Літо 2016. Свидовець. Щоденник сімейної подорожі
16 липня 2016 - День від'їзду
Ми майже вже були готові до виходу, коли почалася біганина. Я згадала, що вже точно час мити волосся; залишені на останок продукти у холодильнику не влізали у сумку, а Зойчик ніяк не могла зрозуміти, чи хоче вона сукенку, чи спідничку щоб дійти до квартири батьків, де ми мали взяти їй шорти, мені кросівки та ще кілька дрібниць, і тому занервувала.
А далі були квіти, що їх треба полити, незручні шорти, відсутні кросівки, забуті удома устілки ботів та біг з наплічниками.
Врешті ми виїхали.
Маршрутка - метро - друга колія - 6 вагон - "Як тебе звати?" - "Зоя." - "Скільки тобі років?" - "Шість." (Тільки все то не спроби загравати з дитиною, а перевірка провідником наших документів і чи відповідають вони дійсності.) Далі: бокові місця - дзвінок діду Саші - повний вагон підлітків археологів і ремені безпеки верхніх полиць, які я бачила в дії вперше (відкриття дня!)
17 липня - День перший
Прокинулися ми раненько і поки археологи метушилися, збираючись вийти зупинкою раніше, ми насолоджувалися кавою з вершками.
Мукачеве зустріло нас ранішньою прохолодою. Під'їхали до автовокзалу, лишили речі у камері схову і пішли гуляти пустим ще містом до Паланку. Він виднівся десь удалині з мосту над Латорицею. Кав'ярні лише почали відкриватися і, мабуть, найбільшим моїм бажанням тоді було сидіти за столиком на затишній терасі у центрі і спостерігати, як прокидається місто. Та шлунок прагнув іншого. Тож ми знайшли магазин і врешті на ходу жували булочку з кефіром та банан. Оминувши ще малолюдний ринок ми вийшли на довгу вулицю І.Зріні, котра мала вести нас аж до замку.
Ціна вхідного квитка здивувала - лише 20 грн. для дорослого. Хоча на території є ще платний музей годинників із такою ж ціною за вхід.
У замковій церкві була сценка народження Ісуса, Зоя тоненько і ніжно заспівала одну із пісень із недільної школи, чим розчулила і батьків, і ще одну сім'ю відвідувачів.
Вдосталь нагулявшись по терасам та башточкам вже маршруткою поїхали у центр обідати. Цього разу пішохідна вулиця була повна гуляючими і мало нагадувала ранішню. Ви помічали, що пообіднє і вранішнє міста можуть так відрізнятися, що і не впізнати? І не дивно, адже картину міста формують люди - мешканці, зі своїми звичками, жартами, посмішками, справами, спокоєм чи поспіхом. Із ними місто живе, а без них - лише історія булих поколінь, котру читаєш вулицями, ратушами, будинками, мостами, ліхтарями і ще багато чим…
Після обіду рушили на автовокзал, знайшли мікроавтобус на Тячів і за 140 грн. з сім'ї поїхали. Дорогою Зоя заснула і це дало їй сили цього насиченого дня. Пасажири нашого автобусу їхали в Шаян в санаторій з великим басейном та ошатними корпусами. А ми поїхали на маленьку автостанцію у Тячеві. І там нам дуже-дуже пощастило. За півгодини мав відходити автобус на Усть-Чорну, відсутній у всіх інтернет-розкладах. Маючи трохи часу знову попили кефір, сік та поїли булочок. А місцевий дядько, який провів нас до магазину, нарвав нам соковитих і спілих грушок, на відміну від наших на дачі.
Близько 16:30 ми виїхали, щоб за наступні дві з половиною години подолати 60 кілометрів найгірших доріг.
Автобусом їхали одні лише місцеві. Навіть малі діти мужньо перенесли довгу дорогу. У якомусь селі автобусу прийшлось зачекати, доки проганяли отару овечок. Вони бігли так тісно, що повністю затулили асфальт і, здавалося, що ми пливемо морем шерсті із кольоровими китичками.
В Усть-Чорній знадобився GPS, щоб знайти у закуті лісопилки початок стежки. Ми пішли угору, маючи до 1 літра води, 2 рюкзаки, 1 рюкзачок і важку сумку через плече з продуктами. Ішлося важко, та нас розраджували лісові малинка та суниці. Почав накрапати дощ.
Намет поставили на м'якій траві на горі Кохання через 1,5 кілометри шляху. Зготували пшоно з м'ясом, та через брак води страва виявилась жорсткуватою. Позасинали швидко ще до настання темряви під шурхіт дощу.
Сьогодні втратили зонта: зламалася одна зі спиць щоб не проткнути обломком полотно вирішили його не використовувати. (Сушили зонт після першого дощу ще три дні.)
18 липня - День другий
На м'якій траві та зі здоровими ще боками спалося дуже гарно. (Зазвичай, після кількох ночівель на карематі боки і копчик починають нити, бо жорстко.) Я прокинулася рано, бо сонце, наче, ще не сходило, і навкруги був лише туман. З вечора мені ввижалося плюскотіння води у лісі і я подалася її шукати. Та марно, плюскотіння було звуком падаючих з листя крапель дощу. Зібралися ми швиденько, бо снідати не планували. Води лишилось близько ста грамів. Пересувались повільно, бо ж дитяті все цікаво, що не йти швиденько уперед. Зупинились на місці, від якого за 250 метрів униз було позначене джерело. 250 метрів через бурелом! За кілька хвилин ми визнали, що пролізти туди надії нема і сіли їсти залишки учорашньої каші з огірками. Далі знову довелося іти, наше щастя, що хоч було не сонячно і не жарко. Мабуть вперше за все життя я пробувала пити, знімаючи язиком краплі з самісінького краю листків, і відчувала, неначе я спраглий мандрівник у пустелі. Перший крутий підйом на нашому шляху найдостойніше подолала донечка. Піднявшись, вона скинула рюкзачок та спустилася взяти у тата каремат та фотосумку, аби допомогти. Ми ж вливалися потом, відчуваючи, як хочеться пити. Наступна мітка у ГПСі також не привела нас до води, була лише невелика схованка від дощу. Бажання пити замінилось бажанням хоча б поїсти і ми пожували бутербродів та помідорчик у тій кошарі, бо знову пішов дощик, і запили ковтком води, якої вже майже не лишилося. Іти було досить весело, займали себе дорогою тим, що рахували кроки, змінювали провідників, придумували, на що схожі покручені старі дерева та грали у дитячу версію гри "Є контакт", котру придумали того року над Яремче. Мала попросила у тата каремат, він виявився зручнішим за рюкзачок (чи то легшим), і несла його у руках. Ми обійшли стороною Менчул і скоро зустріли групу десь із восьми школярів із керівником. Спитали їх про воду. І вони сказали, що нема джерела перед підйомом на Стоги, а є лише під Темпою. Для нас це означало неможливе - ще шість кілометрів без води - та це ж півдня ходи! (На той момент було десь пів на п'яту.) В розпачі знову переплутали спрагу і голод і перекусили сухофруктами. Врешті діти помилилися і за двадцять хвилин таки віднайшлось джерело і поляна для ночівлі. Андрій довго чаклував над ватрою, адже весь день періодично зривалося на дощ, а ми забули сухе паливо, яке дуже виручає, коли треба розпалити мокрі гіллячки. Першим ділом ми напилися гарячого шоколаду, а потім зварили собі борщу. Ватра таки вдалася, завдяки чому вдалося просушити взуття, одяг та помитися. Через деяких час поряд Андрій знайшов ще джерело, таке гарненьке і чисте, що ми не сумніваючись могли пити сиру воду. Із втрат сьогоднішніх - Зоїн носок, що його лиска вночі утягла, мабуть лапи їй замерзли, а також підпалені устілки моїх ботів і вовняні шкарпетки (а останні ж навіть були сухими, просто хотілося у тепленьке ніжки взути). Спати не лягали довго, дивилися на вогонь, сушилися, розмовляли. А вночі знову йшов дощ.
19 липня - День третій
Цього дня нам було добре. Дощило рідко, вогонь зраночку розгорівся швидко і ми лише їли, читали, досушувалися. Та як взуття вже було сухе, а обід з'їдений було три години дня. Вирішили дійти ті п'ять кілометрів до Темпи і наступного джерела. Лише піднявшись на Стоги побачили поля чорниці! Скинувши рюкзаки поїли ягід, не так довго, як хотілося, та часу було обмаль. Далі нахилялися за ягідками ідучи стежкою. У місці, вказаному дітьми з керівником джерела не було, лише калюжі грязючки, як не було там і місця під намет, хоч шукали ми на совість. Якось так вийшло, що обидва дорослих полишивши дитя з рюкзаками розбрелися у різні боки і лише втративши мене з поля зору вона щосили закричала - "Еваа!". Піднялася до неї, а вона і не налякана наче, а як приїхали, то і на 20 метрів відійти боялась.
З півночі ж під Темпою, там, де кошари - були і джерела і лісок, і грибочки. Доки приглядалися, де б заночувати, нас оточила отара овечок і весь той час, поки вони паслись навколо їхній пес-охоронець ні на крок не відходив від нас, тож була нагода скинути наплічники і перепочити, милуючись отарою та краєвидами. А як овечки пішли собі, і ми знайшли у ліску місце для ночівлі, прийшли три заблукалі кози і пастушок Андрій та пастушка Зоя пішли відігнати їх до кошар, що були поодаль. Потім знов прийшла та собака, і була така мила, що, не втримавшись, ми нагодували її ковбасою.
Вечором знов палили ватру та пили шоколад. Він виявився набагато смачнішим з молоком, як того забажала Зоя.
А вночі приходила собака, котра перечепилась за відтяжку намету і мене тим дуже налякала. І ще одна пізніше. Тож робимо висновок, що вони справжні поліцаї і надійно охороняють свої території від чужинців. (Хоча про навички собак пастухів згодом у нас з'явилася ще одна теорія.)
20 липня - День четвертий
Саме зранку, повертаючись від струмка із випраною білизною та чистим посудом, ми із Зоєю знайшли грибочки. Які ж вони були смачненькі на вигляд і на дотик: молоденькі, пружні, прохолодні! Зібрали їх охайненько у сумочку, щоб приготувати на обід чи на вечерю. Саме для грибочків брали ми нашу тонку дихаючу сумку, якій Андрій вдома пришивав довгі ручки, аби можна було носити на плечі. Позатого літа, гуляючи по Чорногорі, ця сумочка вже ставала нам у пригоді: гриби у ній не пріють і свіженькі чекають вечора, коли із ними зготують щось смачненьке. Цього разу ми готували гречку із грибами, та ще й на ялівцевих гілочках, та про це я ще згадаю нижче.
Сонечко світило у нашому лісочку дуже ніжно, майже не втручаючись у ранкову свіжість і прохолоду. Перше стабільне сонце з початку нашого походу! Нарешті воно висушило нашу зламану парасолю, і я прибрала її геть на низ рюкзака, аби не згадувати про зайві 300 грамів даремної ваги. Окрім зонта нашу ідею легкоходства підводила не використана в поїзді пляшечка рідини, що має захищати взуття від намокання, набір кольорових олівців, які взяла Зоя та вона ними не малювала, Зоїна тіккінка, запасні акуми для ГПСу, та легенька пічка-щепочниця. Всі інші речі були вкрай необхідні, окрім хіба аптечки, та нехтувати нею, вважаю, не можна.
Повні сил після сніданку ми пішли долати підйом на Темпу, а навздогін нам сунула хмура хмара, з якою шурував сильний дощ. І лиш встигли ми піднятися, побалакати з туристами нагорі і розійтися, як впали перші великі краплі. Дуже романтично, укрившись усім разом футпринтом намету, сидіти на дерев'яній лавці, розмовляти, шуткувати і посміхатися, і чекати на завершення зливи. Та вона не була довгою, незабаром над нами світило сонце, а ще за деякий час нас знову поливало дощем: сильним, із вітром, та ще й на незручному кам'янистому спуску. Ми повільно спускалися, прикриваючи Зою від сильного вітру і наскільки можна від косого дощу. В голові була лише думка - потрібне місце під намет та джерело, ми змерзли, зголодніли і стомилися. Та Андрій знав, що нам потрібно більше, та й джерела не було. Потрібно було іти, щоб зігрітися та обсохнути. Дощ перестав, небо посвітлішало, люди повисихали і обличчя почали усміхатися.
Невелика галявина під дорогою серед заростей ялівцю чекала нас - стомлених і гордих нашою мужньою дитиною. Зоя - дивовижна! Вона скиглить через незручну футболку і при цьому вперто іде вперед, не нарікаючи на дощ, вітер і слизьку дорогу, коли того справді дуже потрібно. По іншу сторону дороги, дуже сильно вниз було кілька струмків, набраних Андрієм трьох літрів мало вистачити на вечерю і сніданок.
А на дорозі над галявиною була глибока калюжа схожа на качку. У ній ми плюскалися і мили ноги, і, чого я ніяк не могла зрозуміти, бо то ж була м'яка дощова вода, вона жахливо змивала намилену шкіру.
Винагородою за складний день був чарівної краси захід сонця: підсвічена останніми променями Темпа, оранжеві і темно-сині хмари, блакитна небесна височінь. Запах смажених грибочків та гречаної каші, полум'яне небо і те, що ми є один у одного сповнювало нас вдячністю, як і теплі речі у рюкзаках, бо було справді холодно (а саме, від холоду вистачало одягнути троє штанів, дві футболки, пуховий светрик, дощовик, бафик, рукавички і вовняні шкарпетки поверх тонких). Ми із Зоєю лягли спати, а Андрій довго ще сушився біля вогню, аж доки не стало зовсім темно і на небі засяяли багато-багато зірок.
21 липня - День п'ятий
Чи дощило вночі, чи то була густа роса на тенті, ми так і не зрозуміли. Та ранок був чудовим: сонячним і тихим, а також прохолодним, мовби у листопаді. Дзеленькаючи своїми дзвіночками по дорозі над нами проходила величезна отара, а ми снідали кашею з грибами, і планували подолати за день близько 11 кілометрів, щоб дійти до озер. Попивши ще й чаю вийшли в 10:30.
Цікаві речі думалися в горах про час. Начебто, він - вагомий фактор напруження при житті у місті і ми страшенно від нього залежимо. Тож тут ми, заодно з оздоровленням і укріпленням наших тіл, проводили і безгодинникову терапію. (Інколи таки зривалися і заглядали у годинник та не частіше двох разів на добу.)
Незабаром після виходу увійшли в конячий табун із близько тридцяти конячок. Одна - дуже мила - постійно до нас нюхалася і гладилася. Та інший - жеребчик - двічі так рішуче направлявся у нашу сторону, що ми швидко збігли. Якось страшненько мати справу з незнайомим конем, котрому ти навіть до спини не доросла. Були і діточки у табуні, за ними дуже хотіла поспілкуватися Зоя, та малих не відпустили мами.
Наступна пригода трапилась із нами біля джерела, де ми поїдали бутери з паштетом і з залишками капусти. Досить швидко до нас наближалась з-за горбу отара овечок і ось, коли дзвіночки стало чути майже поруч і ми почали зажовувати залишки перекусу, аби не бути знесеними разом зі столом, з-за горбу виїхали два молодих вершники на конях. Збрую коней рясно прикрашали дзвіночки і китички і шуму вони робили як ціла отара. Від серця відлягло і ми продовжили їсти спокійно, милуючись, як граційно вони поскакали до табуну, котрий ми лишили позаду.
Третьою людиною, котру побачили ми після двох вершників був Джером. Наблизившись до нас він привітався: "Добрий день!" і спитав, чи говоримо ми англійською. Трохи полаявши свій навик усного мовлення ми таки обмінялися кількома фразами на кшталт хто/звідки/куди прямує і француз побіг уперед, сказавши, що обідатиме за кілька кілометрів і можливо ще побачимося. Так і сталося.
Тож, коли ми вдруге зустрілися він випив із нами післяобіднього чаю і десь із годинку ми говорили про себе і слухали про нього. Це було незвично.. Досі мені не доводилося так довго говорити з іноземцем, мати спільні дуже цікаві теми і навіть не сильно відчувати брак слів, хоча й було, коли кортіло розпитати, що ж змусило його здійснити йогу таку подорож довжиною в 11 тисяч кілометрів на протязі останніх двох років, і заглибитися у нетрі людського світогляду. Ми із Зоєю відійшли поглянути на маршрутний знак, а як поверталися, то почули звуки гармоніки. "Ого! Ото імпровізація!" - подумали. Та грав не Андрій, а Джером. І ось хлопці, розглядаючи записник Джерома із нотами, говорили про гармоніку, техніку гри і дивувалися цьому збігу. А ще інтересу до турбопічок, із якою мандрував Джером, а наша була у нас резервною, та жодного разу за похід не використаною. Говорили про мандри, мрії, і про те, що вони збуваються, якщо сильно-сильно прагнути. Наостанок, як і годиться щирим українцям, пригостили його нашими смаколиками, і побажали гуд лак.
Француз був далеко не єдиним іноземцем, зустрітим на Свидовці у цю мандрівку: були джипи на словацьких та польських номерах, литовець із львовянами, іспанець поруч із нами на ночівлі на Драгобраті та шотландець у компанії, що їх зустріли на спуску із Близниці. Ееех, романтика дороги підкорює усі серця...
Ще один підйом, і ще один нудний і довгий, а тоді двокілометровий спуск до озера під Догяскою. І доки туди ще не поприходили інші туристи, ми упіймали щастя у вигляді розпаленого вогнища і купи дров від джиперів, що пакувалися і від'їжджали. Гуляючи берегом Андрій та Зоя знайшли джерело, а також "дуже дивне місце", куди спочатку боялася ступати нога дитини. Втім, потім вона взяла мене за руку і повела показувати той берег, порослий камишом із висохлою і потрісканою землею. Поки ми ходили, Андрій зробив собі туалетний столик із великих каменів і зручно розставивши на ньому кружки із теплою водою голився, заглядаючи у блискучу гармоніку замість забутого дзеркала.
Поступово світло від вогню змінилося місячним, а наше озеро із Догяски перетворилося на Озеро осяйних вод із книги про Енн.
22 липня - День шостий
На ранок було прохолодно. Вітер підхопив сусідський каремат і корабликом носив його по озеру, доки не прибив до берега. Допалюючи учорашні дрова ми готували каву і сніданок, коли до озера підійшли овечки. Вони легко паслися на крутому, протилежному нашому, берегу озера. Собака влаштувався поблизу котла, з якого пахло м'ясом; схоже, що годуватися у туристів було частиною його пастушої роботи.
Вчора ми випрали дещо з білизни і намагалися досушити біля вогню хоча б маленькі штаненята. Та їм не пощастило: порив вітру скинув їх просто у вогонь, і ми здобули ганчірку. І мабуть, саме щоб нас втішити, сніданок був смачним, пастуший собака добрим, а рюкзаки відчувалися вже значно легшими.
За учорашній сонячний день ми підпалили наші носи і щічки, тож сьогодні були обачніші і подоставали з рюкзаків кепки. Досить швидко зібравшись пішли угору. І знову втрапили у табун. Наша доня сказала, що це справжній дитячий сад, діточок там було багато, дуже гарненьких, із курчавою шорсткою і нелякливих. Униз до озера на екскурсію поїхали дві машини з людьми, Андрій назвав їх чудною назвою - "шишиги". Ще дві поїхали на гору над озером. За ними, не сильно відстаючи, пробіг бігун, а десь за двадцять хвилин він вже біг назад і, схоже, направився на Драгобрат. Нічого собі - тренування, - більше десятка кілометрів по горах у темпі шишиги.
Ідучи далі по хребту ми зупинялися над озерами і заворожено милувалися красою приозерних долин. Найживописнішим із озер Свидовцю нам здалося Ворожеска, із темно-зеленими кустистими заростями і синьою водою воно зачарувало нас своїм іменем.
Мабуть, сильна була того дня спека. Підійшовши до Драгобрату ми були надто стомлені, аби підійматися на Стіг, і влаштувалися обідати біля джерела. Зготований зарання на вогні гороховий суп застиг у горохову кашу і ледве доїдаючи ми зрозуміли, що приготували і з'їли подвійну порцію. Як відомо, переїдання анітрохи не сприяє появі енергії та сил, а як і спека не спала після обіду, то ми влаштувалися табором на схилі із видом на курорт. І скінчився б наш день дуже спокійно і по домашньому, аби за водою пішов Андрій, а не я. Обігнавши дорогою до джерела двох чоловіків, я набрала котел і дві пляшки води, дорогою назад піймала погляд одного: колючий і недобрий. Спершу за тим за кілька хвилин розв'язалася мотузка, що тримала на плечі пляшки, і ті, ще мокрі, попадали в дорожню пилюку. За тим сталася справжня біда: перечепившись я мало не впала на досить рівній дорозі - підошва правого бота відклеїлась і мотилялася на п'ятці. Без змінного взуття і клею у ремнаборі стало зовсім сумно. Завтра мав бути день підйому на Близниці. Треба було терміново щось робити. Узявши останню цілу шоколадку Андрій пішов на дорогу шукати щастя. Тим часом до підйомнику ішла велика родина туристів із дітьми. Так само, як і усі, кого Андрій зустрів раніше, вони сказали, що, нажаль, не мають клею, і вже відійшли. Аж раптом зупинилися, і хлопчина побіг назад, несучи маленький тюбик суперклею. А після вечері, вже в темряві, вмілі руки чоловіка у світлі вогню клеїли бота.
23 липня - День сьомий
Сім років тому одна наша мандрівка розпочалася досить романтично: ми буди удвох, нас чекали три дні у горах, ми поволі наздоганяли пару туристів (жінку і значно молодшого чоловіка, схожого на іі сина, який з турботою підтримував іі за лікоть; час від часу вони зупинялися, милуючись краєвидами), а під нами у той час було м’яке, пухнасте, біле море невагомих хмаринок. Вперше у житті усвідомити себе вище хмар - це незабутнє відчуття!
Ми сиділи на берегу білого моря, котре поглинуло котеджі Драгобрату і згадували Крим, настільки рідний і далекий в ту мить.
Цього ранку над нами також були хмари. Північні обривисті схили Жандармів та Близниць поросли квітами. Вони такі красиві тут, вільні і дикі! А трава стелиться високим м’яким килимом, не така, як була до цього дня...
То був день емоцій... День майбутніх спогадів...
Надвечір спустившись до пасовищ, ласували чорницею й пили високогірне молоко, Зойка ганялась за овечками, вони тікали від нею галопом. Попереду був день відпочинку.
24 липня - День восьмий
З усіх сторін поза наметом простяглися поля чорниці, тож добру частину часу того дня ми ласували свіжими ягодами. Також нарешті стало вдосталь часу на читання, і влаштувавшись зручно у наметі ми читали уголос, подовгу і не один раз.
За сотню метрів від табору було слабеньке джерельце. Раніше, коли води у ньому було більше, тут напували овець та корів. Зараз вода бігла тонесенькою струйкою, що іноді переривалась і лише хвилин за двадцять вдавалося набрати котел води. Інше ж джерело наповнювало котел за кілька секунд, та до нього було метрів триста униз дорогою. Нікуди не поспішаючи ми набирали воду у ближчому. Вечором учорашнього дня у пошуках стежки до нього я натрапила у траві на досить дивне створіння (якщо, звісно, можна назвати так рослину, та на той момент я засумнівалася, що переді мною рослина). А так як тоді вже смеркалося, я вирішила повернутися до неї наступного ранку. По воду ми пішли утрьох, почуваючись ботаніками в експедиції. Хвилин десять нишпорили схилом, і таки знайшли що шукали. Рослинка була схожа на восьминожика, під сонцем вона підв’яла, а може то просто іі життєвий цикл добігав кінця. Та все ж, за зробленими фото вдалось дізнатись, що бачили ми червонокнижний гриб родом із Австралії названий за свою потворну зовнішність Пальці диявола. Пізніше під деревами неподалік Андрій бачив ще три таких гриба. І хоч вони анітрохи не симпатичні, відчуття, що бачив їх - рідкісних героїв Червоної Книги - приємне.
Цього дня до нас не приходили вівці, лише мелодія їх дзвіночків чулась кілька разів з-за пагорбу. Корови паслися теж десь неподалік, смакуючи траву, ароматні квітки та соковиті чорниці серед різнотрав’я. І коли надвечір вони почали спускатися зі своїх пасовищ на висоті 1300 метрів до загончиків трохи нижче ми вже відчували, як смакуватиме нам молоко на ніч та ранкова кава. Андрій і Зоя спустились по молоко, я приготувала вечерю. Сьогодні - макарони по флотськи - смачна страва останнього вечора перед поверненням додому.
Маленька туристка вже давно заснула, а ми сиділи обійнявшись, розмовляли, мовчали, розглядали зорі та вогонь.
25 липня - День, коли ми поїхали додому
До зупинки потягу було не більше п’яти кілометрів. Спокійно спакувавши рюкзаки ми допивали каву. Гречка на обід була зварена і запакована прямо у котлі, до неї залишилося трохи ковбаски та сиру. Хліб та овочі планували купити в Квасах.
В останній день, коли все, що мало бути пережитим у цій мандрівці, вже пережите, відчуте і надійно закарбоване в пам’яті починаєш розуміти, що скучив за домом. І подумки прощаєшся з горами, обіцяєш, що обов’язково схочеш вернутися, а там вже, як Бог влаштує.. Дорогою тебе супроводжують сонце, вітер і ліс, навколишні близькі і далекі гори, і трохи меланхолії.
Дійшовши до струмка і вмочивши руки в прохолодну воду маємо намір вмитися та переодягтися у чистий одяг. Однак дезінформовані місцевим дядьком щодо часу ходи до вокзалу спішимо туди, а на місці ще хвилин сорок чекаємо прибуття потягу.
А той момент, коли відчуваєш, що ти вдома - коли прокидаєшся зранку, колеса швидко стукотять, долаючи останні десятки кілометрів до Києва.
Ми майже вже були готові до виходу, коли почалася біганина. Я згадала, що вже точно час мити волосся; залишені на останок продукти у холодильнику не влізали у сумку, а Зойчик ніяк не могла зрозуміти, чи хоче вона сукенку, чи спідничку щоб дійти до квартири батьків, де ми мали взяти їй шорти, мені кросівки та ще кілька дрібниць, і тому занервувала.
А далі були квіти, що їх треба полити, незручні шорти, відсутні кросівки, забуті удома устілки ботів та біг з наплічниками.
Врешті ми виїхали.
Маршрутка - метро - друга колія - 6 вагон - "Як тебе звати?" - "Зоя." - "Скільки тобі років?" - "Шість." (Тільки все то не спроби загравати з дитиною, а перевірка провідником наших документів і чи відповідають вони дійсності.) Далі: бокові місця - дзвінок діду Саші - повний вагон підлітків археологів і ремені безпеки верхніх полиць, які я бачила в дії вперше (відкриття дня!)
17 липня - День перший
Прокинулися ми раненько і поки археологи метушилися, збираючись вийти зупинкою раніше, ми насолоджувалися кавою з вершками.
Мукачеве зустріло нас ранішньою прохолодою. Під'їхали до автовокзалу, лишили речі у камері схову і пішли гуляти пустим ще містом до Паланку. Він виднівся десь удалині з мосту над Латорицею. Кав'ярні лише почали відкриватися і, мабуть, найбільшим моїм бажанням тоді було сидіти за столиком на затишній терасі у центрі і спостерігати, як прокидається місто. Та шлунок прагнув іншого. Тож ми знайшли магазин і врешті на ходу жували булочку з кефіром та банан. Оминувши ще малолюдний ринок ми вийшли на довгу вулицю І.Зріні, котра мала вести нас аж до замку.
Ціна вхідного квитка здивувала - лише 20 грн. для дорослого. Хоча на території є ще платний музей годинників із такою ж ціною за вхід.
У замковій церкві була сценка народження Ісуса, Зоя тоненько і ніжно заспівала одну із пісень із недільної школи, чим розчулила і батьків, і ще одну сім'ю відвідувачів.
Вдосталь нагулявшись по терасам та башточкам вже маршруткою поїхали у центр обідати. Цього разу пішохідна вулиця була повна гуляючими і мало нагадувала ранішню. Ви помічали, що пообіднє і вранішнє міста можуть так відрізнятися, що і не впізнати? І не дивно, адже картину міста формують люди - мешканці, зі своїми звичками, жартами, посмішками, справами, спокоєм чи поспіхом. Із ними місто живе, а без них - лише історія булих поколінь, котру читаєш вулицями, ратушами, будинками, мостами, ліхтарями і ще багато чим…
Після обіду рушили на автовокзал, знайшли мікроавтобус на Тячів і за 140 грн. з сім'ї поїхали. Дорогою Зоя заснула і це дало їй сили цього насиченого дня. Пасажири нашого автобусу їхали в Шаян в санаторій з великим басейном та ошатними корпусами. А ми поїхали на маленьку автостанцію у Тячеві. І там нам дуже-дуже пощастило. За півгодини мав відходити автобус на Усть-Чорну, відсутній у всіх інтернет-розкладах. Маючи трохи часу знову попили кефір, сік та поїли булочок. А місцевий дядько, який провів нас до магазину, нарвав нам соковитих і спілих грушок, на відміну від наших на дачі.
Близько 16:30 ми виїхали, щоб за наступні дві з половиною години подолати 60 кілометрів найгірших доріг.
Автобусом їхали одні лише місцеві. Навіть малі діти мужньо перенесли довгу дорогу. У якомусь селі автобусу прийшлось зачекати, доки проганяли отару овечок. Вони бігли так тісно, що повністю затулили асфальт і, здавалося, що ми пливемо морем шерсті із кольоровими китичками.
В Усть-Чорній знадобився GPS, щоб знайти у закуті лісопилки початок стежки. Ми пішли угору, маючи до 1 літра води, 2 рюкзаки, 1 рюкзачок і важку сумку через плече з продуктами. Ішлося важко, та нас розраджували лісові малинка та суниці. Почав накрапати дощ.
Намет поставили на м'якій траві на горі Кохання через 1,5 кілометри шляху. Зготували пшоно з м'ясом, та через брак води страва виявилась жорсткуватою. Позасинали швидко ще до настання темряви під шурхіт дощу.
Сьогодні втратили зонта: зламалася одна зі спиць щоб не проткнути обломком полотно вирішили його не використовувати. (Сушили зонт після першого дощу ще три дні.)
18 липня - День другий
На м'якій траві та зі здоровими ще боками спалося дуже гарно. (Зазвичай, після кількох ночівель на карематі боки і копчик починають нити, бо жорстко.) Я прокинулася рано, бо сонце, наче, ще не сходило, і навкруги був лише туман. З вечора мені ввижалося плюскотіння води у лісі і я подалася її шукати. Та марно, плюскотіння було звуком падаючих з листя крапель дощу. Зібралися ми швиденько, бо снідати не планували. Води лишилось близько ста грамів. Пересувались повільно, бо ж дитяті все цікаво, що не йти швиденько уперед. Зупинились на місці, від якого за 250 метрів униз було позначене джерело. 250 метрів через бурелом! За кілька хвилин ми визнали, що пролізти туди надії нема і сіли їсти залишки учорашньої каші з огірками. Далі знову довелося іти, наше щастя, що хоч було не сонячно і не жарко. Мабуть вперше за все життя я пробувала пити, знімаючи язиком краплі з самісінького краю листків, і відчувала, неначе я спраглий мандрівник у пустелі. Перший крутий підйом на нашому шляху найдостойніше подолала донечка. Піднявшись, вона скинула рюкзачок та спустилася взяти у тата каремат та фотосумку, аби допомогти. Ми ж вливалися потом, відчуваючи, як хочеться пити. Наступна мітка у ГПСі також не привела нас до води, була лише невелика схованка від дощу. Бажання пити замінилось бажанням хоча б поїсти і ми пожували бутербродів та помідорчик у тій кошарі, бо знову пішов дощик, і запили ковтком води, якої вже майже не лишилося. Іти було досить весело, займали себе дорогою тим, що рахували кроки, змінювали провідників, придумували, на що схожі покручені старі дерева та грали у дитячу версію гри "Є контакт", котру придумали того року над Яремче. Мала попросила у тата каремат, він виявився зручнішим за рюкзачок (чи то легшим), і несла його у руках. Ми обійшли стороною Менчул і скоро зустріли групу десь із восьми школярів із керівником. Спитали їх про воду. І вони сказали, що нема джерела перед підйомом на Стоги, а є лише під Темпою. Для нас це означало неможливе - ще шість кілометрів без води - та це ж півдня ходи! (На той момент було десь пів на п'яту.) В розпачі знову переплутали спрагу і голод і перекусили сухофруктами. Врешті діти помилилися і за двадцять хвилин таки віднайшлось джерело і поляна для ночівлі. Андрій довго чаклував над ватрою, адже весь день періодично зривалося на дощ, а ми забули сухе паливо, яке дуже виручає, коли треба розпалити мокрі гіллячки. Першим ділом ми напилися гарячого шоколаду, а потім зварили собі борщу. Ватра таки вдалася, завдяки чому вдалося просушити взуття, одяг та помитися. Через деяких час поряд Андрій знайшов ще джерело, таке гарненьке і чисте, що ми не сумніваючись могли пити сиру воду. Із втрат сьогоднішніх - Зоїн носок, що його лиска вночі утягла, мабуть лапи їй замерзли, а також підпалені устілки моїх ботів і вовняні шкарпетки (а останні ж навіть були сухими, просто хотілося у тепленьке ніжки взути). Спати не лягали довго, дивилися на вогонь, сушилися, розмовляли. А вночі знову йшов дощ.
19 липня - День третій
Цього дня нам було добре. Дощило рідко, вогонь зраночку розгорівся швидко і ми лише їли, читали, досушувалися. Та як взуття вже було сухе, а обід з'їдений було три години дня. Вирішили дійти ті п'ять кілометрів до Темпи і наступного джерела. Лише піднявшись на Стоги побачили поля чорниці! Скинувши рюкзаки поїли ягід, не так довго, як хотілося, та часу було обмаль. Далі нахилялися за ягідками ідучи стежкою. У місці, вказаному дітьми з керівником джерела не було, лише калюжі грязючки, як не було там і місця під намет, хоч шукали ми на совість. Якось так вийшло, що обидва дорослих полишивши дитя з рюкзаками розбрелися у різні боки і лише втративши мене з поля зору вона щосили закричала - "Еваа!". Піднялася до неї, а вона і не налякана наче, а як приїхали, то і на 20 метрів відійти боялась.
З півночі ж під Темпою, там, де кошари - були і джерела і лісок, і грибочки. Доки приглядалися, де б заночувати, нас оточила отара овечок і весь той час, поки вони паслись навколо їхній пес-охоронець ні на крок не відходив від нас, тож була нагода скинути наплічники і перепочити, милуючись отарою та краєвидами. А як овечки пішли собі, і ми знайшли у ліску місце для ночівлі, прийшли три заблукалі кози і пастушок Андрій та пастушка Зоя пішли відігнати їх до кошар, що були поодаль. Потім знов прийшла та собака, і була така мила, що, не втримавшись, ми нагодували її ковбасою.
Вечором знов палили ватру та пили шоколад. Він виявився набагато смачнішим з молоком, як того забажала Зоя.
А вночі приходила собака, котра перечепилась за відтяжку намету і мене тим дуже налякала. І ще одна пізніше. Тож робимо висновок, що вони справжні поліцаї і надійно охороняють свої території від чужинців. (Хоча про навички собак пастухів згодом у нас з'явилася ще одна теорія.)
20 липня - День четвертий
Саме зранку, повертаючись від струмка із випраною білизною та чистим посудом, ми із Зоєю знайшли грибочки. Які ж вони були смачненькі на вигляд і на дотик: молоденькі, пружні, прохолодні! Зібрали їх охайненько у сумочку, щоб приготувати на обід чи на вечерю. Саме для грибочків брали ми нашу тонку дихаючу сумку, якій Андрій вдома пришивав довгі ручки, аби можна було носити на плечі. Позатого літа, гуляючи по Чорногорі, ця сумочка вже ставала нам у пригоді: гриби у ній не пріють і свіженькі чекають вечора, коли із ними зготують щось смачненьке. Цього разу ми готували гречку із грибами, та ще й на ялівцевих гілочках, та про це я ще згадаю нижче.
Сонечко світило у нашому лісочку дуже ніжно, майже не втручаючись у ранкову свіжість і прохолоду. Перше стабільне сонце з початку нашого походу! Нарешті воно висушило нашу зламану парасолю, і я прибрала її геть на низ рюкзака, аби не згадувати про зайві 300 грамів даремної ваги. Окрім зонта нашу ідею легкоходства підводила не використана в поїзді пляшечка рідини, що має захищати взуття від намокання, набір кольорових олівців, які взяла Зоя та вона ними не малювала, Зоїна тіккінка, запасні акуми для ГПСу, та легенька пічка-щепочниця. Всі інші речі були вкрай необхідні, окрім хіба аптечки, та нехтувати нею, вважаю, не можна.
Повні сил після сніданку ми пішли долати підйом на Темпу, а навздогін нам сунула хмура хмара, з якою шурував сильний дощ. І лиш встигли ми піднятися, побалакати з туристами нагорі і розійтися, як впали перші великі краплі. Дуже романтично, укрившись усім разом футпринтом намету, сидіти на дерев'яній лавці, розмовляти, шуткувати і посміхатися, і чекати на завершення зливи. Та вона не була довгою, незабаром над нами світило сонце, а ще за деякий час нас знову поливало дощем: сильним, із вітром, та ще й на незручному кам'янистому спуску. Ми повільно спускалися, прикриваючи Зою від сильного вітру і наскільки можна від косого дощу. В голові була лише думка - потрібне місце під намет та джерело, ми змерзли, зголодніли і стомилися. Та Андрій знав, що нам потрібно більше, та й джерела не було. Потрібно було іти, щоб зігрітися та обсохнути. Дощ перестав, небо посвітлішало, люди повисихали і обличчя почали усміхатися.
Невелика галявина під дорогою серед заростей ялівцю чекала нас - стомлених і гордих нашою мужньою дитиною. Зоя - дивовижна! Вона скиглить через незручну футболку і при цьому вперто іде вперед, не нарікаючи на дощ, вітер і слизьку дорогу, коли того справді дуже потрібно. По іншу сторону дороги, дуже сильно вниз було кілька струмків, набраних Андрієм трьох літрів мало вистачити на вечерю і сніданок.
А на дорозі над галявиною була глибока калюжа схожа на качку. У ній ми плюскалися і мили ноги, і, чого я ніяк не могла зрозуміти, бо то ж була м'яка дощова вода, вона жахливо змивала намилену шкіру.
Винагородою за складний день був чарівної краси захід сонця: підсвічена останніми променями Темпа, оранжеві і темно-сині хмари, блакитна небесна височінь. Запах смажених грибочків та гречаної каші, полум'яне небо і те, що ми є один у одного сповнювало нас вдячністю, як і теплі речі у рюкзаках, бо було справді холодно (а саме, від холоду вистачало одягнути троє штанів, дві футболки, пуховий светрик, дощовик, бафик, рукавички і вовняні шкарпетки поверх тонких). Ми із Зоєю лягли спати, а Андрій довго ще сушився біля вогню, аж доки не стало зовсім темно і на небі засяяли багато-багато зірок.
21 липня - День п'ятий
Чи дощило вночі, чи то була густа роса на тенті, ми так і не зрозуміли. Та ранок був чудовим: сонячним і тихим, а також прохолодним, мовби у листопаді. Дзеленькаючи своїми дзвіночками по дорозі над нами проходила величезна отара, а ми снідали кашею з грибами, і планували подолати за день близько 11 кілометрів, щоб дійти до озер. Попивши ще й чаю вийшли в 10:30.
Цікаві речі думалися в горах про час. Начебто, він - вагомий фактор напруження при житті у місті і ми страшенно від нього залежимо. Тож тут ми, заодно з оздоровленням і укріпленням наших тіл, проводили і безгодинникову терапію. (Інколи таки зривалися і заглядали у годинник та не частіше двох разів на добу.)
Незабаром після виходу увійшли в конячий табун із близько тридцяти конячок. Одна - дуже мила - постійно до нас нюхалася і гладилася. Та інший - жеребчик - двічі так рішуче направлявся у нашу сторону, що ми швидко збігли. Якось страшненько мати справу з незнайомим конем, котрому ти навіть до спини не доросла. Були і діточки у табуні, за ними дуже хотіла поспілкуватися Зоя, та малих не відпустили мами.
Наступна пригода трапилась із нами біля джерела, де ми поїдали бутери з паштетом і з залишками капусти. Досить швидко до нас наближалась з-за горбу отара овечок і ось, коли дзвіночки стало чути майже поруч і ми почали зажовувати залишки перекусу, аби не бути знесеними разом зі столом, з-за горбу виїхали два молодих вершники на конях. Збрую коней рясно прикрашали дзвіночки і китички і шуму вони робили як ціла отара. Від серця відлягло і ми продовжили їсти спокійно, милуючись, як граційно вони поскакали до табуну, котрий ми лишили позаду.
Третьою людиною, котру побачили ми після двох вершників був Джером. Наблизившись до нас він привітався: "Добрий день!" і спитав, чи говоримо ми англійською. Трохи полаявши свій навик усного мовлення ми таки обмінялися кількома фразами на кшталт хто/звідки/куди прямує і француз побіг уперед, сказавши, що обідатиме за кілька кілометрів і можливо ще побачимося. Так і сталося.
Тож, коли ми вдруге зустрілися він випив із нами післяобіднього чаю і десь із годинку ми говорили про себе і слухали про нього. Це було незвично.. Досі мені не доводилося так довго говорити з іноземцем, мати спільні дуже цікаві теми і навіть не сильно відчувати брак слів, хоча й було, коли кортіло розпитати, що ж змусило його здійснити йогу таку подорож довжиною в 11 тисяч кілометрів на протязі останніх двох років, і заглибитися у нетрі людського світогляду. Ми із Зоєю відійшли поглянути на маршрутний знак, а як поверталися, то почули звуки гармоніки. "Ого! Ото імпровізація!" - подумали. Та грав не Андрій, а Джером. І ось хлопці, розглядаючи записник Джерома із нотами, говорили про гармоніку, техніку гри і дивувалися цьому збігу. А ще інтересу до турбопічок, із якою мандрував Джером, а наша була у нас резервною, та жодного разу за похід не використаною. Говорили про мандри, мрії, і про те, що вони збуваються, якщо сильно-сильно прагнути. Наостанок, як і годиться щирим українцям, пригостили його нашими смаколиками, і побажали гуд лак.
Француз був далеко не єдиним іноземцем, зустрітим на Свидовці у цю мандрівку: були джипи на словацьких та польських номерах, литовець із львовянами, іспанець поруч із нами на ночівлі на Драгобраті та шотландець у компанії, що їх зустріли на спуску із Близниці. Ееех, романтика дороги підкорює усі серця...
Ще один підйом, і ще один нудний і довгий, а тоді двокілометровий спуск до озера під Догяскою. І доки туди ще не поприходили інші туристи, ми упіймали щастя у вигляді розпаленого вогнища і купи дров від джиперів, що пакувалися і від'їжджали. Гуляючи берегом Андрій та Зоя знайшли джерело, а також "дуже дивне місце", куди спочатку боялася ступати нога дитини. Втім, потім вона взяла мене за руку і повела показувати той берег, порослий камишом із висохлою і потрісканою землею. Поки ми ходили, Андрій зробив собі туалетний столик із великих каменів і зручно розставивши на ньому кружки із теплою водою голився, заглядаючи у блискучу гармоніку замість забутого дзеркала.
Поступово світло від вогню змінилося місячним, а наше озеро із Догяски перетворилося на Озеро осяйних вод із книги про Енн.
22 липня - День шостий
На ранок було прохолодно. Вітер підхопив сусідський каремат і корабликом носив його по озеру, доки не прибив до берега. Допалюючи учорашні дрова ми готували каву і сніданок, коли до озера підійшли овечки. Вони легко паслися на крутому, протилежному нашому, берегу озера. Собака влаштувався поблизу котла, з якого пахло м'ясом; схоже, що годуватися у туристів було частиною його пастушої роботи.
Вчора ми випрали дещо з білизни і намагалися досушити біля вогню хоча б маленькі штаненята. Та їм не пощастило: порив вітру скинув їх просто у вогонь, і ми здобули ганчірку. І мабуть, саме щоб нас втішити, сніданок був смачним, пастуший собака добрим, а рюкзаки відчувалися вже значно легшими.
За учорашній сонячний день ми підпалили наші носи і щічки, тож сьогодні були обачніші і подоставали з рюкзаків кепки. Досить швидко зібравшись пішли угору. І знову втрапили у табун. Наша доня сказала, що це справжній дитячий сад, діточок там було багато, дуже гарненьких, із курчавою шорсткою і нелякливих. Униз до озера на екскурсію поїхали дві машини з людьми, Андрій назвав їх чудною назвою - "шишиги". Ще дві поїхали на гору над озером. За ними, не сильно відстаючи, пробіг бігун, а десь за двадцять хвилин він вже біг назад і, схоже, направився на Драгобрат. Нічого собі - тренування, - більше десятка кілометрів по горах у темпі шишиги.
Ідучи далі по хребту ми зупинялися над озерами і заворожено милувалися красою приозерних долин. Найживописнішим із озер Свидовцю нам здалося Ворожеска, із темно-зеленими кустистими заростями і синьою водою воно зачарувало нас своїм іменем.
Мабуть, сильна була того дня спека. Підійшовши до Драгобрату ми були надто стомлені, аби підійматися на Стіг, і влаштувалися обідати біля джерела. Зготований зарання на вогні гороховий суп застиг у горохову кашу і ледве доїдаючи ми зрозуміли, що приготували і з'їли подвійну порцію. Як відомо, переїдання анітрохи не сприяє появі енергії та сил, а як і спека не спала після обіду, то ми влаштувалися табором на схилі із видом на курорт. І скінчився б наш день дуже спокійно і по домашньому, аби за водою пішов Андрій, а не я. Обігнавши дорогою до джерела двох чоловіків, я набрала котел і дві пляшки води, дорогою назад піймала погляд одного: колючий і недобрий. Спершу за тим за кілька хвилин розв'язалася мотузка, що тримала на плечі пляшки, і ті, ще мокрі, попадали в дорожню пилюку. За тим сталася справжня біда: перечепившись я мало не впала на досить рівній дорозі - підошва правого бота відклеїлась і мотилялася на п'ятці. Без змінного взуття і клею у ремнаборі стало зовсім сумно. Завтра мав бути день підйому на Близниці. Треба було терміново щось робити. Узявши останню цілу шоколадку Андрій пішов на дорогу шукати щастя. Тим часом до підйомнику ішла велика родина туристів із дітьми. Так само, як і усі, кого Андрій зустрів раніше, вони сказали, що, нажаль, не мають клею, і вже відійшли. Аж раптом зупинилися, і хлопчина побіг назад, несучи маленький тюбик суперклею. А після вечері, вже в темряві, вмілі руки чоловіка у світлі вогню клеїли бота.
23 липня - День сьомий
Сім років тому одна наша мандрівка розпочалася досить романтично: ми буди удвох, нас чекали три дні у горах, ми поволі наздоганяли пару туристів (жінку і значно молодшого чоловіка, схожого на іі сина, який з турботою підтримував іі за лікоть; час від часу вони зупинялися, милуючись краєвидами), а під нами у той час було м’яке, пухнасте, біле море невагомих хмаринок. Вперше у житті усвідомити себе вище хмар - це незабутнє відчуття!
Ми сиділи на берегу білого моря, котре поглинуло котеджі Драгобрату і згадували Крим, настільки рідний і далекий в ту мить.
Цього ранку над нами також були хмари. Північні обривисті схили Жандармів та Близниць поросли квітами. Вони такі красиві тут, вільні і дикі! А трава стелиться високим м’яким килимом, не така, як була до цього дня...
То був день емоцій... День майбутніх спогадів...
Надвечір спустившись до пасовищ, ласували чорницею й пили високогірне молоко, Зойка ганялась за овечками, вони тікали від нею галопом. Попереду був день відпочинку.
24 липня - День восьмий
З усіх сторін поза наметом простяглися поля чорниці, тож добру частину часу того дня ми ласували свіжими ягодами. Також нарешті стало вдосталь часу на читання, і влаштувавшись зручно у наметі ми читали уголос, подовгу і не один раз.
За сотню метрів від табору було слабеньке джерельце. Раніше, коли води у ньому було більше, тут напували овець та корів. Зараз вода бігла тонесенькою струйкою, що іноді переривалась і лише хвилин за двадцять вдавалося набрати котел води. Інше ж джерело наповнювало котел за кілька секунд, та до нього було метрів триста униз дорогою. Нікуди не поспішаючи ми набирали воду у ближчому. Вечором учорашнього дня у пошуках стежки до нього я натрапила у траві на досить дивне створіння (якщо, звісно, можна назвати так рослину, та на той момент я засумнівалася, що переді мною рослина). А так як тоді вже смеркалося, я вирішила повернутися до неї наступного ранку. По воду ми пішли утрьох, почуваючись ботаніками в експедиції. Хвилин десять нишпорили схилом, і таки знайшли що шукали. Рослинка була схожа на восьминожика, під сонцем вона підв’яла, а може то просто іі життєвий цикл добігав кінця. Та все ж, за зробленими фото вдалось дізнатись, що бачили ми червонокнижний гриб родом із Австралії названий за свою потворну зовнішність Пальці диявола. Пізніше під деревами неподалік Андрій бачив ще три таких гриба. І хоч вони анітрохи не симпатичні, відчуття, що бачив їх - рідкісних героїв Червоної Книги - приємне.
Цього дня до нас не приходили вівці, лише мелодія їх дзвіночків чулась кілька разів з-за пагорбу. Корови паслися теж десь неподалік, смакуючи траву, ароматні квітки та соковиті чорниці серед різнотрав’я. І коли надвечір вони почали спускатися зі своїх пасовищ на висоті 1300 метрів до загончиків трохи нижче ми вже відчували, як смакуватиме нам молоко на ніч та ранкова кава. Андрій і Зоя спустились по молоко, я приготувала вечерю. Сьогодні - макарони по флотськи - смачна страва останнього вечора перед поверненням додому.
Маленька туристка вже давно заснула, а ми сиділи обійнявшись, розмовляли, мовчали, розглядали зорі та вогонь.
25 липня - День, коли ми поїхали додому
До зупинки потягу було не більше п’яти кілометрів. Спокійно спакувавши рюкзаки ми допивали каву. Гречка на обід була зварена і запакована прямо у котлі, до неї залишилося трохи ковбаски та сиру. Хліб та овочі планували купити в Квасах.
В останній день, коли все, що мало бути пережитим у цій мандрівці, вже пережите, відчуте і надійно закарбоване в пам’яті починаєш розуміти, що скучив за домом. І подумки прощаєшся з горами, обіцяєш, що обов’язково схочеш вернутися, а там вже, як Бог влаштує.. Дорогою тебе супроводжують сонце, вітер і ліс, навколишні близькі і далекі гори, і трохи меланхолії.
Дійшовши до струмка і вмочивши руки в прохолодну воду маємо намір вмитися та переодягтися у чистий одяг. Однак дезінформовані місцевим дядьком щодо часу ходи до вокзалу спішимо туди, а на місці ще хвилин сорок чекаємо прибуття потягу.
А той момент, коли відчуваєш, що ти вдома - коли прокидаєшся зранку, колеса швидко стукотять, долаючи останні десятки кілометрів до Києва.