opo

[ljubania]

Ось кімната твоя, пожовкла від сотень

простих, випадкових людей.

Ось стіни твої, що повні, мов соти,

Прогнилих, зухвалих ідей.

Ось ти у кімнаті, тонка і безглузда

шукаєш у морі води,

ось тіло твоє, запущене пусткою,

як привиди-кораблі.

Бувало й таке, що мріялось легко,

Що словом шовковим жилось,

Що рими шматками лягали на терку,

І жалили роєм ос.

Ти вже не станеш, як не хотіла б,

Одною з десятка  перлин,

Не скрутиш із власного свого тіла,

Солодшого ніж полин.

Ти лягатимеш долі вицвілим льоном,

Стелитимеш жовті сади,

Якими пройдуться хрестові походи,

На жаль, не твої,

Не жаль не туди.