Про нашу стратегічну зброю, або "як сало допомогло українцям Москву завоювати" :-)
Поїхали ми на вихідні у Москву святкувати ювілей невістки (дружини брата). А було це саме тоді, коли газовий конфлікт між Україною та Росією (маю на увазі тільки уряди країн, а не народи!) досяг свого апогею. Ми їхали до близьких родичів, тому ще в поїзді поклялися собі не починати ніяких політичних суперечок, і, головне, не реагувати на провокації з боку самих родичів - ну люблять вони покритикувати Україну, ну нічого тут не поробиш - їх кожного дня цьому вчать з екранів телевізора...
Побачивши рідні обличчя, а особливо трьох маленьких дівчаток, дві з яких народилися 2,5 роки тому, а третя - 5,5 років, ми розчулились так, що всі уряди, країни, конфлікти, суперечки взагалі полетіли десь у відкритий космос і зникли у чорній дірі :-))) Маленькі янголята заповнили собою весь простір, всі почуття та думки.
* * *
Ювілейний бенкет, як завжди, почався з офіційних привітань колег та начальників. Потім пішли привітання від друзів та родичів, причому всі, як один, вітали ювіляршу віршами, навіть на торті(!) був написаний вірш (це просто таке невеличке спостереження, - було незвично, бо у нас вже давно такого немає :-))).
Про те, що на бенкеті присутні гості з України, ведучий оголосив вже після того, як у залі трохи пожвавішало внаслідок вжитого та прийнятого на груди. Наш тост про дружбу між нами, нашими сім'ями та країнами хтось все-таки нерішуче заперечив, мовляв:
- Сейчас мы не очень-то и дружим.
- Не переживайте - это все временно! - заспокоїли ми всіх.
Після цього для зміцнення стосунків ведучий запросив нас заспівати якусь українську пісню, і ми заспівали свою улюблену: "Там де Ятрань круто в'ється".
- Ну а теперь, давайте мы все вместе споем русскую народную песню, - запропонував ведучий.
І вони заспівали:
"Что стоишь качаясь, тонкая рябина,
Головой склоняясь до самого тына..."
Коли дійшли до цих слів, почулися смішки та шепіт у залі: "А песня-то не совсем и русская" :-)
А потім на стіл подали сало, яке ми привезли з собою. Якось серед святкової метушні про нього забули.
- Ой, сало! Настоящее, хохляцкое?
- Самое настоящее! - сказала невістка, - прямо из Киева! Водка, кстати, хоть и не из Киева, но тоже украинская.
Ну а далі було все дуже добре. Багато співали, танцювали, люди раптово згадували своїх родичів, кумів, друзів з Україні, підходили до нас, передавали їм вітання (так, наче ми всіх знаємо! :-)), передавали вітання Києву, Одесі. Виходили до мікрофона друзі невістки і присвячували їй, росіянці(!), українську (!) пісню, а потім розповідали анекдоти українською мовою. Коли ми запитали, а звідки ж така чудова мова, була відповідь:
- Та я ж козак запорозький! Хоча і живу тут з москалями, але мову свою не забув!
Багато теплих слів ми почули про нашу сім'ю (ми були там разом з нашими дорослими дітьми). Родичі невістки покликали нас випити разом, "для сближения, так сказать"... :-)
- Сало вы привезли?
- А як же!
- Ох и вкусное сало! А кто выбирал?
- Наша невестка любимая (дружина сина) !
- Передайте ей персональное спасибо! Я уже четвертую тарелку съедаю!
- Та кушайте на здоровье! Это ж наше стратегическое оружие! - завіса :-) Далі був сміх та братання...
Апогеєм українсько-російської дружби стали "дикі" танці під Сєрдючкіне "Все будет хорошо!" Навіть 80-річна невістчина тітка не всиділа та пішла танцювати :-)
Я давно казала, що Андрій Данилко робить для України в тисячі разів більше, ніж всі дипломати, узяті докупи. Ну от скажіть, будь ласка, що можна відчути, якщо наприкінці вечора, вже прощаючись з гостями, почути від них ось таке:
- Ну теперь мы и сами видим, что "ще не вмерла Україна!
* * *
А в останній день ми трохи погуляли по Москві. Враження неоднозначні. Сама Москва красива та велична, як завжди. А от люди неприємно вразили.
Захотів наш син пройтись від Червоної площі до Чистопрудного бульвару, не знаючи дороги.
Ну що роблять люди, коли не знають дороги? Так, питають у інших. Це МИ так звикли, це у НАС так вважають.
В Москві не можна питати дорогу. Вам її ніхто не скаже. Частково через те, що просто не знає, а в основному через те, що не хоче говорити.
Спочатку ми питали у людей, які працюють на вулиці в центрі міста, але виявилося, що ці люди - охоронці, рекламні агенти, міліціонери, - вони не є москвичами, вони крім свого клаптика землі, на якому стоять, взагалі нічого не знають.
Я кинулась до бабусь у центральних газетних кіосках, міркуючи, що бабусі далеко на роботу їздити не будуть. Але після того, як переді мною з гуркітом зачинилося вікно кіоска, я відмовилась від цієї ідеї.
"Ні, - думаю, - треба шукати інтелігентні обличчя", - і знову двічі підряд невдача - "гості сталІци". Ну і потім вже просто накрило спражнє розчарування - люди, не зупиняючись, махали рукою в незрозумілому напрямку, або просто не реагували на моє запитання. НЕ ЗУПИНЯЮЧИСЬ!
"Нет худа без добра" - як кажуть наші "доброзичливі" сусіди. Пам'ять, яка є у нас десь аж в ногах, вивела на вірний напрямок, і до Чистопрудного бульвару ми дійшли, правда, погуляти там не встигли.
Але дорогою на вулиці В.Лубянка ми натрапили на таке собі диво - стародавній Сретенський монастир. Сховавши за високими мурами свою малюсеньку територію, він стоїть собі тихесенько, затиснутий з усіх боків лубянківськими "офісами". Монастир був заснований в 14 столітті, а кам'яний собор збудували ще до Петра! Він уцілів в радянські нищівні часи, але мав досить зловісну репутацію - там розстрілювали людей.
Начитавшись про той монастир вже багато чього, і порівнюючи свої враження, можу сказати, що то є досить похмурий заклад. Тут все дихає московською давниною: від архітектури до атмосфери. Уявить собі давній собор в центрі Києва десь о п'ятій годині перед самою вечірньою службою на свято Водохрещення (!), в якому було б абсолютно(!) темно і пусто, а на вулиці з десяток(!) людей брали б святу воду. Правда, не реально? А в Москві таке є.
А ще в Москві майже відсутня комерційна реклама в метро - в основному - соціальна! Дякувати Богу, що хоч без партійних лозунгів :-), а так... про сім'ю та дітей...
А ще в Москві офіціантки в кафе не посміхаються клієнтам...зовсім...
А ще в Москві майже ідеальний порядок та грандіозне будівництво навколо, таке враження, що криза якось оминула російську столицю. Групи людей в яскравих спецівках різного кольору метушаться на копирсаються собі то тут, то там...
А ще в Москві будують велетенські бібліотеки та музичні школи!.. Ми про таке вже багато років навіть і не мріємо...
А ще в Москві (в районі, де живуть наші родичі) майже не залишилось п'ятиповерхівок!...Людей переселяють в красиві сучасні просторі будинки...
А ще в Москві молоді люди говорять ось таке: "Не трогайте наших правителей, а то мы и обидеться можем"...Так, ми все-таки не втримались та мляво посперечалися з нашими молодими родичами...Я залишу цю фразу без коментарів...
А ще в Москві абсолютно нецікаве телебачення...Ну, російське телебачення - це окрема тема! Я давно вже відмовилась дивитись його вдома через брехню та негатив, який ллється звідти на всіх підряд, крім "Єдиної та Великої"... Але там, в суботу ввечері, коли вклали дітей спати, за домашньою звичкою трохи поклацала пультиком... Ні, краще вже наш "цирк з клоунами" :-), ніж нудьга та відчуття, що тобі перекрили повітря...
І після цього не питайте, чому це в мене було таке відчуття, наче я знову опинилася у "совку" ... тільки на більш якісному рівні...
І от що я скажу - "Краще наш бардак, який не заважає нам посміхатися, чим їхній порядок, який не дозволяє їм посміхатися"...
А прикро те, що в глибині душі вони зовсім не такі, вони - милі та хороші люди... коли їх розворушити... або, приміром, салом нагодувати... :-))))
* * *
Так, пост вийшов занадто довгим, але це від того, що "накипіло" та "наболіло"...і за нас, і за них...
Час переходити до фотографій (якість не гарантую - були складні погодні умови):
Червона площа
Собор Василя Блаженного
Собор Казанської Ікони Божої Матері на Червоній площі
Біля ГУМу влаштували ковзанку.
Механік за кермом цієї диво-машини безперечно має поповнити нашу серію "Оригінальна робота"
Історичний музей
Такі верхівки зараз вінчають вежі історичного музею.
А хто пам'ятає, що було на тих вежах за радянських часів?
Вхід на Червону площу
Маршал Жуков "охороняє" цей вхід з боку площі Революції
А це сучасні охоронці Червоної площі - перевірка документів у "лиц азиатского происхождения".
Вони навіть не злазять з коней!
Парадні ворота до Александровського саду
Там горить вічний вогонь
Почесна варта біля вічного вогню
Тільки одна московська картинка поповнила нашу серію "Володя та пам'ятники".
Ця панночка "сидить" біля магазину мобільних телефонів на Тверській
І завершує фотозвіт два фото Сретенського монастиря на В.Лубянці.
На свято Водохрестя в соборі чомусь темно та пусто.
Світло горить тільки в галереї, де поодинокі люди набирають святу воду
Московська давнина... Іде сніг... Тихо-тихо на дворі...
Навіть не віриться, що за кілька кроків шумить російська столиця...
Побачивши рідні обличчя, а особливо трьох маленьких дівчаток, дві з яких народилися 2,5 роки тому, а третя - 5,5 років, ми розчулились так, що всі уряди, країни, конфлікти, суперечки взагалі полетіли десь у відкритий космос і зникли у чорній дірі :-))) Маленькі янголята заповнили собою весь простір, всі почуття та думки.
* * *
Ювілейний бенкет, як завжди, почався з офіційних привітань колег та начальників. Потім пішли привітання від друзів та родичів, причому всі, як один, вітали ювіляршу віршами, навіть на торті(!) був написаний вірш (це просто таке невеличке спостереження, - було незвично, бо у нас вже давно такого немає :-))).
Про те, що на бенкеті присутні гості з України, ведучий оголосив вже після того, як у залі трохи пожвавішало внаслідок вжитого та прийнятого на груди. Наш тост про дружбу між нами, нашими сім'ями та країнами хтось все-таки нерішуче заперечив, мовляв:
- Сейчас мы не очень-то и дружим.
- Не переживайте - это все временно! - заспокоїли ми всіх.
Після цього для зміцнення стосунків ведучий запросив нас заспівати якусь українську пісню, і ми заспівали свою улюблену: "Там де Ятрань круто в'ється".
- Ну а теперь, давайте мы все вместе споем русскую народную песню, - запропонував ведучий.
І вони заспівали:
"Что стоишь качаясь, тонкая рябина,
Головой склоняясь до самого тына..."
Коли дійшли до цих слів, почулися смішки та шепіт у залі: "А песня-то не совсем и русская" :-)
А потім на стіл подали сало, яке ми привезли з собою. Якось серед святкової метушні про нього забули.
- Ой, сало! Настоящее, хохляцкое?
- Самое настоящее! - сказала невістка, - прямо из Киева! Водка, кстати, хоть и не из Киева, но тоже украинская.
Ну а далі було все дуже добре. Багато співали, танцювали, люди раптово згадували своїх родичів, кумів, друзів з Україні, підходили до нас, передавали їм вітання (так, наче ми всіх знаємо! :-)), передавали вітання Києву, Одесі. Виходили до мікрофона друзі невістки і присвячували їй, росіянці(!), українську (!) пісню, а потім розповідали анекдоти українською мовою. Коли ми запитали, а звідки ж така чудова мова, була відповідь:
- Та я ж козак запорозький! Хоча і живу тут з москалями, але мову свою не забув!
Багато теплих слів ми почули про нашу сім'ю (ми були там разом з нашими дорослими дітьми). Родичі невістки покликали нас випити разом, "для сближения, так сказать"... :-)
- Сало вы привезли?
- А як же!
- Ох и вкусное сало! А кто выбирал?
- Наша невестка любимая (дружина сина) !
- Передайте ей персональное спасибо! Я уже четвертую тарелку съедаю!
- Та кушайте на здоровье! Это ж наше стратегическое оружие! - завіса :-) Далі був сміх та братання...
Апогеєм українсько-російської дружби стали "дикі" танці під Сєрдючкіне "Все будет хорошо!" Навіть 80-річна невістчина тітка не всиділа та пішла танцювати :-)
Я давно казала, що Андрій Данилко робить для України в тисячі разів більше, ніж всі дипломати, узяті докупи. Ну от скажіть, будь ласка, що можна відчути, якщо наприкінці вечора, вже прощаючись з гостями, почути від них ось таке:
- Ну теперь мы и сами видим, что "ще не вмерла Україна!
* * *
А в останній день ми трохи погуляли по Москві. Враження неоднозначні. Сама Москва красива та велична, як завжди. А от люди неприємно вразили.
Захотів наш син пройтись від Червоної площі до Чистопрудного бульвару, не знаючи дороги.
Ну що роблять люди, коли не знають дороги? Так, питають у інших. Це МИ так звикли, це у НАС так вважають.
В Москві не можна питати дорогу. Вам її ніхто не скаже. Частково через те, що просто не знає, а в основному через те, що не хоче говорити.
Спочатку ми питали у людей, які працюють на вулиці в центрі міста, але виявилося, що ці люди - охоронці, рекламні агенти, міліціонери, - вони не є москвичами, вони крім свого клаптика землі, на якому стоять, взагалі нічого не знають.
Я кинулась до бабусь у центральних газетних кіосках, міркуючи, що бабусі далеко на роботу їздити не будуть. Але після того, як переді мною з гуркітом зачинилося вікно кіоска, я відмовилась від цієї ідеї.
"Ні, - думаю, - треба шукати інтелігентні обличчя", - і знову двічі підряд невдача - "гості сталІци". Ну і потім вже просто накрило спражнє розчарування - люди, не зупиняючись, махали рукою в незрозумілому напрямку, або просто не реагували на моє запитання. НЕ ЗУПИНЯЮЧИСЬ!
"Нет худа без добра" - як кажуть наші "доброзичливі" сусіди. Пам'ять, яка є у нас десь аж в ногах, вивела на вірний напрямок, і до Чистопрудного бульвару ми дійшли, правда, погуляти там не встигли.
Але дорогою на вулиці В.Лубянка ми натрапили на таке собі диво - стародавній Сретенський монастир. Сховавши за високими мурами свою малюсеньку територію, він стоїть собі тихесенько, затиснутий з усіх боків лубянківськими "офісами". Монастир був заснований в 14 столітті, а кам'яний собор збудували ще до Петра! Він уцілів в радянські нищівні часи, але мав досить зловісну репутацію - там розстрілювали людей.
Начитавшись про той монастир вже багато чього, і порівнюючи свої враження, можу сказати, що то є досить похмурий заклад. Тут все дихає московською давниною: від архітектури до атмосфери. Уявить собі давній собор в центрі Києва десь о п'ятій годині перед самою вечірньою службою на свято Водохрещення (!), в якому було б абсолютно(!) темно і пусто, а на вулиці з десяток(!) людей брали б святу воду. Правда, не реально? А в Москві таке є.
А ще в Москві майже відсутня комерційна реклама в метро - в основному - соціальна! Дякувати Богу, що хоч без партійних лозунгів :-), а так... про сім'ю та дітей...
А ще в Москві офіціантки в кафе не посміхаються клієнтам...зовсім...
А ще в Москві майже ідеальний порядок та грандіозне будівництво навколо, таке враження, що криза якось оминула російську столицю. Групи людей в яскравих спецівках різного кольору метушаться на копирсаються собі то тут, то там...
А ще в Москві будують велетенські бібліотеки та музичні школи!.. Ми про таке вже багато років навіть і не мріємо...
А ще в Москві (в районі, де живуть наші родичі) майже не залишилось п'ятиповерхівок!...Людей переселяють в красиві сучасні просторі будинки...
А ще в Москві молоді люди говорять ось таке: "Не трогайте наших правителей, а то мы и обидеться можем"...Так, ми все-таки не втримались та мляво посперечалися з нашими молодими родичами...Я залишу цю фразу без коментарів...
А ще в Москві абсолютно нецікаве телебачення...Ну, російське телебачення - це окрема тема! Я давно вже відмовилась дивитись його вдома через брехню та негатив, який ллється звідти на всіх підряд, крім "Єдиної та Великої"... Але там, в суботу ввечері, коли вклали дітей спати, за домашньою звичкою трохи поклацала пультиком... Ні, краще вже наш "цирк з клоунами" :-), ніж нудьга та відчуття, що тобі перекрили повітря...
І після цього не питайте, чому це в мене було таке відчуття, наче я знову опинилася у "совку" ... тільки на більш якісному рівні...
І от що я скажу - "Краще наш бардак, який не заважає нам посміхатися, чим їхній порядок, який не дозволяє їм посміхатися"...
А прикро те, що в глибині душі вони зовсім не такі, вони - милі та хороші люди... коли їх розворушити... або, приміром, салом нагодувати... :-))))
* * *
Так, пост вийшов занадто довгим, але це від того, що "накипіло" та "наболіло"...і за нас, і за них...
Час переходити до фотографій (якість не гарантую - були складні погодні умови):
Червона площа
Собор Василя Блаженного
Собор Казанської Ікони Божої Матері на Червоній площі
Біля ГУМу влаштували ковзанку.
Механік за кермом цієї диво-машини безперечно має поповнити нашу серію "Оригінальна робота"
Історичний музей
Такі верхівки зараз вінчають вежі історичного музею.
А хто пам'ятає, що було на тих вежах за радянських часів?
Вхід на Червону площу
Маршал Жуков "охороняє" цей вхід з боку площі Революції
А це сучасні охоронці Червоної площі - перевірка документів у "лиц азиатского происхождения".
Вони навіть не злазять з коней!
Парадні ворота до Александровського саду
Там горить вічний вогонь
Почесна варта біля вічного вогню
Тільки одна московська картинка поповнила нашу серію "Володя та пам'ятники".
Ця панночка "сидить" біля магазину мобільних телефонів на Тверській
І завершує фотозвіт два фото Сретенського монастиря на В.Лубянці.
На свято Водохрестя в соборі чомусь темно та пусто.
Світло горить тільки в галереї, де поодинокі люди набирають святу воду
Московська давнина... Іде сніг... Тихо-тихо на дворі...
Навіть не віриться, що за кілька кроків шумить російська столиця...