Простолюдин в общєпіті
Лежу, п'ю пігулки всіх розмірів, фарб та форм - в неділю концерт, а я тут розхворівся, що називається, за всю зиму. Дежавюйствую - адже знов у роті присмак апельсинових вітамінок та зеленого луку, а в голові - важкість від гаймориту, що знову загострився. Як і 12 років тому, коли провалявся 3 місяці з запаленням легень. А хочеться сидіти в улюбленій "Каффі" біля Могилянки, споглядати на перехожих, що поспішають в бік Контрактової або навпаки не поспішають в бік учбових корпусів, дивитись на клаптик блакитно-лазурового весняного неба на фоні дзвіннички та пити каву по-румунськи з какао.
А знаєте, чому саме ця кафешка улюблена? Бо це одне з небагатьох "завєдєній", де я себе почуваю спокійно і на своєму місці. Мабуть, головною ознакою справжньої богемності є не кокс в пудрениці і не постійне зависалово в нічних клубах, а саме вміння почувати себе своїм в будь-якому закладі. Навіть якщо ти вдягнений як бомж, під очима синці, а під нігтями - бруд. Як шикарно підмітів діар-френд skorkin_k в своєму оповіданні "Как совершить культурную революцию в провинции. Наглядное пособие": "Мещанин отличается от богемщика тем, что, желая посетить место развлечений, он ГОТОВИТСЯ - наряжается, макияжится и т.д. А вот богемщик, хоть только что под дождем мок, весь растрепанный, и, поди ж ты, - смотрится, как и был тут всегда. А мещанину тыкают в спину и хихикают".
Мою сім'ю важко віднести до класичних міщан, проте легко можна віднести до тих, хто після розпаду СРСР скотився до цього стану через брак грошей - лікарі, інженери та бібліотекарі дикому капіталізму в його першому поколінні ні до чого. Тому, дуже довго до кафе я ставився як до чогось недосяжного, статусного та явно не з мого життя. Допомагало цьому відчуттю і моє оточення в школі - в масі своїй діти дуже не бідних батьків, для яких походи до ресторанів вже з дининства були чимось буденним.
Пам'ятаю, коли я вперше вирішив запросити до кафе свою першу дівчину, то спеціально їздив туди на розвідку) Вивчав меню, дивився як там і що. Уявляю, як неймовірно смішно було барісті та офіціанткам - та до сих пір пишаюся, що переборов свій острах тоді. До речі, це була перша в Києві "Каффа", що біля Майдану.
І все ж, до сих пір є дуже багато місць, де я відчуваю себе незатишно. Особливо, якщо офіціант починає одразу витріщатися на мене оцінюючим поглядом - мовляв, чи дасть чайові. Я навчився не "мямліть", коли роблю замовлення, фліртувати з симпатичними офіціантками, завжди залишаю гарні чайові. Але все одно не можу сказати, що я "свій" у переважній більшості закладів. Так і не можу змусити себе встати і піти, якщо вже зайшов, сів і взяв меню. Мені завжди на підсвідомому рівні здається, що подумають, що я жлобисько, у якого тупо грошей нема. Намагаюся не брати одну тільки каву чи сік - ніби-то це ознака якогось втаємниченого простолюдинства, типу на більше не вистачає грошей, але все одно приперся. Розумію, що це маячня, та всі ці комплекси вилазять з якихось темних шпаринок підсвідомості. Тому, якщо є можливість я завжди оберу побути вдома у когось чи в себе. Вважаю, що навіщо переплачувати за 100 грамів коньяку 20 грн., якщо за ті ж гроші я вдома півпляшки вип'ю? Завжди намагаюся сісти у куток, що б на мене якомога менше людей могло витріщатись. Тому відкриті кафешки не люблю.
Мабуть, найбільша проблема в тому, що мої батьки не донесли до мене свого часу просту думку, що будь-яке відвідування будь-якого закладу - для твого ж власного задоволення і розслабону. Як зайшов, то вмій насолоджуватись атмосферою та станом приємного "нічогонероблення", адже саме за цим і треба йти до будь-якої кафешки.
А знаєте, чому саме ця кафешка улюблена? Бо це одне з небагатьох "завєдєній", де я себе почуваю спокійно і на своєму місці. Мабуть, головною ознакою справжньої богемності є не кокс в пудрениці і не постійне зависалово в нічних клубах, а саме вміння почувати себе своїм в будь-якому закладі. Навіть якщо ти вдягнений як бомж, під очима синці, а під нігтями - бруд. Як шикарно підмітів діар-френд skorkin_k в своєму оповіданні "Как совершить культурную революцию в провинции. Наглядное пособие": "Мещанин отличается от богемщика тем, что, желая посетить место развлечений, он ГОТОВИТСЯ - наряжается, макияжится и т.д. А вот богемщик, хоть только что под дождем мок, весь растрепанный, и, поди ж ты, - смотрится, как и был тут всегда. А мещанину тыкают в спину и хихикают".
Мою сім'ю важко віднести до класичних міщан, проте легко можна віднести до тих, хто після розпаду СРСР скотився до цього стану через брак грошей - лікарі, інженери та бібліотекарі дикому капіталізму в його першому поколінні ні до чого. Тому, дуже довго до кафе я ставився як до чогось недосяжного, статусного та явно не з мого життя. Допомагало цьому відчуттю і моє оточення в школі - в масі своїй діти дуже не бідних батьків, для яких походи до ресторанів вже з дининства були чимось буденним.
Пам'ятаю, коли я вперше вирішив запросити до кафе свою першу дівчину, то спеціально їздив туди на розвідку) Вивчав меню, дивився як там і що. Уявляю, як неймовірно смішно було барісті та офіціанткам - та до сих пір пишаюся, що переборов свій острах тоді. До речі, це була перша в Києві "Каффа", що біля Майдану.
І все ж, до сих пір є дуже багато місць, де я відчуваю себе незатишно. Особливо, якщо офіціант починає одразу витріщатися на мене оцінюючим поглядом - мовляв, чи дасть чайові. Я навчився не "мямліть", коли роблю замовлення, фліртувати з симпатичними офіціантками, завжди залишаю гарні чайові. Але все одно не можу сказати, що я "свій" у переважній більшості закладів. Так і не можу змусити себе встати і піти, якщо вже зайшов, сів і взяв меню. Мені завжди на підсвідомому рівні здається, що подумають, що я жлобисько, у якого тупо грошей нема. Намагаюся не брати одну тільки каву чи сік - ніби-то це ознака якогось втаємниченого простолюдинства, типу на більше не вистачає грошей, але все одно приперся. Розумію, що це маячня, та всі ці комплекси вилазять з якихось темних шпаринок підсвідомості. Тому, якщо є можливість я завжди оберу побути вдома у когось чи в себе. Вважаю, що навіщо переплачувати за 100 грамів коньяку 20 грн., якщо за ті ж гроші я вдома півпляшки вип'ю? Завжди намагаюся сісти у куток, що б на мене якомога менше людей могло витріщатись. Тому відкриті кафешки не люблю.
Мабуть, найбільша проблема в тому, що мої батьки не донесли до мене свого часу просту думку, що будь-яке відвідування будь-якого закладу - для твого ж власного задоволення і розслабону. Як зайшов, то вмій насолоджуватись атмосферою та станом приємного "нічогонероблення", адже саме за цим і треба йти до будь-якої кафешки.