Селище архангела Михайла поганське, із маєтком мальтійського ордену, віллою договору й суперпляжем
Це наш останній пост із березневої поїздки до Лігурії та Ломбардії. Попередні можна переглянути тут.
Вирішили написати і про Сан-Мікеле-ді-Пагана.
Хоча це селище й невеличке, але в ньому є свої фішки, неабияка краса та визначні місця. Словом, є на що звернути увагу.
Серед таких принад назвемо: 1) півострів із маєтком чинного Великого магістра Мальтійського ордену; 2) віллу, на якій було підписано Рапалльський договір 1920 року між Італією та югославами, що вирішив територіальні суперечності на Адріатиці та припинив унікальний чин поета-завойовника Габріеле д'Аннунціо у заснованій ним Республіці Фіуме (місто Рієка); 3) старовинну церкву з картинами Ван Дейка; 4) один із найбільш затишних та романтичних пляжів, бачених нами будь-де;
Власне, Сан-Мікеле - не окрема адміністративна одиниця, а селище чи містечко у складі Рапалло (див. пост). "Ді Пагана" в його назві означає "язичницьке", що вже якби натякає на давню історію.
Віддаленим районом Рапалло рибальське селище Сан-Мікеле стало ще за середньовіччя, навіть до початку панування Генуезької республіки.
Сан-Мікеле-ді-Пагана розташовується на межі міст Рапалло й Санта-Маргерити-Лігуре. Якщо йти із Рапалло по вулицях уздовж моря, то важко й збагнути, де що з цих населених пунктів починається і закінчується - треба дивитися на карту. Але ця прогулянка на 2 км у будь-якому разі буде приємною й мальовничою.
Ще б пак, адже за парканами зліва по маршруту шумлять хвилі Лігурійського моря. Спуститися до нього можна далеко не скрізь - багато приватної забудови. Однак види берегів тут дуже красиві.
Наприклад, ось:
Цей півострів зветься Пунта Пагана. Він же - приватний парк, який має назви Вілла Пагана чи Вілла Мальта. Колись цими маєтками володіла генуезька сім'я Спінола, тож віллу називають і на її честь.
Палаццо й фортеця (або замок - кастелло, 1625 року заснування), що видніються серед зелені, - це місце проживання Великого магістра Мальтійського ордену, він же - Суверенний військовий Орден Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, лицарів Родосу і Мальти. Так, того самого, історичного, заснованого 1099 року.
Статус цього утворення - "незалежне князівство". Незважаючи на втрату державної території, Орден залишається суверенним суб'єктом міжнародного права і підтримує дипломатичні стосунки з більш ніж 100 державами. Свого часу президент Ющенко навіть призначав туди посла.
На чолі Ордену стоїть Великий магістр (зараз це Метью Фестінг). Його світський ранг - князь, а духовний прирівнюється до кардинала.
Загалом госпітальєрів налічується 12 тисяч, вони провадять благодійну, медичну діяльність, служачи Святому престолу.
Представники Ордену, його місій мають дипломатичний імунітет. Офіційним представництвом Ордену в Україні є Мальтійська служба допомоги.
Головна резиденція Ордену розташовується в Римі, але на цій приватній віллі в Сан-Мікеле Великий магістр із 1959 року теж "підживає". Курорт все-таки.
Забігаючи наперед, скажемо, що з іншого боку Сан-Мікеле - якщо пройти повз житлові квартали з кольоровими будинками - буде ще один історичний маєток. "Вілла дель Траттато" (Вілла договору). Це через дорогу з готелем "Імперіал палас", на пагорбі над морем, на віа Пагана. Спершу ми думали, що це ще територія Сан-Мікеле, а виявилося - що вже Санта-Маргерита. Про неї був окремий пост (там ідеться про інший Рапалльський договір). Але хай уже "Вілла дель Траттато" буде в цьому пості :)
Саме тут 12 листопада 1920 року Королівство Італія та Королівство Сербів, Хорватів і Словенців уклали Рапалльську угоду, яка вирішувала територіальні суперечки в регіоні Адріатики та Венеції після І Світової війни.
Найцікавішою в цьому контексті є суперечка за Фіуме/Рієку.
Вілла договору.
Історичний відступ. Фашистський рух в Італії ще офіційно навіть не зародився, а один із яскравих лідерів націоналістів, поет Габріеле д'Аннунціо вирішив силою розв'язати суперечку італійців із югославами за місто Фіуме (у хорватів - Рієка; і тією, й іншою мовою - "Річка"). Обидві країни вважали його своїм.
12 вересня 1919 року д'Аннунціо очолив вторгнення італійських націоналістів у Фіуме, змусивши відступити американо-британо-французькі окупаційні сили.
Габріеле Д'Аннунціо наполягав на тому, щоб Італія анексувала місто, проте уряд не пішов на такий крок. Навпаки, Італія під тиском союзників була змушена оголосити морську й сухопутну блокаду Фіуме. Але бойовий поет - предтеча фашизму - робив своє, і в річницю захоплення міста проголосив незалежну Республіку Фіуме, затвердив її конституцію (проект якої написав у віршах) і підняв над містом "веселий" державний прапор із хвалькуватим девізом "Quis contra nos?" ("Хто проти нас?"). "Які люди, Гаврюшо!" - сказав би про нього класик.
Пост міністра культури "Республіки Краси", як називав свою державу Д'Аннунціо, погодився посісти знаменитий диригент Артуро Тосканіні.
Конституція (вона ж "Хартія Карнаро") поєднувала в собі елементи анархізму, націонал-синдикалізму, корпоративізму та демократії. У країні діяла вимога про обов'язкову музичну освіту, яка проголошувалося фундаментом політичного ладу держави. Д'Аннунціо випустив навіть марки Фіуме.
Протримався він цілих 16 місяців. Поет-державник не визнав Рапалльський договір-1920, який проголосив Фіуме "вільним містом" і мав на меті "викурити" звідти д'Аннунціо. Однак Габріеле було начхати на угоди дипломатів. Він змушений був здати Фіуме під обстрілом рідного італійського флоту 30 грудня 1920 року. Перед тим він сам оголосив зрадниці-Італії війну.
А після рапалльської угоди Фіуме ще три роки формально зберігала статус "вільної держави", доки у вересні 1923-го в місті на тлі інспірованого заколоту висадився італійський десант, і невдовзі Фіуме офіційно відійшло до фашистської Італії.
Лише в 1945 році югославська армія повернула Фіуме слов'янському утворенню, і в 1947 році місто Рієка офіційно приєдналося до СФРЮ. Італійська половина мешканців залишила місто. Кінець історичної довідки.
Кольорові будинки в центрі Сан-Мікеле, над головним пляжем. Вид через зелену гущавину над в'юнкою дорогою.
А це такі ми :)
Будинок по дорозі.
Балкон над морем.
А от під цим мостом, чи як його назвати, - дуже класний романтичний пляж:
Пляж громадський, гальково-піщаний.
Він невеликий, метрів 30 завдовжки, і дуже вузький - метрів п'ять. Але відгороджений від усієї мирської суєти.
Річ у тім, що протилежним боком від лінії прибою пляж заходить у такі собі "алькови" під кам’яними арками мосту. У тих нішах - дуже чисто, прибрано навіть навесні. Є освітлення на випадок сутінок та ночі. Сидиш - як на краю печери на острові. А душ із прісною водою тут теж є, і він працює.
Спуск на пляж кам’яними східцями.
Ми там сиділи двічі. Один раз навіть уночі. Ляпота. Хвилі під час припливу дістають майже до ніг.
Вказівник перед центром селища Сан-мікеле-ді-Пагана.
Пірс на головному пляжі селища.
Поштова скринька на колоритному будинку.
Місцевий патріотизм: облізла схема міста, намальована від руки. / Кришка каналізації із святим Михайлом - покровителем Сан-Мікеле.
Гордість невеликого містечка - церква Сан-Мікеле Арканджело (тобто архангела Михаїла, який, нагадаємо, вважається й покровителем Києва).
Як це нерідко траплялося, християнський храм збудували на місці колишньої язичницької святині. Хоча, як припускають місцеві краєзнавці, могло йтися не про поганське капище, а просто про капличку місцевого лангобардського гарнізону.
Поворот до церкви Сан-Мікеле.
Лангобарди архангела Михаїла дуже шанували, але сповідували аріанство - неканонічну версію християнства, засуджену І Вселенським собором у Нікеї (325 року). Тому «правовірні» католики вважали лангобардів язичниками.
Церква Сан-Мікеле.
Нинішню церкву кілька разів перебудовували, так що від її первинного вигляду нічого залишилася тільки форма, а зовнішнє та внутрішнє оздоблення вже зовсім інше.
Судячи зі збереженої на одній зі стін плити, перший капітальний храм було споруджено 1133 року. 1581-го церкву повністю перебудували, а остаточна реконструкція відбулася у 1749-1793 роках.
Проте головним достоїнством церкви Сан Мікеле є не вік, а наповнення. Ця невелика церковця напхом напхана витворами мистецтва - її розписували визначні художники відомої Генуезької школи. А картини Різдва Христового і «Втеча до Єгипту» - пензля фламандських митців початку XVI ст.
Є в храмі й картина роботи видатного фламандця Антона Ван Дейка - її художник написав у Сан-Мікеле, де відпочивав і працював у 1621-1624 роках, під час свого генуезького періоду.
Цю картину церкві пожертвував меценат Франческо Ореро - власне, він на ній і зображений. Тобто центральною фігурою, безперечно, є розіп'ятий на хресті Ісус, але й Франческо скромно схилив перед ним коліна (поряд зі святими Франциском та Бернардом).
Статуя на фасаді.
На жаль, під час нашого там перебування церква була зачинена.
Ми вирішили спробувати спуститися ще раз до моря і завернули за церквою на вузьку сонячну алейку:
Поспостерігали за місцевими пернатими мешканцями.
Алея завела в тупик - таки до моря, але обмеженого дворами з написами "Приватна власність".
Алеппські сосни на узбережжі.
Після церкви Сан-Мікеле дорога на Маргериту ще більше звужується і мізерні хідники для пішоходів на узбіччі зникають узагалі. Треба йти власне по проїжджій частині. Це досить стрьомно, особливо якщо зважити на кількість поворотів та швидкий рух машин і мотоциклів.
Узбережжя Сан-Мікеле.
Те саме, але вночі.
Вирішили написати і про Сан-Мікеле-ді-Пагана.
Хоча це селище й невеличке, але в ньому є свої фішки, неабияка краса та визначні місця. Словом, є на що звернути увагу.
Серед таких принад назвемо: 1) півострів із маєтком чинного Великого магістра Мальтійського ордену; 2) віллу, на якій було підписано Рапалльський договір 1920 року між Італією та югославами, що вирішив територіальні суперечності на Адріатиці та припинив унікальний чин поета-завойовника Габріеле д'Аннунціо у заснованій ним Республіці Фіуме (місто Рієка); 3) старовинну церкву з картинами Ван Дейка; 4) один із найбільш затишних та романтичних пляжів, бачених нами будь-де;
Власне, Сан-Мікеле - не окрема адміністративна одиниця, а селище чи містечко у складі Рапалло (див. пост). "Ді Пагана" в його назві означає "язичницьке", що вже якби натякає на давню історію.
Віддаленим районом Рапалло рибальське селище Сан-Мікеле стало ще за середньовіччя, навіть до початку панування Генуезької республіки.
Сан-Мікеле-ді-Пагана розташовується на межі міст Рапалло й Санта-Маргерити-Лігуре. Якщо йти із Рапалло по вулицях уздовж моря, то важко й збагнути, де що з цих населених пунктів починається і закінчується - треба дивитися на карту. Але ця прогулянка на 2 км у будь-якому разі буде приємною й мальовничою.
Ще б пак, адже за парканами зліва по маршруту шумлять хвилі Лігурійського моря. Спуститися до нього можна далеко не скрізь - багато приватної забудови. Однак види берегів тут дуже красиві.
Наприклад, ось:
Цей півострів зветься Пунта Пагана. Він же - приватний парк, який має назви Вілла Пагана чи Вілла Мальта. Колись цими маєтками володіла генуезька сім'я Спінола, тож віллу називають і на її честь.
Палаццо й фортеця (або замок - кастелло, 1625 року заснування), що видніються серед зелені, - це місце проживання Великого магістра Мальтійського ордену, він же - Суверенний військовий Орден Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, лицарів Родосу і Мальти. Так, того самого, історичного, заснованого 1099 року.
Статус цього утворення - "незалежне князівство". Незважаючи на втрату державної території, Орден залишається суверенним суб'єктом міжнародного права і підтримує дипломатичні стосунки з більш ніж 100 державами. Свого часу президент Ющенко навіть призначав туди посла.
На чолі Ордену стоїть Великий магістр (зараз це Метью Фестінг). Його світський ранг - князь, а духовний прирівнюється до кардинала.
Загалом госпітальєрів налічується 12 тисяч, вони провадять благодійну, медичну діяльність, служачи Святому престолу.
Представники Ордену, його місій мають дипломатичний імунітет. Офіційним представництвом Ордену в Україні є Мальтійська служба допомоги.
Головна резиденція Ордену розташовується в Римі, але на цій приватній віллі в Сан-Мікеле Великий магістр із 1959 року теж "підживає". Курорт все-таки.
Забігаючи наперед, скажемо, що з іншого боку Сан-Мікеле - якщо пройти повз житлові квартали з кольоровими будинками - буде ще один історичний маєток. "Вілла дель Траттато" (Вілла договору). Це через дорогу з готелем "Імперіал палас", на пагорбі над морем, на віа Пагана. Спершу ми думали, що це ще територія Сан-Мікеле, а виявилося - що вже Санта-Маргерита. Про неї був окремий пост (там ідеться про інший Рапалльський договір). Але хай уже "Вілла дель Траттато" буде в цьому пості :)
Саме тут 12 листопада 1920 року Королівство Італія та Королівство Сербів, Хорватів і Словенців уклали Рапалльську угоду, яка вирішувала територіальні суперечки в регіоні Адріатики та Венеції після І Світової війни.
Найцікавішою в цьому контексті є суперечка за Фіуме/Рієку.
Вілла договору.
Історичний відступ. Фашистський рух в Італії ще офіційно навіть не зародився, а один із яскравих лідерів націоналістів, поет Габріеле д'Аннунціо вирішив силою розв'язати суперечку італійців із югославами за місто Фіуме (у хорватів - Рієка; і тією, й іншою мовою - "Річка"). Обидві країни вважали його своїм.
12 вересня 1919 року д'Аннунціо очолив вторгнення італійських націоналістів у Фіуме, змусивши відступити американо-британо-французькі окупаційні сили.
Габріеле Д'Аннунціо наполягав на тому, щоб Італія анексувала місто, проте уряд не пішов на такий крок. Навпаки, Італія під тиском союзників була змушена оголосити морську й сухопутну блокаду Фіуме. Але бойовий поет - предтеча фашизму - робив своє, і в річницю захоплення міста проголосив незалежну Республіку Фіуме, затвердив її конституцію (проект якої написав у віршах) і підняв над містом "веселий" державний прапор із хвалькуватим девізом "Quis contra nos?" ("Хто проти нас?"). "Які люди, Гаврюшо!" - сказав би про нього класик.
Пост міністра культури "Республіки Краси", як називав свою державу Д'Аннунціо, погодився посісти знаменитий диригент Артуро Тосканіні.
Конституція (вона ж "Хартія Карнаро") поєднувала в собі елементи анархізму, націонал-синдикалізму, корпоративізму та демократії. У країні діяла вимога про обов'язкову музичну освіту, яка проголошувалося фундаментом політичного ладу держави. Д'Аннунціо випустив навіть марки Фіуме.
Протримався він цілих 16 місяців. Поет-державник не визнав Рапалльський договір-1920, який проголосив Фіуме "вільним містом" і мав на меті "викурити" звідти д'Аннунціо. Однак Габріеле було начхати на угоди дипломатів. Він змушений був здати Фіуме під обстрілом рідного італійського флоту 30 грудня 1920 року. Перед тим він сам оголосив зрадниці-Італії війну.
А після рапалльської угоди Фіуме ще три роки формально зберігала статус "вільної держави", доки у вересні 1923-го в місті на тлі інспірованого заколоту висадився італійський десант, і невдовзі Фіуме офіційно відійшло до фашистської Італії.
Лише в 1945 році югославська армія повернула Фіуме слов'янському утворенню, і в 1947 році місто Рієка офіційно приєдналося до СФРЮ. Італійська половина мешканців залишила місто. Кінець історичної довідки.
Кольорові будинки в центрі Сан-Мікеле, над головним пляжем. Вид через зелену гущавину над в'юнкою дорогою.
А це такі ми :)
Будинок по дорозі.
Балкон над морем.
А от під цим мостом, чи як його назвати, - дуже класний романтичний пляж:
Пляж громадський, гальково-піщаний.
Він невеликий, метрів 30 завдовжки, і дуже вузький - метрів п'ять. Але відгороджений від усієї мирської суєти.
Річ у тім, що протилежним боком від лінії прибою пляж заходить у такі собі "алькови" під кам’яними арками мосту. У тих нішах - дуже чисто, прибрано навіть навесні. Є освітлення на випадок сутінок та ночі. Сидиш - як на краю печери на острові. А душ із прісною водою тут теж є, і він працює.
Спуск на пляж кам’яними східцями.
Ми там сиділи двічі. Один раз навіть уночі. Ляпота. Хвилі під час припливу дістають майже до ніг.
Вказівник перед центром селища Сан-мікеле-ді-Пагана.
Пірс на головному пляжі селища.
Поштова скринька на колоритному будинку.
Місцевий патріотизм: облізла схема міста, намальована від руки. / Кришка каналізації із святим Михайлом - покровителем Сан-Мікеле.
Гордість невеликого містечка - церква Сан-Мікеле Арканджело (тобто архангела Михаїла, який, нагадаємо, вважається й покровителем Києва).
Як це нерідко траплялося, християнський храм збудували на місці колишньої язичницької святині. Хоча, як припускають місцеві краєзнавці, могло йтися не про поганське капище, а просто про капличку місцевого лангобардського гарнізону.
Поворот до церкви Сан-Мікеле.
Лангобарди архангела Михаїла дуже шанували, але сповідували аріанство - неканонічну версію християнства, засуджену І Вселенським собором у Нікеї (325 року). Тому «правовірні» католики вважали лангобардів язичниками.
Церква Сан-Мікеле.
Нинішню церкву кілька разів перебудовували, так що від її первинного вигляду нічого залишилася тільки форма, а зовнішнє та внутрішнє оздоблення вже зовсім інше.
Судячи зі збереженої на одній зі стін плити, перший капітальний храм було споруджено 1133 року. 1581-го церкву повністю перебудували, а остаточна реконструкція відбулася у 1749-1793 роках.
Проте головним достоїнством церкви Сан Мікеле є не вік, а наповнення. Ця невелика церковця напхом напхана витворами мистецтва - її розписували визначні художники відомої Генуезької школи. А картини Різдва Христового і «Втеча до Єгипту» - пензля фламандських митців початку XVI ст.
Є в храмі й картина роботи видатного фламандця Антона Ван Дейка - її художник написав у Сан-Мікеле, де відпочивав і працював у 1621-1624 роках, під час свого генуезького періоду.
Цю картину церкві пожертвував меценат Франческо Ореро - власне, він на ній і зображений. Тобто центральною фігурою, безперечно, є розіп'ятий на хресті Ісус, але й Франческо скромно схилив перед ним коліна (поряд зі святими Франциском та Бернардом).
Статуя на фасаді.
На жаль, під час нашого там перебування церква була зачинена.
Ми вирішили спробувати спуститися ще раз до моря і завернули за церквою на вузьку сонячну алейку:
Поспостерігали за місцевими пернатими мешканцями.
Алея завела в тупик - таки до моря, але обмеженого дворами з написами "Приватна власність".
Алеппські сосни на узбережжі.
Після церкви Сан-Мікеле дорога на Маргериту ще більше звужується і мізерні хідники для пішоходів на узбіччі зникають узагалі. Треба йти власне по проїжджій частині. Це досить стрьомно, особливо якщо зважити на кількість поворотів та швидкий рух машин і мотоциклів.
Узбережжя Сан-Мікеле.
Те саме, але вночі.