Сніг...
Накінець він таки з"явився! Сніг... Меланхолійно і тихо опускається глибше, немов ностальгічний погляд у минуле. Чомусь уже й не сподівалась, що до Нового року дітям трапиться така радість. Он, яка зима щедра на подарунки - у Севастополі зацвів бузок, а у Ялті - мигдаль. Я вже звикла, що воно так. Та й, сказати по правді, не так вже й я люблю зиму, щоб тим перейматися. Ми навзаєм холодні одна до одної. Зовсім інша справа - у дитинстві!.. Певно, з роками втрачаєш цей дитинний безогляд, що, байдужий до голосу логіки і поміркованості, примушує ще і ще йти на штурм снігової фортеці, хоча уже весь із ніг до голови - немов і справді минув захисний рів, сповнений води. А може, то просто потреба відокремити себе від власних чад - мовляв, я такий виважений та обачний... дорослий... Я тут головний...
Ні, усе ж треба завтра спробувати віднайти в собі хоча б слід тієї безтурботності! Може, це і стане найоптимістичнішою нотою останніх днів цього року. Принаймні, буде весело.
І все ж, ностальгія лишила по собі стійкий спогад про іншу зиму, давню - давню зиму, коли я ще не мала бажання і поняття, що то є - дорослішати... Віршик згадався свій, ще дитячий...
*** Л.Л.
Снег не расскажет тайны бытия
И не напишет книги мирозданья,
И не узнаем мы, - ни ты, ни я -
К чему приводит вечное скитанье.
А может и откроет кто секрет, -
Настойчивый в исканиях - мой брат…
Но, говорят, что с пониманьем жизни нет,
Что с пониманьем надо умирать.
Но жизнь длинна, - а может коротка? -
Поймём, быть может, для чего живём,
К чему идём, куда ведёт строка,
И что снега нам шепчут за окном.
1995г.
У той час це здавалося таким вагомим... Пройшли роки - і тільки сніг залишився незмінним по суті своїй. Тоді надзвичайно близько, глибоко і болюче сприйнялася фраза із "Града обречённого" Стругацких: "Жить надо, когда понимания нет. С пониманием надо умирать." А за декілька місяців я стикнулася із тим напрочуд близько. Хай і не особисто, але гіркоти від цього не менше.
Ні, усе ж треба завтра спробувати віднайти в собі хоча б слід тієї безтурботності! Може, це і стане найоптимістичнішою нотою останніх днів цього року. Принаймні, буде весело.
І все ж, ностальгія лишила по собі стійкий спогад про іншу зиму, давню - давню зиму, коли я ще не мала бажання і поняття, що то є - дорослішати... Віршик згадався свій, ще дитячий...
*** Л.Л.
Снег не расскажет тайны бытия
И не напишет книги мирозданья,
И не узнаем мы, - ни ты, ни я -
К чему приводит вечное скитанье.
А может и откроет кто секрет, -
Настойчивый в исканиях - мой брат…
Но, говорят, что с пониманьем жизни нет,
Что с пониманьем надо умирать.
Но жизнь длинна, - а может коротка? -
Поймём, быть может, для чего живём,
К чему идём, куда ведёт строка,
И что снега нам шепчут за окном.
1995г.
У той час це здавалося таким вагомим... Пройшли роки - і тільки сніг залишився незмінним по суті своїй. Тоді надзвичайно близько, глибоко і болюче сприйнялася фраза із "Града обречённого" Стругацких: "Жить надо, когда понимания нет. С пониманием надо умирать." А за декілька місяців я стикнулася із тим напрочуд близько. Хай і не особисто, але гіркоти від цього не менше.