без назви. без мене. без нас.
Є речі, які в ЖЖ писати не варто. Але вони пишуться. Пофіґ))))
Так само, як у житті є речі, які зробити варто, а вони не робляться.
Не варто думати, що ти вмієш чи знаєш достатньо. Бо настане момент, коли помилишся. І зрозумієш протилежне. Я, мабуть, подорослішала. Знадобилося три роки, три людини, три періоди, три ситуації, щоб зірвати з мене... не знаю що. Але щось таки зірвали. І змінили безповоротно. Дякувати? Не зна. Не хочеться. За що?
Я була в різних позиціях. Коли обожнювали мене, а я тих почуттів не мала. Коли обожнювала я. Коли то поєднувалося. Були стосунки, де сильніші почуття мала я. Де вдавала я. Де....... Тепер я знаю, в якому положенні бути найзручніше. А в якому найприємніше.
Колись втратила людину, з якою хотіла бути завжди. Розуміла, відчувала, усвідомлювала. Щиро. З запалом. І зараз так вважаю, хоча давно змирилася, що тієї людини вже не матиму. Пофіґ. Життя не для того, щоб паритися такими речами. Потім... я свідомо не хотіла знову відчувати то, не хотіла хотіти бути завжди разом. Бажалося... навпаки: бути просто заради того, щоб бути. Сьогодні. Бо так добре. Так, я навчилася цінувати стосунки і насолоджуватися кожною миттю і людиною в ній. Просто зараз. Без фанатизму. А ще я думала, що врахувала усі попередні і численні помилки, і що тепер все буде ідеально. Щиро себе віддавала. Ідеально будувала. Але виявилося, що ідеальність треба не усім. А вона сама дуже чутлива до умов навколишнього і не всюди приживеться. Теж пофіґ.
...Цинізм? Ти його хотів. Так, тепер він з'явився. Його навіть з'явилося вдосталь. І це добре.
...Я знала, що на довго це не затягнеться, бо ми надто різні. То відчувалося відразу, як спав перший шал. Але та думка відганялася і робилося все для протилежного. Я зрештою... завжди уміла жити ілюзіями. Там затишніше.
А піти можна по-різному. Можна шляхетно. Але це тупо. І це така слабкість)))). Насправді, я це зрозуміла буквально щойно. А можна негарно. Але НАСПРАВДІ, коли людина йде негарно, то вона свідомо чи несвідомо робить лиш краще іншій. Бо через свою уйобську поведінку вона завдає болю. Можливо. Точно - лиш спочатку і лиш трохи. Бо уйобство зачіпає гордість. А гордість... здатна майже все переплюнути). І будь-який біль. І будь-яке розставання. Ба навіть більше)))))). Вона робить так, що у мить перестаєш хотіли ту людину. Гордість це найкраща панацея. Уйобство - це найкраща панацея. Не треба жаліти. Не треба ставитися з розумінням. Не треба говорити. Співчувати. Нііііііііііі... Я була в двох позиціях. Я знаю, яка краща))))). Перша - затягнулася на рік, друга - закінчилася... за тиждень щонайбільше. Коли мовчання та іґнор розставили усе на свої місця.
А ще, знаєте. Я не вмію дружити з колишніми)))). Колись, коли я в тому ще нічого не тямила, казала: ну як можна не спілкуватися ПО ТОМУ з близькою колись людиною (якщо вона такою була))) бо часто, так часто ми лиш вдаємо цю близькість, хочемо її бачити, відчувати, обманюємо себе)))). А насправді, якщо людина тобі таки була близькою, то нефіґа ти з нею спілкуватися не зможеш. Тобто не ти, а Я. Для мене кожна людина - це якір. Непідйомний якір, який пришпилює тебе до певного шматка на карті життя. Ти можеш плавати недалеко від нього, але вирватися далі, за межу - нііііі. Я бачу в колишній коханій людині лиш колишню кохану людину. І не більше. Людину, з якою не так давно ми цілувалися, обіймалися, збочувалися, кохалися, щось планували, хотіли, жили....... я не можу сприймати її інакше. Але до життя це сприйняття вже не підходить. Відповідно, ним не можна користуватися. Відповідно, не можна користуватися людиною. Відповідно, нах людину з життя))). Проста арифметика.
А ще... усі люди обманюють. Часто - себе, ще частіше інших. І мене це навіть не... злить? Не розчаровує? НЕ ЗАЧІПАЄ))). Бо усі ми такі. УСІ. І я теж. І те, що вчора говорилося одне, а сьогодні від того не лишилося і сліду... Тобто, сліду не лишилося давно. А тебе запевняли в іншому... то дрібниці. Дрібниці. На них лиш дивишся з легкою усмішкою.
Мабуть, до побачення.
Мабуть, кіна не буде.
Мабуть, все вийшло негарно і за то я дякую.
Мабуть, молдовський коньяк я завтра символічно виллю в раковину в офісі. Йому не судилося потрапити у руки тобі. Бо тебе вже нема.
Я би сказала, що ненавиджу. Але не скажу. Бо то може виявитися правдою.
Є речі, які в ЖЖ писати не варто. Але вони пишуться. Пофіґ))))).
Так само, як у житті є речі, які зробити варто, а вони не робляться.
Не варто думати, що ти вмієш чи знаєш достатньо. Бо настане момент, коли помилишся. І зрозумієш протилежне. Я, мабуть, подорослішала. Знадобилося три роки, три людини, три періоди, три ситуації, щоб зірвати з мене... не знаю що. Але щось таки зірвали. І змінили безповоротно. Дякувати? Не зна. Не хочеться. За що?
Я була в різних позиціях. Коли обожнювали мене, а я тих почуттів не мала. Коли обожнювала я. Коли то поєднувалося. Були стосунки, де сильніші почуття мала я. Де вдавала я. Де....... Тепер я знаю, в якому положенні бути найзручніше. А в якому найприємніше.
Колись втратила людину, з якою хотіла бути завжди. Розуміла, відчувала, усвідомлювала. Щиро. З запалом. І зараз так вважаю, хоча давно змирилася, що тієї людини вже не матиму. Пофіґ. Життя не для того, щоб паритися такими речами. Потім... я свідомо не хотіла знову відчувати то, не хотіла хотіти бути завжди разом. Бажалося... навпаки: бути просто заради того, щоб бути. Сьогодні. Бо так добре. Так, я навчилася цінувати стосунки і насолоджуватися кожною миттю і людиною в ній. Просто зараз. Без фанатизму. А ще я думала, що врахувала усі попередні і численні помилки, і що тепер все буде ідеально. Щиро себе віддавала. Ідеально будувала. Але виявилося, що ідеальність треба не усім. А вона сама дуже чутлива до умов навколишнього і не всюди приживеться. Теж пофіґ.
...Цинізм? Ти його хотів. Так, тепер він з'явився. Його навіть з'явилося вдосталь. І це добре.
...Я знала, що на довго це не затягнеться, бо ми надто різні. То відчувалося відразу, як спав перший шал. Але та думка відганялася і робилося все для протилежного. Я зрештою... завжди уміла жити ілюзіями. Там затишніше.
А піти можна по-різному. Можна шляхетно. Але це тупо. І це така слабкість)))). Насправді, я це зрозуміла буквально щойно. А можна негарно. Але НАСПРАВДІ, коли людина йде негарно, то вона свідомо чи несвідомо робить лиш краще іншій. Бо через свою уйобську поведінку вона завдає болю. Можливо. Точно - лиш спочатку і лиш трохи. Бо уйобство зачіпає гордість. А гордість... здатна майже все переплюнути). І будь-який біль. І будь-яке розставання. Ба навіть більше)))))). Вона робить так, що у мить перестаєш хотіли ту людину. Гордість це найкраща панацея. Уйобство - це найкраща панацея. Не треба жаліти. Не треба ставитися з розумінням. Не треба говорити. Співчувати. Нііііііііііі... Я була в двох позиціях. Я знаю, яка краща))))). Перша - затягнулася на рік, друга - закінчилася... за тиждень щонайбільше. Коли мовчання та іґнор розставили усе на свої місця.
А ще, знаєте. Я не вмію дружити з колишніми)))). Колись, коли я в тому ще нічого не тямила, казала: ну як можна не спілкуватися ПО ТОМУ з близькою колись людиною (якщо вона такою була))) бо часто, так часто ми лиш вдаємо цю близькість, хочемо її бачити, відчувати, обманюємо себе)))). А насправді, якщо людина тобі таки була близькою, то нефіґа ти з нею спілкуватися не зможеш. Тобто не ти, а Я. Для мене кожна людина - це якір. Непідйомний якір, який пришпилює тебе до певного шматка на карті життя. Ти можеш плавати недалеко від нього, але вирватися далі, за межу - нііііі. Я бачу в колишній коханій людині лиш колишню кохану людину. І не більше. Людину, з якою не так давно ми цілувалися, обіймалися, збочувалися, кохалися, щось планували, хотіли, жили....... я не можу сприймати її інакше. Але до життя це сприйняття вже не підходить. Відповідно, ним не можна користуватися. Відповідно, не можна користуватися людиною. Відповідно, нах людину з життя))). Проста арифметика.
А ще... усі люди обманюють. Часто - себе, ще частіше інших. І мене це навіть не... злить? Не розчаровує? НЕ ЗАЧІПАЄ))). Бо усі ми такі. УСІ. І я теж. І те, що вчора говорилося одне, а сьогодні від того не лишилося і сліду... Тобто, сліду не лишилося давно. А тебе запевняли в іншому... то дрібниці. Дрібниці. На них лиш дивишся з легкою усмішкою.
Мабуть, до побачення.
Мабуть, кіна не буде.
Мабуть, все вийшло негарно і за то я дякую.
Мабуть, молдовський коньяк я завтра символічно виллю в раковину в офісі. Йому не судилося потрапити у руки тобі. Бо тебе вже нема.
Я би сказала, що ненавиджу. Але не скажу. Бо то може виявитися правдою.
Є речі, які в ЖЖ писати не варто. Але вони пишуться. Пофіґ))))).