лялька в целофані, або основи галицького лайфстайлу. Ч.1
Нагода поговорити про Галичину випадає хіба що за її межами, наприклад в Києві і хіба з людьми, яким чужі всі ці креденси і пляцки, бо тільки з ними можна вийти за межі агресивного очорнення або ж некритичного зачарування. І тільки так можеш осягнути нехитрий факт, що речі, які видаються настільки природніми, як болото під ногами чи сонце навесні, можуть бути комусь незрозумілими, так само як і діалектні слівця.
Все почалося з історії про ляльку - подаровану і нерозпаковану з целофану. Якщо ти дитина, то не можеш просто взяти і бавитися своїм подарунком, бо він понищиться. Тому ляльку відкладають за скло в креденсі, запакованою, як і в момент дарування, тобі віддадуть її, коли набавишся своїми старими іграшками. А доти можеш дивитися по особливих нагодах. Ця лялька в целофані (чи пластикові квіти в целофані, чи фігурки в целофані) могла б видатися символом ощадливості, але справа, насправді, в чомусь іншому. Це явище одного типу з коробкою цукерок, яку ховають до серванту, щоб передарувати, або в крайньому випадку з'їсти потім. Це те саме, що й найошатніша кімната, в якій ніхто не живе і в яку складають найгарніші покривала, вішають картини, зносять подаровані сервізи, з яких так і не судилося випити кави. Там навіть не сплять гості, їх туди хіба приводять, щоб показати вазонок чи картину, а потім виводять назад. Те саме, що красивий одяг, який вдягають раз чи двічі за життя - я виросла з більшості дитячих сукенок, так жодного разу їх і не вдягнувши, вони були надто гарні і потребували спеціальної нагоди.
Це не ощадливість (або не лише), а радше відкладене задоволення. Ти не можеш тішитися просто тут і зараз, бо для радощів відведений свій час. Для гарного одягу - неділя або Великдень. Для смачної їжі і дорогого алкоголю - коли приходять гості. Для красивої постільної білизни - коли внуки одружуються. Для того, щоб жити у хаті, а не в літній кухні - вихідні. Для того, щоб спати у найгарнішій кімнаті - ніколи. Пам'ятаю, як чудово вписалися в галицьке життя серіали 90-х років - одна година з життя Дони Бейжі на день, коли сусіди сходяться в гості - не більше і не менше, зате розмірено і гарантовано.
Моя дилетантська теорія полягає в тому, що життя в селі (а ці звички, безумовно, сільські) потребує постійного зосередження і праці і задоволення посеред дня заважатимуть і відволікатимуть. Задоволення має бути дозованим, тоді тобі є заради чого жити і старатися.
В рамках звільнення свідомості я досі люблю купити пачку чіпсів і з'їсти її по дорозі з супермаркету додому, не ділячись ні з ким, купити на самотній вечір пива і випити його під фільм і вдягати щойно куплений одяг - але я розумію, що це лише інший бік відкладеного задоволення, для мене далі неприродно вживати ці речі на щодень.
Мені цікаво, чи так само поводяться мої друзі в селі зараз, коли браку гарного одягу і солодощів точно нема. І ще цікаво, як це відкладання задоволення виявляється в інших сферах - сексуальному житті, наприклад.