Чорногора. Done
Найскладніше було заставити себе вийти зранку з маршрутки після безсонної ночі і грьобаного трудового тижня. Холодно, мабуть що мінус п’ять мінус сім.
Але свалу вже нема.
Блін, нафіга я тут?
Ксьондз констатує, що сьогодні 109 серпня тому треба зробити вигляд, що нам насправді добре і хочеться кудась петрися.
Помалу з вершин до нас спускається світло, тепло, натхнення.
Не хочеться бігти.
Хочеться плентатися.
Повільно йти.
Роздивлятися.
Торкатися снігу, льоду, зсипати його з гілок.
Трендіти.
Навіть хочеться шось фотати.
Пускати бульбашки.
Пити какао з м"ятою.
Смакувати кислючу відморожену брусницю і бурулі.
Рахувати скікі вже часу я хотіла сюди потрапити, нарахувала що роки зо два.
Малювати в голові плани на довжелезну зиму, яка мабуть буде.
Колись.
Але ще не скоро.
А поки що засмагати на сонечку.
Радіти синьому небу і теплим засніженим схилам.
І головне, щоб не спішити.
Насправді дуже спекотно, нема вже що з себе зняти і немає ніякого вітру.
Обсерваторія, фото з прапором, заспів про Чорногору, заледеніла Марічейка, фірмова каша, самогон з огірками, якось все швидко, гармонійно і на одному диханні.
А потім довжелезний ***двохкілометровий*** спуск до КПП.
26 км, непогано га?
Автобус, повстанські пісні, блукання, дорога додому.
Фото, трек.
Мить повернення, та яку я так люблю і водночас так не люблю.
Що мені назгадку? Спалене обличчя?