чарівна скрипка... та ін.
Коли мені було десь рочків 11, їздив з нами на конкурс один скрипаль... Сам досить привабливий хлопчина, з композитор, а як акомпаніював свою пісню "Молитва" на слова Лермонтова, коли наша Оксанка співала.... ледве ф-но не розвалив! Втім, з усіх інструментів його коханням була скрипка... Де б він не йшов, завжди з собою був футляр; й навіть не те що торкався до неї як до жінки - це скоріш характеристика гітаристів-віртуозів) - але... коли грав - то дійсно було єдине ціле.... й справа не в техніці - сама душа виливалась з-під смичка, й співала, й летіла, й підхоплювала усіх присутніх, тендітно або пристрастно чіпляючі тонкі струни сердець.... Вона співала його голосом, він - її...
Пригадую, ця єдність мене настільки вразила тоді... навіть шкодувала що ф-но за собою не потягнеш...
Напевно, саме через цього хлопця тільки-но в мене з"явився переносний невеличкий інструмент, ставлення до нього також було... як до друга, до дитини, до невеличкої часточки себе....
Без якої дуже важко... Бо завдяки цій малій подрузі я могла плакати без сліз, тужити без похмурого обличчя, радіти, доносячи частинку радості оточуючим - легше виливати все що всередині без допомоги слів... легше розряджатись....
Рися, окуляри, тепер от.... Від сьогодні просто "без надії сподіваюсь", бо більше нічого не лишилось.... Треба лише вірити, що найцінніше знайдеться і буде ще кращим ніж коли втрачалось.... або хоча б усі ці втрати - лише предвісники чогось дуже-дуже великого, позитивного й теплого... якогось чудового подарунка долі....
-втім, годі сподіватись аж на таке, мала. нікого все одно не було, нема й не....буде?
---але ж... у свята й не таке трапляється...
-дива у свята- комерційний вимисел дядь з голлівуду й романтиків-казкарів, мала... краще не сіяти марні надії-не дай боже проростуть - потім знову з коренем витягай....
Пригадую, ця єдність мене настільки вразила тоді... навіть шкодувала що ф-но за собою не потягнеш...
Напевно, саме через цього хлопця тільки-но в мене з"явився переносний невеличкий інструмент, ставлення до нього також було... як до друга, до дитини, до невеличкої часточки себе....
Без якої дуже важко... Бо завдяки цій малій подрузі я могла плакати без сліз, тужити без похмурого обличчя, радіти, доносячи частинку радості оточуючим - легше виливати все що всередині без допомоги слів... легше розряджатись....
Рися, окуляри, тепер от.... Від сьогодні просто "без надії сподіваюсь", бо більше нічого не лишилось.... Треба лише вірити, що найцінніше знайдеться і буде ще кращим ніж коли втрачалось.... або хоча б усі ці втрати - лише предвісники чогось дуже-дуже великого, позитивного й теплого... якогось чудового подарунка долі....
-втім, годі сподіватись аж на таке, мала. нікого все одно не було, нема й не....буде?
---але ж... у свята й не таке трапляється...
-дива у свята- комерційний вимисел дядь з голлівуду й романтиків-казкарів, мала... краще не сіяти марні надії-не дай боже проростуть - потім знову з коренем витягай....