эти ментальные разнообразия.
Семен Глузман, известный правозащитник, когда-то взялся за проблему, которая уже, сейчас, а не со временем, как успокаивают иные, может предстать элементом национальной угрозы, - проблему наркомании. Уже первые его выводы стали сенсацией: «Когда я показал одному из политиков данные мониторинга (ситуации с наркоманией - Авт.), - у него глаза на лоб полезли. На карте был такой же разлом - как когда-то показывали в «черных» рекламных предвыборных роликах. Только тогда это было надуманное, искусственное разделение Украины на Восток и Запад. А на нашей карте был раздел по количеству наркоманов, алкоголиков, суицидников. Все самое страшное было на Востоке. Но до сих пор никто не обращает на это внимания.
Меня никто не слышит. Эти люди с экранов и билбордов живут в другом мире, в другой стране».
Может, на самом деле существует одна, жирная, опасная линия разлома - между народом и властью? Может, все остальное - производное, преходящее и мелочное, по сравнению с глухой стеной, о которую разбиваются вопль и инициативы миллионов?
Игорь Гулык
Ілюстрація: demotivators.org.ua
Я вже колись покликався на Нормана Дейвіса і його мапу, на якій Україну перемежовують цивілізаційні кордони, - до прикладу, між впливом азійщини і європейськості; між православ’ям та католицизмом у його східній інтерпретації. Ці рубікони є визнаними і звичними, тож сприймаються спільнотою як щось самозрозуміле.
Є інші поділи, які по-своєму віддзеркалюють потреби політичного моменту: „мовний бар’єр”, геостратегічні орієнтації. Ці поділи важко зобразити на папері, поза як вони, здебільшого, сформовані як психологічні стереотипи, і, скажімо, десь у Гуляйполі чи Бахчисараї не є великою дивиною надибати носія сучукрмови і затятого прихильника поступу України до Європи. Рівно ж як у Львові не бракує затятих адептів російської як державної і палких боронителів ідеї Митного союзу.
Попри свою ментальну консервативність та відданість ідеї «самостійної та соборної», Львів зумів зберегти й елементи мультикультурності, які, на розчарування розмаїтих політтехнологів зі столиці чи навіть з Москви, не дають їм можливості „по-повній” відірватися на націоналістичному іміджі П’ємонту. Акурат недавно з’явилася звістка про намір сформувати площу Трьох синагог, відновити єврейський культурний квартал у центрі Львова, відбудувавши "Золоту Розу". Я не думаю, що пересічний обиватель протестуватиме проти таких перспектив, оскільки, поза толерантністю, львів’яни цілком усвідомлюють, що з цими запровадженнями до міста прийдуть і додаткові гроші.
Тобто, у Галичині воліють послуговуватися принципом, що його сформулював давно Магатма Ганді: „Хай усі культури прилинуть до мого порогу... Але я не хочу, щоб вони затопили мою оселю”. Натомість, наголошуючи на своїй „іншості”, на різницях між мешканцями Західної та Східної Україн, можемо говорити про те, що акурат на Лівобережжі чужинські культури „затопили нашу оселю”. Я не кажу про новітні впливи, бо що у Львові, що у Донецьку навіть не надто спостережливий може зауважити бездумну і іноді таки дебілувату американізацію, якій годі протистояти, оскільки, попри позірну креативність, вона підкріплена ще й значним фінансовим наповненням. Я кажу про глибинніші пласти, про елемент азійщини, носіями якого, як уважають представники чудернацької науки - політичної антропології, - є здебільшого нащадки підвиду „хижаків”.
Біологія, антропологія - штуки доволі небезпечні, але від них нікуди втекти, як нікуди сховатися від присутності в сучасній владі адептів цілковито „непрогресивних” конструкцій, що за своєю суттю власне й підігрівають ці ментальні розмаїтості.
Семен Глузман, знаний правозахисник, колись узявся за проблему, яка вже, а не з часом, як заспокоюють інші, може постати одним з елементів національної загрози, - за проблему наркоманії. Вже перші його висновки стали сенсацією: „Коли я показав одному з політиків дані моніторингу (про ситуацію з наркоманією - Авт.) - у нього очі на лоб полізли. На карті був такий самий розлом - як колись показували в «чорних» рекламних передвиборних роликах. Тільки тоді це було надуманий, штучний поділ України на Схід і Захід. А на нашій карті був розділ за кількістю наркоманів, алкоголіків, суїцидників. Все найстрашніше було на Сході. Але до цих пір ніхто не звертає на це уваги.
Мене ніхто не чує. Ці люди з екранів і біг-бордів живуть в іншому світі, в іншій країні”.
То, може, насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу - між народом і владою? Може, все інше - похідне, хвилеве і дріб’язкове, порівняно з глухою стіною, об яку розбиваються волання й ініціативи мільйонів?
Ігор Гулик
Линии разломов
Я уже когда-то ссылался на Нормана Дейвиса и его карту, на которой Украина разрезана цивилизационными границами, - к примеру, между «азиатчиной» и «европейскостью», между православием и католицизмом в его восточной интерпретации. Эти рубиконы являются признанными и привычными, поэтому воспринимаются сообществом как нечто само собой разумеющееся.
Есть другие границы, которые по-своему отражают потребности политического момента: «языковой барьер», геостратегические ориентации. Их трудно изобразить на бумаге, поскольку они, в основном, сформированы как психологические стереотипы, и, скажем, где-то в Гуляйполе или Бахчисарае случиться вам встретить носителя «сучукрмовы» и ярого сторонника продвижения Украины в Европу. Равно и во Львове хватает ярых адептов русского как государственного и пламенных защитников идеи Таможенного союза.
Несмотря на свою ментальную консервативность и приверженность идее «самостоятельной и соборной», Львов сумел сохранить и элементы мультикультурности, которые, к разочарованию разнообразных политтехнологов из столицы или даже из Москвы, не дают им возможности «по-полной» оторваться на националистическом имидже Пьемонта. Аккурат недавно появилось известие о намерении сформировать площадь трех синагог, восстановить еврейский культурный квартал в центре Львова, возродив «Золотую Розу». Я не думаю, что рядовой обыватель будет против таких перспектив, поскольку толерантность толерантностью, но львовяне вполне осознают, что с этими культурными объектами в город придут и дополнительные деньги.
То есть, в Галичине предпочитают пользоваться принципом, сформулированным давно Махатмою Ганди: «Пусть все культуры придут к моему порогу ... Но я не хочу, чтобы они затопили свое жилище». Зато подчеркивая свою «инаковость», разницы между жителями Западной и Восточной Украин, можем говорить о том, что как раз на Левобережье чужие культуры «затопили наш дом». Я не говорю о новейших влияниях, потому что во Львове, что в Донецке даже не слишком наблюдательный может заметить бездумную и иногда все-таки дебильную американизацию, которой следует противостоять. Поскольку, несмотря на кажущуюся креативность, она подкреплена еще и значительным финансовым наполнением. Я говорю о глубинных пластах, об элементе азиатчины, носителями которого, как считают представители странной науки - политической антропологии, - остаются преимущественно потомки подвида «хищников».
Биология, антропология - штуки довольно опасные, но от них никуда бежать, как некуда спрятаться от присутствия в современной власти адептов полностью «непрогрессивных» конструкций, которые собственно и подогревают эти ментальные разнообразия.
Семен Глузман, известный правозащитник, когда-то взялся за проблему, которая уже, сейчас, а не со временем, как успокаивают иные, может предстать элементом национальной угрозы, - проблему наркомании. Уже первые его выводы стали сенсацией: «Когда я показал одному из политиков данные мониторинга (ситуации с наркоманией - Авт.), - у него глаза на лоб полезли. На карте был такой же разлом - как когда-то показывали в «черных» рекламных предвыборных роликах. Только тогда это было надуманное, искусственное разделение Украины на Восток и Запад. А на нашей карте был раздел по количеству наркоманов, алкоголиков, суицидников. Все самое страшное было на Востоке. Но до сих пор никто не обращает на это внимания.
Меня никто не слышит. Эти люди с экранов и билбордов живут в другом мире, в другой стране».
Может, на самом деле существует одна, жирная, опасная линия разлома - между народом и властью? Может, все остальное - производное, преходящее и мелочное, по сравнению с глухой стеной, о которую разбиваются вопль и инициативы миллионов?
Игорь Гулык