Балтійська весна, частина 3
Виявляється, у запалі натхнення я минулого разу зовсім забула розповісти про Вентспілс! А розповісти про нього обов’язково треба, це чарівне місто корів і заплутаних знаків. Ми приїхали туди надвечір і не збиралися затримуватися, думали лишень проїхати його наскрізь, роззирнутися, що до чого, і доки світло, їхати до моря шукати місце для ночівлі. Ага. Не все так швидко. Дорожні знаки у Вентспілсі явно є частиною якоїсь загадкової гри, тому що виплутати з центру міста нам вдалося далеко не з першого разу, добре, якщо з п’ятого) Ми постійно намотували кола і верталися по тих самих і сусідніх вуличках. А що їхали ще повільно, бо в місті, то для місцевих це взагалі була феєрична картина. Вечір, порожні вулиці. Дир-дир-дир, повз проїхала Африка. Дир-дир, проїхала по сусідній вулиці. Дир-дир-дир, проїхала через вулицю. Дир-дир, знову по цій же вулиці) Отакі вечірні розваги в маленьких провінційних містечках.
А ще Вентспілс - місто корів. Корови тут усюди і абсолютно різних порід. Є корова-нафтовик. Є корова на ліхтарі. Є скажена корова, вся в різнобарвних плямочках. Ми їх не фотографували, бо лишень проїжджали і дивувалися, що взагалі відбувається) але гугл показує їх вдосталь.
А тепер повернемося на берег балтійського моря…
День 8
Добре, коли ранок починається на пляжі :)
Прокидатися під шум хвиль, замість ранкової зарядки - прогулянка по берегу у пошуках бурштину. Запах сосен... Шкода, що це все можна забрати із собою лише у спогадах)
Прокотившись ще трішки по берегу, звернули до наступного пункту - Л’єпайї. Пробіглися швидко, можливо, саме тому нічого особливого не побачили. Лише чепурненький собор.
На цьому наша Латвія завершилася. Ще їхали і вздовж моря, і лісами, але лось зустрівся ще тільки раз) І хоч прямували вже на південь, поки це не особливо відчувалося - небо було ясне і високе, мовби зимове, а дерева часто стояли ще лишень в бруньках чи й зовсім голі.
Метою повторного катання у Литві була Куршська коса, неподалік від Клайпеди. Природний заповідник, краєвиди і краса. Почати ми вирішили із самої Клайпеди, все ж таки, відомий курорт. А проте, особливо подивитися її нам не вдалося - досить складно було запаркуватися, а центр міста - пішохідний. Зате ми таки побачили славнозвісний вітрильник, якому вже не одна сотня років, а він досі живий)
Намотали ще декілька кіл, щоб роздивитися місто хоча б задерши голову і махнули на паром на косу. Він тут що наш трамвай, а ще - платний лише в один бік, а зворотній, в Клайпеду, безкоштовно. Так як коса вважається заповідником, слід сплатити ще й екологічний збір, який ніби використовують на збереження навколишнього середовища і унікальної природи коси. Що цікаво, коса поділена між двома державами, Литвою і Росією, і подейкують, що й після перетину кордону збір також просять сплатити. Про всяк випадок :) Ми на російську територію не поїхали, аби не мати проблем, та й, якщо вірити інтернетам, все найцікавіше мало бути саме на литовському боці. Тут нам обіцяли колонію отруйних птахів, справжню пустелю, автентичне рибацьке селище і незабутні краєвиди.
Колонію отруйного птаства ми почули ще здалеку. Та й по запаху вони відчувалися) На саму територію заходити не варто, але зате можна піднятися і роздивитися пташок, принаймні, здалека. Отруйність їхня в тому, що вони, як виявилося, знищують дерева там, де живуть.
А виходить так всього лиш через рибу. Вже не пам’ятаю точно, але чи ця риба сама така отруйна, чи це пташки її так перетравлюють, однак послід їхній після ситного обіду перетворюється на біологічну зброю. І дерева не витримують)
Коса сама по собі не надто велика і, звісно, витягнута й вузенька. По ній пролягає всього одна дорога. З одного боку пляж / набережна і затока між нею і материком, з іншого - лісок і море. Тож проґавити щось просто неможливо)
Отак їдучи, втрапили ми у дюни... Звісно, не заїхали у них прямісінько мотоциклом, тому що заповідник, охорона, все таке, але побачили знак, стоянку і пішли гуляти. Пісок тут картинно жовтенький, як у фільмах, а сіруватий, з чахлими кущиками, зате його багато-багато. Як іти вглиб, через якийсь час опиняєшся цілковито в оточенні дюн... І лиш сонце сідає за горизонт...
До речі, сонце і справді сідало, тож слід було вже замислитися про ночівлю. Початково ми планували стати табором саме на косі - море, краєвиди і чому б і ні. На в’їзді до коси стоїть великий інформаційний щит з картою, довідкою, позначками і всілякими правилами / заборонами. Ставити палатку і розводити вогнище дозволялося лишень у спеціально відведених для цього місцях. Гаразд, подумали ми, вздовж дороги он скільки цих місць на схемі позначено, щось та й знайдемо. А як виявилося, “спеціально відведене місце для відпочинку” - це квадратний дерев’яний столик 2х2 з квадратною же лавкою навколо. І ще урна поряд. І все це не просто біля дороги, а майже на узбіччі. Там не те що палатку і вогнище, там і самим зупинитися особливо ніде було) Тож ми все їхали і їхали, сподіваючись знайти-таки якесь пристойне місце, де можна сховатися до ранку. Так і доїхали до Ніди - останнього литовського населенного пункту на косі і “автентичного рибацького селища”. Симпатично, ага. Але ми були втомлені й голодні, вже було досить поночі… Як виявилося, ціни на житло тут теж “автентичні”) Цілком розраховані на туристів) Тож ми розвернулися, проїхали всю косу назад, хоч і по темному, бачили декількох косуль і зайців (або вони нас), повернулися до Клайпеди, покружляли повз готелі там… і поснули в національному парку відразу за містом)
День 9
Прокинувшись зранку, я спершу не могла пригадати, де ми є) Нічні пригоди пам’яталися змазано через втому, але врешті з’ясувалося, що якраз між Клайпедою і Палангою - ще одним курортним містечком. Що ж, курорт так курорт, все одно ми забули кинути монетку в Балтійське море)
І дійсно так: Паланга - суто курортне містечко. Тут, правда, є чепурненька церквочка (і книгарня поряд!).
А ще тут є море… І пірс. І хвилеріз. Правда, щоб до них дістатися, треба прорватися через барикаду сувенірних крамничок, ресторанів, барів, купальників, сонячних окулярів, повітряних зміїв… Щастя, що був ранок, а ще не сезон) Зате ми залишили морю на пам’ять гривневу монетку)
Виконавши таким чином план по Литві, націлилися на марш-кидок до Польщі, а краще - аж до Біловезької пущі. Як результат, проїхали 400+ км за день) Хоча їхати литовськими дорогами - справжнє задоволення. Особливо коли тепло, сонячно (але не в обличчя :)). Відчуваєш, як поволі змінюється погода на теплішу, бачиш, як подвір’я стають більш квітучими. А люди - не такими зимово одягненими)
На польському неофіційному вже кордоні нас зустріли прикордонники. “Страж граніци”, як вони звуться) Але побачивши український прапор, а тоді ще українські паспорти, купу штампів і ще стільки ж наклейок країн на кофрах, попосміхалися і побажали хорошої дороги)
А у Польщі на нас несподівано напала весна… Дерева зелені! Пташки співають! Бузок цвіте! Коли все це встигло?) Відчуття, ніби вертаєшся з глибокої і далекої півночі)
Отак милуючись і насолоджуючись ароматами (а ще відчищаючи розбитих об шолом, рукавиці і наколінник бджіл) дісталися ми до Білостока, зняли кімнатку у мотелі, несподівано смачно і ситно поїли в місцевому ресторані і упали спати.
День 10
Головною метою у Польщі була у нас Біловезька пуща. І хоч більша її частина знаходиться в Білорусі, та там ми вже були, а ще у них, білорусів, є якісь заморочки стосовно виїзду транспортом раз на 8 днів (а ми були лишень днів 5 тому). Тим паче, село, по якому названа пуща, Біловежа, знаходиться несподівано в Польщі) Туди ми і вирушили.
Для початку, по традиції, намотали декілька кіл по Білостоку - спершу хотіли знайти у центрі місце, де запаркуватися, щоб прогулятися містом, згодом просто намагаючись виїхати. А на виїзді несподівано повели польську мотоколону… Вийшло, що ми з ними співпали - вони саме виїжджали з міста до Бресту, як ми гадаємо, саме ж було 9 травня. І коли повз нас проїхало декілька перших мотоциклів, а решта щось затрималися, ми ненароком вклинилися - якраз виїжджали зі стоянки. А що тут підтягнулися інші, то і вийшла картина: Африка з українським прапором веде колону польський байкерів, теж з прапорцями)) Так ми проїхали десь десяток кілометрів, а потім наші дороги розійшлися - вони поїхали до Бресту, а ми - до Біловежі.
Сама пуща - це, насправді, просто ліс) Трішки цивілізований, бо тут є маршрути різної складності, упалі дерева розпилюють, але лише на дорозі, але загалом - звичайний красивий чистий ліс, в якому дійсно дуже приємно гуляти.
А ще тут є старовинна залізниця. І смачний квас.
Ми з півтори години погуляли, послухали пташок і подихали свіжим повітрям, а тоді поїхали до зубрів. Під самою пущею є їхня резервація - щось на кшталт зоопарку, тільки з великим загонами і невеликою кількістю тварин. Тут живе вся живність, яка водиться в пущі, а туристи приходять на неї дивитися. Що логічно, тому що по пущі їх можна вистежувати місяцями)
Зубри, насправді, не такі вже й великі.
Ще тут живуть лосятка…
…вепринятка…
…рисятко (хоча насправді це велика і доросла рись, просто їй так остогидли всі туристи, що вона сховалася в траві в найдальшому кутку загону, який тільки можна було знайти. Помітити її вдалося лише завдяки хорошому зуму об’єктива)…
…навіть вовк! Ми знайшли його нарешті! Він пильно прислухався до дивного скрипу мотоекіпірування і, здається, полював на нас)
…і справжній лісовий кіт. Він муркав)
На тому ми розпрощалися і з Польщею і рушили на рідну землю. Хотілося проскочити кордон ще в цей день, щоб на наступний не витрачати часу на черги. Від незнання поїхали на головний пункт, сподіваючись, що вночі він буде порожній. Не вгадали. І якщо те, що ми бачили, це “порожній”, то мені страшно уявити, що там твориться серед білого дня. Річ у тім, що прямісінько від цього пункту починається “варшавка”, яка йде аж до Києва.
І хоч кордон ми пройшли зовсім уночі, як завжди, не без пригод на рідному, але відігріватися в українській кав’ярні було в рази приємніше. Ти можеш все читати! Тебе всі розуміють! Ти можеш нормально порахувати гроші! А в лісочку, де ми поставили палатку, так заливався соловейко, що які там заповідники. Краса, вона під боком, насправді :)
День 11
Останній день нашої мандрівки мав бути насиченим не стільки по пам’ятках, скільки по кілометрах. Хотілося ще сьогодні доїхати додому, щоб мати день на звикання до оточення) Шацькі озера випали з маршруту - хотілося би на них з’їздити ґрунтовно і більш як на день. Зате залишався ще Луцьк і його замок.
Тут є не тільки красиві руїни, а й музей стародавньої книги (зі стародавніми верстатами!), дзвони, арсенал, тюрма і загалом весь комплект, як і належить замку)
А сам Луцьк виявився досить маленьким і не особливо примітним. Центр зовсім невеликий, його можна досить швидко обійти. А що було спекотно (+20° для нас була вже і справді спека), вирішили не затримуватися і їхати далі.
Трішки звернувши з дороги, заїхали у широковідомий у вузьких колах Тунель Кохання. Це стара колія, над якою дерева утворили арку, від чого створюється досить непогана картинка. Ми не фотографували, знову ж таки, бо було дууууже багато людей. Але гугл знову приходить на допомогу - і каже, що це таки правда гарно.
Тут зустрівся нам один студент, що продавав магніти - побачивши наше екіпірування, почав із сяючими очима розпитувати, звідки ми і як нам їздиться. Ділився, що вчора приїждала до них пара, яка щойно побралася. Мовляв, вони цілих 2 тисячі кілометрів по світу намотали на мотоциклі. Ми, стиха посміхнувшись, мовили: “А ми от 3… Вертаємося саме…”. Руйнування картини світу хлопця було аж чути))
Опісля проїхали транзитом Рівне - несподівано виявилося гарне місто, досить велике і чепурне. Сюди ще точно слід якось заїхати і дослідити ґрунтовно.
А далі - тільки рапсові поля, де всі покотом фотографуються, захід сонця, українські дороги, Житомир - і Київ. Пізно, зате нарешті вдома)
Отак подорож і закінчилася :) Виявляється, є таки засоби до вічного життя - можна за півтора тижні прожити більше місяця. І набратися вражень на довго-довго.
Жпс каже, що ми проїхали по факту 3733 км.
А ще таке:
макс. швидкість 142,5 км/год
сер. швидкість руху 64,0 км/год
час руху 54:38:36
Залишилося оновити список необхідних речей, відмітити на карті забаганок місце, де вже побували, - і вимріювати наступну мандрівку :)
День 1-3
День 4-7
А ще Вентспілс - місто корів. Корови тут усюди і абсолютно різних порід. Є корова-нафтовик. Є корова на ліхтарі. Є скажена корова, вся в різнобарвних плямочках. Ми їх не фотографували, бо лишень проїжджали і дивувалися, що взагалі відбувається) але гугл показує їх вдосталь.
А тепер повернемося на берег балтійського моря…
День 8
Добре, коли ранок починається на пляжі :)
Прокидатися під шум хвиль, замість ранкової зарядки - прогулянка по берегу у пошуках бурштину. Запах сосен... Шкода, що це все можна забрати із собою лише у спогадах)
Прокотившись ще трішки по берегу, звернули до наступного пункту - Л’єпайї. Пробіглися швидко, можливо, саме тому нічого особливого не побачили. Лише чепурненький собор.
На цьому наша Латвія завершилася. Ще їхали і вздовж моря, і лісами, але лось зустрівся ще тільки раз) І хоч прямували вже на південь, поки це не особливо відчувалося - небо було ясне і високе, мовби зимове, а дерева часто стояли ще лишень в бруньках чи й зовсім голі.
Метою повторного катання у Литві була Куршська коса, неподалік від Клайпеди. Природний заповідник, краєвиди і краса. Почати ми вирішили із самої Клайпеди, все ж таки, відомий курорт. А проте, особливо подивитися її нам не вдалося - досить складно було запаркуватися, а центр міста - пішохідний. Зате ми таки побачили славнозвісний вітрильник, якому вже не одна сотня років, а він досі живий)
Намотали ще декілька кіл, щоб роздивитися місто хоча б задерши голову і махнули на паром на косу. Він тут що наш трамвай, а ще - платний лише в один бік, а зворотній, в Клайпеду, безкоштовно. Так як коса вважається заповідником, слід сплатити ще й екологічний збір, який ніби використовують на збереження навколишнього середовища і унікальної природи коси. Що цікаво, коса поділена між двома державами, Литвою і Росією, і подейкують, що й після перетину кордону збір також просять сплатити. Про всяк випадок :) Ми на російську територію не поїхали, аби не мати проблем, та й, якщо вірити інтернетам, все найцікавіше мало бути саме на литовському боці. Тут нам обіцяли колонію отруйних птахів, справжню пустелю, автентичне рибацьке селище і незабутні краєвиди.
Колонію отруйного птаства ми почули ще здалеку. Та й по запаху вони відчувалися) На саму територію заходити не варто, але зате можна піднятися і роздивитися пташок, принаймні, здалека. Отруйність їхня в тому, що вони, як виявилося, знищують дерева там, де живуть.
А виходить так всього лиш через рибу. Вже не пам’ятаю точно, але чи ця риба сама така отруйна, чи це пташки її так перетравлюють, однак послід їхній після ситного обіду перетворюється на біологічну зброю. І дерева не витримують)
Коса сама по собі не надто велика і, звісно, витягнута й вузенька. По ній пролягає всього одна дорога. З одного боку пляж / набережна і затока між нею і материком, з іншого - лісок і море. Тож проґавити щось просто неможливо)
Отак їдучи, втрапили ми у дюни... Звісно, не заїхали у них прямісінько мотоциклом, тому що заповідник, охорона, все таке, але побачили знак, стоянку і пішли гуляти. Пісок тут картинно жовтенький, як у фільмах, а сіруватий, з чахлими кущиками, зате його багато-багато. Як іти вглиб, через якийсь час опиняєшся цілковито в оточенні дюн... І лиш сонце сідає за горизонт...
До речі, сонце і справді сідало, тож слід було вже замислитися про ночівлю. Початково ми планували стати табором саме на косі - море, краєвиди і чому б і ні. На в’їзді до коси стоїть великий інформаційний щит з картою, довідкою, позначками і всілякими правилами / заборонами. Ставити палатку і розводити вогнище дозволялося лишень у спеціально відведених для цього місцях. Гаразд, подумали ми, вздовж дороги он скільки цих місць на схемі позначено, щось та й знайдемо. А як виявилося, “спеціально відведене місце для відпочинку” - це квадратний дерев’яний столик 2х2 з квадратною же лавкою навколо. І ще урна поряд. І все це не просто біля дороги, а майже на узбіччі. Там не те що палатку і вогнище, там і самим зупинитися особливо ніде було) Тож ми все їхали і їхали, сподіваючись знайти-таки якесь пристойне місце, де можна сховатися до ранку. Так і доїхали до Ніди - останнього литовського населенного пункту на косі і “автентичного рибацького селища”. Симпатично, ага. Але ми були втомлені й голодні, вже було досить поночі… Як виявилося, ціни на житло тут теж “автентичні”) Цілком розраховані на туристів) Тож ми розвернулися, проїхали всю косу назад, хоч і по темному, бачили декількох косуль і зайців (або вони нас), повернулися до Клайпеди, покружляли повз готелі там… і поснули в національному парку відразу за містом)
День 9
Прокинувшись зранку, я спершу не могла пригадати, де ми є) Нічні пригоди пам’яталися змазано через втому, але врешті з’ясувалося, що якраз між Клайпедою і Палангою - ще одним курортним містечком. Що ж, курорт так курорт, все одно ми забули кинути монетку в Балтійське море)
І дійсно так: Паланга - суто курортне містечко. Тут, правда, є чепурненька церквочка (і книгарня поряд!).
А ще тут є море… І пірс. І хвилеріз. Правда, щоб до них дістатися, треба прорватися через барикаду сувенірних крамничок, ресторанів, барів, купальників, сонячних окулярів, повітряних зміїв… Щастя, що був ранок, а ще не сезон) Зате ми залишили морю на пам’ять гривневу монетку)
Виконавши таким чином план по Литві, націлилися на марш-кидок до Польщі, а краще - аж до Біловезької пущі. Як результат, проїхали 400+ км за день) Хоча їхати литовськими дорогами - справжнє задоволення. Особливо коли тепло, сонячно (але не в обличчя :)). Відчуваєш, як поволі змінюється погода на теплішу, бачиш, як подвір’я стають більш квітучими. А люди - не такими зимово одягненими)
На польському неофіційному вже кордоні нас зустріли прикордонники. “Страж граніци”, як вони звуться) Але побачивши український прапор, а тоді ще українські паспорти, купу штампів і ще стільки ж наклейок країн на кофрах, попосміхалися і побажали хорошої дороги)
А у Польщі на нас несподівано напала весна… Дерева зелені! Пташки співають! Бузок цвіте! Коли все це встигло?) Відчуття, ніби вертаєшся з глибокої і далекої півночі)
Отак милуючись і насолоджуючись ароматами (а ще відчищаючи розбитих об шолом, рукавиці і наколінник бджіл) дісталися ми до Білостока, зняли кімнатку у мотелі, несподівано смачно і ситно поїли в місцевому ресторані і упали спати.
День 10
Головною метою у Польщі була у нас Біловезька пуща. І хоч більша її частина знаходиться в Білорусі, та там ми вже були, а ще у них, білорусів, є якісь заморочки стосовно виїзду транспортом раз на 8 днів (а ми були лишень днів 5 тому). Тим паче, село, по якому названа пуща, Біловежа, знаходиться несподівано в Польщі) Туди ми і вирушили.
Для початку, по традиції, намотали декілька кіл по Білостоку - спершу хотіли знайти у центрі місце, де запаркуватися, щоб прогулятися містом, згодом просто намагаючись виїхати. А на виїзді несподівано повели польську мотоколону… Вийшло, що ми з ними співпали - вони саме виїжджали з міста до Бресту, як ми гадаємо, саме ж було 9 травня. І коли повз нас проїхало декілька перших мотоциклів, а решта щось затрималися, ми ненароком вклинилися - якраз виїжджали зі стоянки. А що тут підтягнулися інші, то і вийшла картина: Африка з українським прапором веде колону польський байкерів, теж з прапорцями)) Так ми проїхали десь десяток кілометрів, а потім наші дороги розійшлися - вони поїхали до Бресту, а ми - до Біловежі.
Сама пуща - це, насправді, просто ліс) Трішки цивілізований, бо тут є маршрути різної складності, упалі дерева розпилюють, але лише на дорозі, але загалом - звичайний красивий чистий ліс, в якому дійсно дуже приємно гуляти.
А ще тут є старовинна залізниця. І смачний квас.
Ми з півтори години погуляли, послухали пташок і подихали свіжим повітрям, а тоді поїхали до зубрів. Під самою пущею є їхня резервація - щось на кшталт зоопарку, тільки з великим загонами і невеликою кількістю тварин. Тут живе вся живність, яка водиться в пущі, а туристи приходять на неї дивитися. Що логічно, тому що по пущі їх можна вистежувати місяцями)
Зубри, насправді, не такі вже й великі.
Ще тут живуть лосятка…
…вепринятка…
…рисятко (хоча насправді це велика і доросла рись, просто їй так остогидли всі туристи, що вона сховалася в траві в найдальшому кутку загону, який тільки можна було знайти. Помітити її вдалося лише завдяки хорошому зуму об’єктива)…
…навіть вовк! Ми знайшли його нарешті! Він пильно прислухався до дивного скрипу мотоекіпірування і, здається, полював на нас)
…і справжній лісовий кіт. Він муркав)
На тому ми розпрощалися і з Польщею і рушили на рідну землю. Хотілося проскочити кордон ще в цей день, щоб на наступний не витрачати часу на черги. Від незнання поїхали на головний пункт, сподіваючись, що вночі він буде порожній. Не вгадали. І якщо те, що ми бачили, це “порожній”, то мені страшно уявити, що там твориться серед білого дня. Річ у тім, що прямісінько від цього пункту починається “варшавка”, яка йде аж до Києва.
І хоч кордон ми пройшли зовсім уночі, як завжди, не без пригод на рідному, але відігріватися в українській кав’ярні було в рази приємніше. Ти можеш все читати! Тебе всі розуміють! Ти можеш нормально порахувати гроші! А в лісочку, де ми поставили палатку, так заливався соловейко, що які там заповідники. Краса, вона під боком, насправді :)
День 11
Останній день нашої мандрівки мав бути насиченим не стільки по пам’ятках, скільки по кілометрах. Хотілося ще сьогодні доїхати додому, щоб мати день на звикання до оточення) Шацькі озера випали з маршруту - хотілося би на них з’їздити ґрунтовно і більш як на день. Зате залишався ще Луцьк і його замок.
Тут є не тільки красиві руїни, а й музей стародавньої книги (зі стародавніми верстатами!), дзвони, арсенал, тюрма і загалом весь комплект, як і належить замку)
А сам Луцьк виявився досить маленьким і не особливо примітним. Центр зовсім невеликий, його можна досить швидко обійти. А що було спекотно (+20° для нас була вже і справді спека), вирішили не затримуватися і їхати далі.
Трішки звернувши з дороги, заїхали у широковідомий у вузьких колах Тунель Кохання. Це стара колія, над якою дерева утворили арку, від чого створюється досить непогана картинка. Ми не фотографували, знову ж таки, бо було дууууже багато людей. Але гугл знову приходить на допомогу - і каже, що це таки правда гарно.
Тут зустрівся нам один студент, що продавав магніти - побачивши наше екіпірування, почав із сяючими очима розпитувати, звідки ми і як нам їздиться. Ділився, що вчора приїждала до них пара, яка щойно побралася. Мовляв, вони цілих 2 тисячі кілометрів по світу намотали на мотоциклі. Ми, стиха посміхнувшись, мовили: “А ми от 3… Вертаємося саме…”. Руйнування картини світу хлопця було аж чути))
Опісля проїхали транзитом Рівне - несподівано виявилося гарне місто, досить велике і чепурне. Сюди ще точно слід якось заїхати і дослідити ґрунтовно.
А далі - тільки рапсові поля, де всі покотом фотографуються, захід сонця, українські дороги, Житомир - і Київ. Пізно, зате нарешті вдома)
Отак подорож і закінчилася :) Виявляється, є таки засоби до вічного життя - можна за півтора тижні прожити більше місяця. І набратися вражень на довго-довго.
Жпс каже, що ми проїхали по факту 3733 км.
А ще таке:
макс. швидкість 142,5 км/год
сер. швидкість руху 64,0 км/год
час руху 54:38:36
Залишилося оновити список необхідних речей, відмітити на карті забаганок місце, де вже побували, - і вимріювати наступну мандрівку :)
День 1-3
День 4-7