Jul 11, 2012 21:51
Виявляється, від помешкань відвикати важче, ніж від деяких людей.
Бігати, натикаючись на чужі чоловічі кросівки, знайомі чоловічі ж труси, знаходити у шухлядах повно барахла, яке залилишилось від попередніх мешканців, не мати сили викинути те, чи інше. Віддирати бадю і не розуміти, що з нею робити далі.
А взагалі у цьому чорному районі, де все дихає (здихає) заголосно, що видається певним видом музичного супроводу, розмальовувати йому руки, показувати мапи і розповідати про своє місто, знаходити нички, де можна розтягтись на траві, заплющити очі і розчинитись, вибирати кульчики, стрибати в басейн із даху будівлі поруч, танцювати під дощем, ховати папірці, які всі розписані незрозумілими вже самій реченнями і думками, щоб потім на зупинці, проводжаючи у ніч незнайомих ще півтори місяці тому тобі людей, швидким рухом, щоб ніхто не помітив, витирати сльози і соплі, запевняти, що так!звіснощепобачимось, а потім йти назад і йти назад, стираючи порепаним язиком сльози, усвідомити, що чорне завжди межує із червоним
білизна,
внутрішнє,
дощ