В перервах між життям дивлюсь "Хроніки крил".. за плечима лише 4 серія, прив"язують до аніме пара головних героїв котрі перекочували в нього як в альтернативну реальність продовження мультика, який любила малою - про Сакуру - якщо пам"ятаєте, колись на новому йшов..
Менше з тим, було в хроніках піднято питання про сутність людини... в кожному світі люди можуть міняти маски, ролі, а от сутність їх лишається незмінною... щось таке головне й глибоке, яке неможливо втратити - бо втрачаючи, сам пропадеш...
і чомусь згадалось, що що б я не робила, скільки б мого вкладу в тому не було - навіть тоді, коли набирала на себе стільки всього важелезного, що воно своєю вагою тягнуло до землі аж здираючи шкіру, коли наче й йшла від всіх - одна-однісінька беручи на себе удари... я це могла робити лише завдяки тому, що хтось був поруч. що я знала, що серед усієї маси очей які на мене дивляться є ті, що в мене вірять, що довіряють мені, рідних душ, до яких я можу прийти в будь-який момент, уткнутись носиком в плече - відтряхнутись й піти тягнути ношу далі. Коли в завірюсі подій й проблем, що звиваються навколо, я можу побачити вдячні очі, радісні чи затягнуті стурбованістю про мою долю... коли є підттримка, плече, долоня, слово... з цим мені не страшно нічого... й лише коли на мене хтось покладається й я це відчуваю, я дійсно можу щось робити й викластись при тому наповну...
жахливо потребую соціуму, без друзів, щирих й справжніх, родичів, керівників, врешті-решт, подібна на крижинку. бо втрачаю свою мету в житті й мотивацію її досягти...
може це й не є моя сутність. але точно щось, без чого оцій самій "сутності" дуже важко існувати...