Галопом по Європі :) або наші в Іспанії
Подорожнє
Ніч, елекртичка, ровером через кордон - такі вже звичні та буденні речі :)
Три з половиною доби автобусного переїзду, з людьми, які щогодини і щохвилини стають ближче і ближче. Цікаво спостерігати, як руйнуються стіни. Коли спочатку всі чужі, з-під лоба оцінюють одне одного. Чужі і колючі. Проходить якихось годин шістесят у замкненому просторі і все якось інакше. Всі такі вже свої і вдошку рідні. Ти вже розумієш і відчуваєш. Щирі посмішки і погляди в очі. Як добре, що вони всі є.
Люблю дорогу. Навіть якщо це ночі, сидячи догори ногами, не виходячи з автобусу. Люблю спостерігати як змінюються пейзажі - будинки на гори, замки на озера.
Кілометри позаду і кілометри попереду.
І все немовби крізь сон, коли за вікном лиш встигає змінюватися картинка. Коли Словацькі замки на ранок перетворюються на Австрійскі Альпи і ще за кілька годин стають Адріатичним морем.
Венеція - місто кохання.
Пам’ятаєте як це? З першого погляду? З першого подиху? З першого дотику?
Коли катер тільки наближується і ти лишень намагаєшся роздивитися силуети казкових будиночків, але вже розумієш, що закоханий в них до нестями і вже нікуди не дінешся.
Ось вони стають ближче... ще ближче... Ти вже в навікроці до них, але продовжуєш перебувати десь у нереальності. Що це таки не мариться, говорить неймовірна спека і натовп туристів навколо.
Тікаємо від людей, тікаємо від галасу і відразу гібимося вузенькими вуличками, мостиками, каналами.
Для мене будь-яке місто - це не собори, не храми і не пам’ятки. Місто - це атмосфера, повітря, вулички, будинки, люди. Щось таке справжнє. Якось відчуваю міста, вони до мене говорять. Розказують, як бачили повінь, сильний вітер, спекотне сонце, хто заходив до них в гості, хто хворів і хто кохався поміж цих стін.
Венеція в одну мить стала для мене неочікувано своєю і рідною. Такою, де захотілося б залишитися, щоб пускати мильні бульбашки, щоб слухати суміш незрозумілих мов, щоб губитися поміж будиночками, знаходитися, пити крижане вино на березі каналів, дивитися, як пливуть гондоли, зустрічати знайомі обличча, які щоразу стають ріднішими, прощатися і розходитися, щоб потім зустрітися знову, слухати музику, почути місто, відчути.
Дякую Венеції, прощаюсь дотиком і обіцянкою повернутись.
Коли-небудь.
Скоро.
*** більше фото з Венеції
Зворотня сторона
До церкви Сан Марко мене не пустили. Спочатку не можна з рюкзаком, бо є камера зберігання за пару копійок. Потім не можна у короткому платті, але це також за пару копійок можна порішати. Такий собі «развод для прієзжих», неприємно.
Взагалі все дуже дорого. Пляшка води 3.5 євро. Краще вже за 6 пляшка вина. Біленького, холодного, кисленького, м-м-м... що ще потрібно, щоб доповнити оце відчуття безмежного щастя.
Люрд
Ненавиджу автобусні тури. Та й взагалі екскурсійні. Ніколи ними не мандрую. Але тут якось все інакше.
Майже цілий день іхали по Франції. Коли дісталися до люрду вже сутеніло, місцеві крамнички були зачинені, накрапав дрібний дощ. Багацько часу витратили ні на що. Врешті решт поставили намет і вирушили в місто.
Бігом, щоб ще хоч щось побачити.
Йдемо кудись. Вслід за натовпом.
Нарешті підходимо до собору.
Я людина глибого невіруюча, проте святі місця мене напсравді надихають.
А тут в мене направді відкрилися очі.
На площі перед храмом зібралася численна купа людей, що тримають свічки в руках, рухаються по площі, співають. Ми з Дімою біжимо з усіх ніг на вулицю за свічками, запалюємо та стаємо десь в кінець ходи, рухаємося з широко відкритими ротами та очима, немовби заворожені. Площа живе, світиться і співає, грає орган, дуже гарно. Потім всі тиснуть руку один одному, обіймають, цілують.
- Я люблю тебе, - кажу я Ольвії і міцно стискаю її в обіймах.
Ще півночі бродінь нічним містом і нарешті можна кілька годин поспати.
Дощ і дуже холодно.
***може там насправді щось важливе відбувалося, не знаю, досі не погуглила.
****більше фото з Люрду
Приїхали
Вщент покоцана рама і вигнутий передній диск - це як результат переїзду мого кубіка. Мало не розридалася. Хто скаже - чим замальовують подряпини?
Нашвидкоруч розставлений циганський табір, дискотека поміж пєнсіків - ось початок велозльоту.
Десь по дванадцятій приходить шалена думка, що треба термново побачити океан. Вже і негайно.
Іспанці насправді дивують своєю самодостатністю - англійскої тут не розуміють і не розмовляють. Їм це просто непотрібно. Кому дуже треба, нехай вчить іспанську. Я теж два слова вивчила «quiero amor». Думаю, що цього достатньо )))
Інтуїція підказує, що дорога до океану - це кудась вниз. Кілька блукань і ось вона - набережна. Якесь таке дивне відчуття - все світиться, рівнюсінькі дороги, відсутність людей - я хочу тут жити.
Навколо хвилі і каміння. Спускаємося вниз, намагаємося щось роздивитися у морі.
На раз-два-три скидаємо одяг і біжимо у воду. Вода тепла.
П’ємо якесь іспанське вино з тетрапаку, гасаємо нічним містом і вертаємося скорше рано ніж пізно.
Вночі знову холодно.
Біжучи по хвилях...
Мабуть найяскравіше враження - це океан. А саме океанські приливи і відливи. Але все по порядку...
Наш перший іспанський ранок. Проігнорувавши разом з Олею всі організаційні питання ми їдемо до океану. По дорозі зустрічаємо багато велосипедистів, учасників велозліту, на швидкості кричимо «Hola! Viva Ispania! Viva Ukrainia!» і несемося далі.
Холодно.
Мряка.
Бєшені хвилі (підозрюю, що це таки штиль). Справжній рай для серферів, тихо тиснуся слиною.
Трохи розвиднюється і ми починаємо хапати перші промені сонця. Іспанки, що проходять повз намагаються щось показати нам руками. Вже набагато пізніше ми здогадалися, що ці емоційні жести означають - валіть скорше звідси. Але наразі пи продовжуємо засмагати.
Бац.
Нас накрила хвиля.
Не надавши цьому особливого значення, ми виловлюємо мокрі речі з води та відсовуємося подалі.
Вирішили з Олею такі погойдатися на хвилях.
Цікаво, що це можна робити тільки біля рятівників. Інакше вони починають свистіти і махати. Ніякої самостійності. Півгодини бєшєного кайфу. Цікаво, чому купаємося лише ми?
Вертаємося на берег...
В тому місці, де щойно були наші рюкзаки, паспорт, телефон, гроші і одяг тепер океан.
Кілька хвилин мовчазного шоку...
Піднімаємо голову і бачимо на сходах Оленку з Мироном... і нашими рюкзаками. Фух J
Але вода на цьому не зупинилася. В багатьох місцях вона доходила до сходів та стіни набережної. Тепер стало ясно, що мали на увазі місцеві мешканці.
Потім ми вже знали, що вода наступає і відступає з шаленою силою.
Але звикнути так і не звикли.
На побачення з океаном я втікала кожної вільної хвилини, ми знаходили дикі пляжі, зустрічали світанок, торкалися нічної води, стрибали на хвилях міцно тримаючись один за одного, просто сиділи на березі під дощем та сонцем вдивляючись десь вдалечінь.
В цю безкрайню небезпечну воду я таки закохалася.
Покатульки
Коротко про основне.
Велозліт триває з 1 по 8 липня.
Місце проведення - Хіхон, провінція Іспанії - Астурія.
Учасники - півтори тисячі роверистів з усієї Європи - французи, німці, італійці, поляки, бельгійці, українці, росіяни.
Делегація з України складалася з понад 50 роверистів. Крім нашого циганського автобуса було ще два маленькі бусіки.
Всього було запропоновано 6 маршрутів. Максмальна довжина маршруту становила в середньому 120-150-170 км. Всі маршрути кільцеві. Будь-яке коло можна «замкнути» раніше. Тобто не проїжджати весь маршрут повністю, а проїхати маленьке коло, кілометрів в 50-80-100...
Особисто я проїхала три маршрути «замкнувши» коло на 70-100 кілометрів.
Тобто ми зазвичай їхали поки якесь місце на океанському узбережжі не почне кликати тебе томним шепотінням «Іди до мене». Тоді ми залишались доки дозволяв час.
Загальний кілометраж - понад 400 км матрасу.
Найскладнішим був перший день. Вже за 10 кілометрів я афігєла від підйомів та почала шукати з’їзд додому. Ще більше я афігєла від кількакілометрових спусків. Кожен з цих спусків вартував підйому.
Вздовж дороги ростуть лимони. Як в нас яблука. Дуже багато.
Як справжня українська господиня я не можу нормально їхати, доки не стирю кілька лимончиків. Головне в цьому процесі, щоб добре було видно жовто-блакитний прапорець, що прикріплений до руля.
Готуючись до спекотної погоди я зовсім не брала теплих речей. Так що довелося померзнути. Мабуть це добре, адже погода сприяла активним покатулькам. А то б я далі ніж пляж не заїхала.
***Більше фото з Хіхону і навколохіхоння )
Сантьяго де Компостело
Це столиця Галіції, провінції Іспанії.
Сантьяго де Компостела третя католицька святиня після Риму та Ієрусалиму.
Тут закінчується шлях Святого Іакова Єль Каміно де Сантьяго.
Тут збудований надзвичайно гарний собор.
...
Чи то в мене вже емоційне перенасичення. Чи просто якась загальна втома.
Але в Сантьяго я би другий раз не поїхала.
Так, там дуже гарно.
Так, це історичне місце.
Так, там небагато людей і відносно недорого.
Але щось в ньому мені не пішло. Не знаю як пояснити.
А може навпаки. Треба звільнити чашу, оупен майнд і повренутися, щоб відчути.
*** Більше фото з Саньтаго де Компастела та Луго
Костяна нога
Спека і океан.
Що ще потрібно, щоб насолоджуватися життям J
Сильне розтягнення зв’язок правої ноги Олі та перелом кістки на лівій стопі (що це саме перелом я взнаю вже у Львові, мабуть нащастя)
Подружки-хромоножки - так тепер з нас всі знущаються.
Якось на емоціях зовсім не відчуваючи болю я ще гасаю ровером по Хіхону, зустрічаю світанок на горі понад океаном, ми з Олею атжигаємо на дискотеці, плаваємо і шводняємо на своїх одних по цілій Європі.
Генуя
Знову Італія.
Невеличкі будиночки, вузенькі вулички вздовж моря і шалена спека.
Дають про себе знати хромі ноги, тому лазити містом досить складно.
Якась вона така, я б сказала непривітна.
Гарні будинки настілки близько натикані один до одного, що їх навіть не видно.
Вулички то вгору, то вниз і досить брудно.
На кожному кроці купа скутерів.
Генуя мені здається нетуристичною, проте якоюсь справжньою.
Заходимо в якесь кафе перепочити, випити крижаного вина і зависаємо там на кілька годин - і помилися, і поспали, навіть відкрили фортепіано і співали червону руту так, що збіглася вся вулиця. Тепер там точно знають, що українців пускати не можна.
До пляжу не дійшли - для двох хромоножок це занадто далеко. Залишок часу відвисали в басейні.
Дякую, тобі Генуя, а ми їдемо додому.
Насправді сумно.
*** Більше фото з Генуї
Відень
Місто, яке захоплює.
З першого кроку.
Чимось дуже віддалено нагадує Львів.
Якби він раптово виріс.
Парки, палаци, вулиці і звичайні будинки - вони грандіозні.
Чомусь відчуваю себе Алісою у Країнї Чудес. Я така маленька, а все навколо таке велике і несправжнє. Ніби уві сні. Вщіпніть мене хто-небудь.
Йдемо в галерею мистецтв, решта наших губиться у місті.
Цілий другий поверх і дуже-дуже багато картин.
Переважно середньовіччя та відродження (хоча мистецтво - це не моя спеціалізація).
Ходжу по залах і думаю, що цим картинам насправді по півтисячі років. Де-не-де видно тріщини часу.
Перший поверх - єгипетскі скульптури, мумії, посуд, зброя, прикраси.
Мегацікаво і однозначно вартує, щоб туди потрапити, мабуть що не раз.
Якось непомітно проходить три години і музей закривають. Я навіть забула про свою костяну ногу. Наші погубилися, порозбрідалися, повтікали. Чи то погубилися ми?
Біжимо далі вхопити вражень за ті кілька годин, що нам залишилися.
«Біжимо» насправді дуже голосно сказано. Я ледве пересуваюся, шкутильгаючи на ліву ногу. І тут кажу величезне дякую за дружнє чоловіче плече, на яке я можу спертися в прямому сенсі цього слова. Без нього я би не пройшла і півдороги.
Навколо стільки всього і ти ловиш враження, намагаючись надихатися за тих кілька годин, що залишилися.
Скажіть будь ласка, як мені пройти?
- А куди ти хочеш поспасти?
- Мені все одно
- Ну тоді все одно куди йти, головне йти дуже довго
(с) Аліса.
Ось і все.
Час вийшов.
Гейм овер як то кажуть.
*** Більше фото з Відня
Патріотичне
Я завжди любила Україну, безкрайнє поле, холодні гірськи річки, гори без кінця і краю, пісні, що лунають, українців, таких якими вони є.
Ніколи в житті не подумала би, що напишу таке про далеку іспанську землю, що я хочу тут залишитися
- щоб бігати вздовж океану щоранку і щовечора
- щоб кататися но роліках по набережній
- щоб їздити численними парками й велодоріжками
- щоб підніматися на високу-високу гору
- щоб нестися донизу карколомним спуском
- щоб не чути довкола російського мату, не було хамів-водіїв, п’яних і наркоманів
- щоб крізь було чисто і затишно
- щоб навчитися кататися на дошці
- щоб коли я буду бабусею на шоссері вставляти українських малолєток на МТБ гірськими підйомами.
Я справді люблю Україну, але хотілося би її любити звідси.
Повернення
Десь стою в шортіках, маєчці, шльопках і надзвичайно лохмата.
Мене оточують люди в штанцях і сорочках і о, диво, вони говорять українською.
***
Багатогодинні черги до лікарів, ренген, гіпс, щось нагадує
***
Україна зустріла шаленою зливою на кордоні. Змокло все крім, хіба що паспорта, він мені знадобиться.
Все, що було - це наснилося.
Ось вам шматок води навздогін, щоб занурутися у реальність.
Велкам J
І телефонні дзвінки
- ви де?
- їдете?
- а ви?
Надзвичайно сумую за всіма тими, хто став за ці два тижні частинками мене, які роз’їхалися по всій Україні хто куди шукати не перешукати.
Дякую, що ви є :)
*** Детальніше про поїздку можна дізнатися тут http://velomir.zp.ua/