Замкненість системи
Originally posted by ihorhulyk at Замкненість системи
Автор илюстрації: Татьяна Шарафиева
Міркуючи над тим, що відбувається нині, ми певним чином впадаємо у блуд, навіяний нам телевізійними пророками, провідниками різних партійних мастей, смаками майданної публіки. Оперуючи загальноприйнятими, стертими, мов мідяки, штампами, ми лише ускладнюємо ситуацію замкненої системи, у якій, по суті, доводиться жити.
Трапилася дивна річ, - після відкритості постреволюційного періоду, після хвилевого усвідомлення своєї належності до загальносвітової спільноти, після того, як вона, ця спільнота врешті-решт покинула власні побутові справи, власні комплекси і фобії, і почала відкриватися нам, ми чомусь, з якогось дива, вирішили, що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних, і повернулись до звичного стану „маленьких українців”. Це стосується не тільки екс-„помаранчевих”, але й колишніх „біло-блакитних”, бо, на моє глибоке переконання, Майдан став точкою відліку єднання двох Україн, кожна з яких усвідомила, що об’єктивно не зможе жити без іншої.
Все, що відбулося потім, - на совісті політиків. Попри позірне прагнення до змін, вони хутко зрозуміли комфортність саме замкненої системи, яка гарантує специфічні методи залагодження проблемних питань, яка, у принципі, плодить конфлікти інтересів, оскільки передбачає обмежене коло учасників на цілком вузькому полі владних повноважень. Але брак місця під сонцем для відпрацьованого матеріалу зламав ілюзію закритості, і влада щораз то частіше змушена виправдовуватися за свої не надто праведні справи.
Пошук офірних цапів спровокував політиків на застосування випробуваних ще у доісторичні часи методів, звідси й традиційна для українського суспільного конфлікту схема загострення стосунків між регіонами. „Ми” і „вони”, - така легковажна формула, за допомогою якої ділять націю на „патріотів” і „манкуртів”, на „європейців” та „азійщину”, на „бандерівців” і „кацапів”. „Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів. Фактично вислідом такої практики стала тотальна маргіналізація еліти, яка, за висловом британця Альберта Хаурані, означає „жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність”.
Так, світогляд наших провідників, на жаль, надто релятивний. Що ж до середньостатистичного українця, то усталеність трибу його життя давно не надається до суттєвих змін. Однак політики вигадали собі дивну ілюзію, яку знав ще Франклін Делано Рузвельт: „Громадська думка не знає історії”. До відчаю вождів, цей слоган вже давно ревізували. Громадська думка є нині носієм історії, вона фіксує не тільки видатні ціхи на шляху досягнень, але й найдрібніші грішки наділених владою.
І коли міра цих грішків перевершує міру терпцю, замкненість владної системи стає ілюзорною, крихкою та ненадійною. Бо її межі визначають не ті, хто всередині, а ті, хто назовні.
Ігор Гулик
Закрытость системы
Размышляя над тем, что происходит сейчас, мы определенным образом попадаем в заблуждение, навеянное нам телевизионными пророками, проходимцами различных партийных мастей, вкусами площадной публики. Оперируя общепринятыми, стертыми, как медяки, штампами, мы только усугубляем ситуацию замкнутой системы, в которой, по сути, приходится жить.
Случилась странная вещь, - после открытости постреволюционного периода, после внезапного осознания своей принадлежности к мировому сообществу, после того, как оно, это сообщество, в конце концов, забыло собственные дела, собственные комплексы и фобии, и начало открываться нам, мы почему-то решили, что нам хватит Майданов, а "царским делом" должна заниматься кучка избранных. МЫ вернулись в обычное состояние "маленьких украинцев". Это касается не только экс-«оранжевых», но и бывших "бело - голубых", потому что, по моему глубокому убеждению , Майдан стал точкой отсчета единения двух Украин, каждая из которых осознала, что объективно не сможет жить без другой.
Все, что произошло потом, - на совести политиков. Несмотря на кажущееся стремление к переменам, они быстро осознали комфортность именно замкнутой системы, которая гарантирует специфические методы улаживания проблемных вопросов, хотя, в принципе, рождает конфликты интересов, поскольку предусматривает ограниченный круг участников на вполне узком поле властных полномочий. Но именно недостаток места под солнцем для "отработанного материала" сломал иллюзию закрытости, и власть все чаще вынуждена оправдываться за свои не слишком праведные дела.
Поиск козлов отпущения спровоцировал политиков на применение испытанных еще в доисторические времена методов, отсюда и традиционная для украинского общественного конфликта схема обострения отношений между регионами. "Мы" и "они", - такая легкомысленная формула, с помощью которой делят нацию на "патриотов" и "манкуртов", на "европейцев" и "азиатчину", на "бандеровцев" и "москалей". "Национальная игра" в прогулки минным полем с указателями опасности от предшественников, превратилась в макабрический театр абсурда, в клоунаду политиканов, которые строят разные гримасы перед разными категориями зрителей. Фактически последствием такой практики стала тотальная маргинализация элиты, которая, по выражению британца Альберта Хаурани, означает жизнь "в двух или более мирах одновременно и не принадлежать к одному из них, быть способным приобретать внешние формы, которые определяют принадлежность к определенной национальности, религии или культуры без настоящего овладения ими, то есть не иметь собственной системы ценностей, а лишь имитировать чужую, и даже не имитировать правильно, потому что всякая имитация предполагает определенную оригинальность".
Да, мировоззрение наших лидеров, к сожалению, слишком релятивное. Что касается среднестатистического украинца, то устойчивость образу его жизни давно не претерпевала существенных изменений. Однако политики живут во странной иллюзии, которую ведал еще Франклин Делано Рузвельт: "Общественное мнение не знает истории". Но, к разорчарованию политиков, этот слоган уже давно ревизовали. Общественное мнение является сейчас носителем истории, она фиксирует не только выдающиеся вехи на пути достижений, но и мельчайшие грешки наделенных властью.
И когда степень этих грехов превосходит меру терпения, замкнутость системы власти становится иллюзорной, хрупкой и ненадежной. Потому что ее границы определяют не те, кто внутри, а те, кто снаружи.
Игорь Гулик < / i >
Автор илюстрації: Татьяна Шарафиева
Міркуючи над тим, що відбувається нині, ми певним чином впадаємо у блуд, навіяний нам телевізійними пророками, провідниками різних партійних мастей, смаками майданної публіки. Оперуючи загальноприйнятими, стертими, мов мідяки, штампами, ми лише ускладнюємо ситуацію замкненої системи, у якій, по суті, доводиться жити.
Трапилася дивна річ, - після відкритості постреволюційного періоду, після хвилевого усвідомлення своєї належності до загальносвітової спільноти, після того, як вона, ця спільнота врешті-решт покинула власні побутові справи, власні комплекси і фобії, і почала відкриватися нам, ми чомусь, з якогось дива, вирішили, що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних, і повернулись до звичного стану „маленьких українців”. Це стосується не тільки екс-„помаранчевих”, але й колишніх „біло-блакитних”, бо, на моє глибоке переконання, Майдан став точкою відліку єднання двох Україн, кожна з яких усвідомила, що об’єктивно не зможе жити без іншої.
Все, що відбулося потім, - на совісті політиків. Попри позірне прагнення до змін, вони хутко зрозуміли комфортність саме замкненої системи, яка гарантує специфічні методи залагодження проблемних питань, яка, у принципі, плодить конфлікти інтересів, оскільки передбачає обмежене коло учасників на цілком вузькому полі владних повноважень. Але брак місця під сонцем для відпрацьованого матеріалу зламав ілюзію закритості, і влада щораз то частіше змушена виправдовуватися за свої не надто праведні справи.
Пошук офірних цапів спровокував політиків на застосування випробуваних ще у доісторичні часи методів, звідси й традиційна для українського суспільного конфлікту схема загострення стосунків між регіонами. „Ми” і „вони”, - така легковажна формула, за допомогою якої ділять націю на „патріотів” і „манкуртів”, на „європейців” та „азійщину”, на „бандерівців” і „кацапів”. „Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів. Фактично вислідом такої практики стала тотальна маргіналізація еліти, яка, за висловом британця Альберта Хаурані, означає „жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність”.
Так, світогляд наших провідників, на жаль, надто релятивний. Що ж до середньостатистичного українця, то усталеність трибу його життя давно не надається до суттєвих змін. Однак політики вигадали собі дивну ілюзію, яку знав ще Франклін Делано Рузвельт: „Громадська думка не знає історії”. До відчаю вождів, цей слоган вже давно ревізували. Громадська думка є нині носієм історії, вона фіксує не тільки видатні ціхи на шляху досягнень, але й найдрібніші грішки наділених владою.
І коли міра цих грішків перевершує міру терпцю, замкненість владної системи стає ілюзорною, крихкою та ненадійною. Бо її межі визначають не ті, хто всередині, а ті, хто назовні.
Ігор Гулик
Закрытость системы
Размышляя над тем, что происходит сейчас, мы определенным образом попадаем в заблуждение, навеянное нам телевизионными пророками, проходимцами различных партийных мастей, вкусами площадной публики. Оперируя общепринятыми, стертыми, как медяки, штампами, мы только усугубляем ситуацию замкнутой системы, в которой, по сути, приходится жить.
Случилась странная вещь, - после открытости постреволюционного периода, после внезапного осознания своей принадлежности к мировому сообществу, после того, как оно, это сообщество, в конце концов, забыло собственные дела, собственные комплексы и фобии, и начало открываться нам, мы почему-то решили, что нам хватит Майданов, а "царским делом" должна заниматься кучка избранных. МЫ вернулись в обычное состояние "маленьких украинцев". Это касается не только экс-«оранжевых», но и бывших "бело - голубых", потому что, по моему глубокому убеждению , Майдан стал точкой отсчета единения двух Украин, каждая из которых осознала, что объективно не сможет жить без другой.
Все, что произошло потом, - на совести политиков. Несмотря на кажущееся стремление к переменам, они быстро осознали комфортность именно замкнутой системы, которая гарантирует специфические методы улаживания проблемных вопросов, хотя, в принципе, рождает конфликты интересов, поскольку предусматривает ограниченный круг участников на вполне узком поле властных полномочий. Но именно недостаток места под солнцем для "отработанного материала" сломал иллюзию закрытости, и власть все чаще вынуждена оправдываться за свои не слишком праведные дела.
Поиск козлов отпущения спровоцировал политиков на применение испытанных еще в доисторические времена методов, отсюда и традиционная для украинского общественного конфликта схема обострения отношений между регионами. "Мы" и "они", - такая легкомысленная формула, с помощью которой делят нацию на "патриотов" и "манкуртов", на "европейцев" и "азиатчину", на "бандеровцев" и "москалей". "Национальная игра" в прогулки минным полем с указателями опасности от предшественников, превратилась в макабрический театр абсурда, в клоунаду политиканов, которые строят разные гримасы перед разными категориями зрителей. Фактически последствием такой практики стала тотальная маргинализация элиты, которая, по выражению британца Альберта Хаурани, означает жизнь "в двух или более мирах одновременно и не принадлежать к одному из них, быть способным приобретать внешние формы, которые определяют принадлежность к определенной национальности, религии или культуры без настоящего овладения ими, то есть не иметь собственной системы ценностей, а лишь имитировать чужую, и даже не имитировать правильно, потому что всякая имитация предполагает определенную оригинальность".
Да, мировоззрение наших лидеров, к сожалению, слишком релятивное. Что касается среднестатистического украинца, то устойчивость образу его жизни давно не претерпевала существенных изменений. Однако политики живут во странной иллюзии, которую ведал еще Франклин Делано Рузвельт: "Общественное мнение не знает истории". Но, к разорчарованию политиков, этот слоган уже давно ревизовали. Общественное мнение является сейчас носителем истории, она фиксирует не только выдающиеся вехи на пути достижений, но и мельчайшие грешки наделенных властью.
И когда степень этих грехов превосходит меру терпения, замкнутость системы власти становится иллюзорной, хрупкой и ненадежной. Потому что ее границы определяют не те, кто внутри, а те, кто снаружи.
Игорь Гулик < / i >