Як ми закривали туристичний сезон
Шкода, що фотоапарат, та й чесно кажучи, фотограф залишають бажати кращого. А такий був чудовий матеріал для химерних осінніх фотографій!
Це було три роки тому, але спогади досі свіжі. Вирішили ми з Сергієм закрити туристичний сезон одноденним походом на Синячку 7-8 листопада. Синячка давно вабила Сергія, бо колись він знайшов там багато грибів, а слово “гриби” діє на мого чоловіка ще сильніше, ніж червона хустинка на бика. От і умовив він мене піти на цю фантастичну гору - і добиратись нескладно, і похід - не похід, а "фактично прогулянка", як пише журнал "Карпати". Збиралися виїхати рано маршруткою. Звечора полінувалися скласти рюкзаки, а поки зранку склалися, то ранок був уже зовсім не раннім. І ми приїхали в Делятин аж за півгодини до приходу дизеля.
Було свіжо. Листя пожовтіло і майже все опало, але небо було ясне і дзвінке. Іти приємно і легко. Сергій час від часу забігав у кущі - сподівався знайти там гриби. І справді з лісу ішов грибний дух, але не траплялось навіть поганок. Все-таки зима на носі, де-не-де на дорозі калабаньки були прихоплені тонким льодком.
Найбільше мене вразили лінії електропередач вздовж дороги. Оце так, думаю, мальовничі і чисті К
арпати. Та це ще були квіточки. Через якийсь час ми натрапили на такі штуки (ну не знаю я назви), які качають нафту. Захоплення було, як у Еллочки-людожерочки, що побачила чайне ситечко. Ще такого не бачила - виявляється, практично в центрі Карпат видобувають нафту. У стороні від дороги лежала велика цистерна, в яку ми, звичайно, запхали носа, ну якщо чесно, не носа, а довгу палку, і зробив це Сергій, вилізши на цистерну. А під землею булькала нафта, яка, як ми припустили, йде по трубах до головного нафтогону країни.
Намилувавшись індустріальними пейзажами, продовжили путь. Дорога, треба сказати, до самого підйому на гору широка і неблудлива. Так дійшли до різкого повороту, де шлях іде вниз у напрямку Яремчі. Затишно там, якщо не роздивлятись по сторонах. Невеличка галявинка з дровами і місцем для відпочинку. Звідти - панорама на вагончики для робітників, широку дорогу і електричні стовпи. А вліво апендиксом починається підйом на Синячку лісовою стежкою.
Вся інтрига була в тому, що часу до вечора у нас залишалось небагато, а нам же ще повертатись додому. А ще більша інтрига була в тому, що у нас не було ліхтарика. Таку дурницю міг зробити тільки дуже нерозумний (м’яко кажучи) турист. Але гора була так близько, що ми не могли відмовитись від підйому.
Вийшли за 20 хвилин. Нагорі б
уло тихо, вогко і сіро. В прискореному темпі побігали
навколо вершини, зазнімкували хрест, каменюки, обрив і одиноку березу і покотилися вниз. А внизу... брр, згадувати страшно. Сірий холодний туман наповз на землю. Ми ще вирішили збігати до робітників і про всяк випадок перепитати, якою дорогою спускатися на Яремчу. Мене навіть відвідала думка, чи не попроситися заночувати, але вголос її не сказала. Отож, уточнили дорогу, повернулися назад до галявинки і пішли на Яремчу. Серед лісу згадали, що від ранку нічого не їли, присіли перекусити. Холод пробирав, як від присутності назгулів. А поки їли, стало темніти, і з такою швидкістю, що ми бігли, аби встигнути до Яремчі до повної темряви. Але не встигли.
Це таке почуття, яке важко описати. Ми, ніч, ліс і дорога. Дорога... її ж видно лише на полонинках, а коли заходиш в ліс, відчуваєш лише ногами заглибину серед трави. І не приведи вас зробити хоч крок в сторону - або влучите прямо в грязючку, або спіткнетеся об коріння. Узявшись один за одного, як два кума після вдалої вечірки, ми з Сергієм навпомацки йшли вниз. Скільки це продовжувалось? Може, годину, а може й три. Час ніби зупинився, і ми тільки йшли і йшли, лиш би не зупинятись, і тільки стиха сварились, спотикаючись на дорозі. А от на кого ми голосно матюкались - так на тих потвор, які вивозять ліс лісовозами і наробили стільки доріг, що годі й перелічити. Ці дороги, як змії на голові Горгони, розбігалися, знову сходилися, спліталися і розгалужувались. І - самі розумієте - вони були розворочені і всі в болоті. А ще ніч - хоч в око стрель. Оце адреналін!
Час від часу, виходячи з лісу, ми бачили на небі ніби зарево - це були вогні Яремчі. І як на збитки, дорога повертала круто в сторону від світла. І ми знову брели болотами. Якщо ви думаєте, що це було найгірше, то дуже помиляєтеся.
Через якийсь час побачили блиск на дорозі. Ану вгадайте, що то було. Велиииика калабаня. Нам вона видалася озером. А на протилежному березі озера серед лісу - неземне світло наче від літаючої тарілки. Серйозно - перша думка була про інопланетян.
Та спершу треба було подолати озеро. Серед калюжі були накидані дрова. Деякі весело хлюпали під ногами і коли ми доходили до краю, з характерним чваканням переверталися під нами. З горем пополам перейшли через багнюку. Треба було дослідити, що ж то за світло. От чесно кажу - мені було дуже страшно. І лиш коли ми підійшли майже впритул до світла, то зрозуміли, що це вагончик з вікнами, обтягнутими целофаном: тому світло розсіювалось. По приглушених звуках з вагончика здогадалися, що там хтось пиячить. Ой як хотілося попроситися на нічліг чи бодай спитати, як далеко до Яремчі, але самі уявляєте, який там міг бути нічліг. Вирішили тихенько обійти вагончик і йти далі куди доля пошле.
І нарешті доля послала нам такий потужний завершальний акорд подорожі, без якого ця подорож не мала б шарму. Сили майже полишали нас, і раптом ми побачили перед собою два променя світла. Яка радість! Це вже не було схоже на інопланетян. Тут є люди!
...Назустріч нам ішло двоє чоловіків. Двоє п’янезних чоловіків.
- Чи не бачили ви вагончик? - спитали вони нас. Ми відповіли, що хвилин сорок тому проходили. Виявилося, що вони ідуть туди. Ні, ви тільки подумайте. Ми ідемо звідти - тверезі - сорок хвилин стрімко вниз, а вони... Виглядало кумедно.
- А чи далеко звідси до Яремчі? - спитали ми в свою чергу. Відповідь була
вбивчою: “Сьогодні не дійдете”. Потім дядьки запропонували іти з ними (ні, краще тут заночувати, ніж пертися вгору вночі з такими кадрами, подумала я). Насолодившись нашим шоком (шкода, що виразу наших облич дядьки і ми не бачили), один, більш тверезий, почав пояснювати, що коли побачимо в темряві білий камінь, то треба звертати ліворуч, аби не заблукати. Ми попрощались і розійшлись в різні сторони.
Дивно, що паніки не було. Чесно. Хоча я схильна до паніки, але тут, мабуть, включився інстинкт самозбереження. Ішли вперто, хвилин за десять побачили білий камінь і о щастя! - Сергій пригадав цей камінь, бо багато разів бував біля нього, бігаючи Яремчі по гриби. А через півгодини ми були біля вольєрів, і скоро дійшли до вокзалу. В першій ночі приїхали до Франківська.
Часто згадуємо цю пригоду і веселимося. А ще думаємо, що б було, якби ми повернулися назад з тими дядьками...
Із цього походу ми зробили декілька висновків:
1. Навіть якщо збираємось в похід на день, краще все-таки прихопити з собою намет або мінімум спальники. І відповідно мати «бутерброд на слона».
2. Завжди брати з собою ліхтарик.
3. Ніколи не панікувати. Панікою нічого не доб’єшся. Просто вперто йти до мети і бути розсудливим. І це найважливіше, чому навчив нас цей невеличкий, але досить екстремальний похід.
Це було три роки тому, але спогади досі свіжі. Вирішили ми з Сергієм закрити туристичний сезон одноденним походом на Синячку 7-8 листопада. Синячка давно вабила Сергія, бо колись він знайшов там багато грибів, а слово “гриби” діє на мого чоловіка ще сильніше, ніж червона хустинка на бика. От і умовив він мене піти на цю фантастичну гору - і добиратись нескладно, і похід - не похід, а "фактично прогулянка", як пише журнал "Карпати". Збиралися виїхати рано маршруткою. Звечора полінувалися скласти рюкзаки, а поки зранку склалися, то ранок був уже зовсім не раннім. І ми приїхали в Делятин аж за півгодини до приходу дизеля.
Було свіжо. Листя пожовтіло і майже все опало, але небо було ясне і дзвінке. Іти приємно і легко. Сергій час від часу забігав у кущі - сподівався знайти там гриби. І справді з лісу ішов грибний дух, але не траплялось навіть поганок. Все-таки зима на носі, де-не-де на дорозі калабаньки були прихоплені тонким льодком.
Найбільше мене вразили лінії електропередач вздовж дороги. Оце так, думаю, мальовничі і чисті К
арпати. Та це ще були квіточки. Через якийсь час ми натрапили на такі штуки (ну не знаю я назви), які качають нафту. Захоплення було, як у Еллочки-людожерочки, що побачила чайне ситечко. Ще такого не бачила - виявляється, практично в центрі Карпат видобувають нафту. У стороні від дороги лежала велика цистерна, в яку ми, звичайно, запхали носа, ну якщо чесно, не носа, а довгу палку, і зробив це Сергій, вилізши на цистерну. А під землею булькала нафта, яка, як ми припустили, йде по трубах до головного нафтогону країни.
Намилувавшись індустріальними пейзажами, продовжили путь. Дорога, треба сказати, до самого підйому на гору широка і неблудлива. Так дійшли до різкого повороту, де шлях іде вниз у напрямку Яремчі. Затишно там, якщо не роздивлятись по сторонах. Невеличка галявинка з дровами і місцем для відпочинку. Звідти - панорама на вагончики для робітників, широку дорогу і електричні стовпи. А вліво апендиксом починається підйом на Синячку лісовою стежкою.
Вся інтрига була в тому, що часу до вечора у нас залишалось небагато, а нам же ще повертатись додому. А ще більша інтрига була в тому, що у нас не було ліхтарика. Таку дурницю міг зробити тільки дуже нерозумний (м’яко кажучи) турист. Але гора була так близько, що ми не могли відмовитись від підйому.
Вийшли за 20 хвилин. Нагорі б
уло тихо, вогко і сіро. В прискореному темпі побігали
навколо вершини, зазнімкували хрест, каменюки, обрив і одиноку березу і покотилися вниз. А внизу... брр, згадувати страшно. Сірий холодний туман наповз на землю. Ми ще вирішили збігати до робітників і про всяк випадок перепитати, якою дорогою спускатися на Яремчу. Мене навіть відвідала думка, чи не попроситися заночувати, але вголос її не сказала. Отож, уточнили дорогу, повернулися назад до галявинки і пішли на Яремчу. Серед лісу згадали, що від ранку нічого не їли, присіли перекусити. Холод пробирав, як від присутності назгулів. А поки їли, стало темніти, і з такою швидкістю, що ми бігли, аби встигнути до Яремчі до повної темряви. Але не встигли.
Це таке почуття, яке важко описати. Ми, ніч, ліс і дорога. Дорога... її ж видно лише на полонинках, а коли заходиш в ліс, відчуваєш лише ногами заглибину серед трави. І не приведи вас зробити хоч крок в сторону - або влучите прямо в грязючку, або спіткнетеся об коріння. Узявшись один за одного, як два кума після вдалої вечірки, ми з Сергієм навпомацки йшли вниз. Скільки це продовжувалось? Може, годину, а може й три. Час ніби зупинився, і ми тільки йшли і йшли, лиш би не зупинятись, і тільки стиха сварились, спотикаючись на дорозі. А от на кого ми голосно матюкались - так на тих потвор, які вивозять ліс лісовозами і наробили стільки доріг, що годі й перелічити. Ці дороги, як змії на голові Горгони, розбігалися, знову сходилися, спліталися і розгалужувались. І - самі розумієте - вони були розворочені і всі в болоті. А ще ніч - хоч в око стрель. Оце адреналін!
Час від часу, виходячи з лісу, ми бачили на небі ніби зарево - це були вогні Яремчі. І як на збитки, дорога повертала круто в сторону від світла. І ми знову брели болотами. Якщо ви думаєте, що це було найгірше, то дуже помиляєтеся.
Через якийсь час побачили блиск на дорозі. Ану вгадайте, що то було. Велиииика калабаня. Нам вона видалася озером. А на протилежному березі озера серед лісу - неземне світло наче від літаючої тарілки. Серйозно - перша думка була про інопланетян.
Та спершу треба було подолати озеро. Серед калюжі були накидані дрова. Деякі весело хлюпали під ногами і коли ми доходили до краю, з характерним чваканням переверталися під нами. З горем пополам перейшли через багнюку. Треба було дослідити, що ж то за світло. От чесно кажу - мені було дуже страшно. І лиш коли ми підійшли майже впритул до світла, то зрозуміли, що це вагончик з вікнами, обтягнутими целофаном: тому світло розсіювалось. По приглушених звуках з вагончика здогадалися, що там хтось пиячить. Ой як хотілося попроситися на нічліг чи бодай спитати, як далеко до Яремчі, але самі уявляєте, який там міг бути нічліг. Вирішили тихенько обійти вагончик і йти далі куди доля пошле.
І нарешті доля послала нам такий потужний завершальний акорд подорожі, без якого ця подорож не мала б шарму. Сили майже полишали нас, і раптом ми побачили перед собою два променя світла. Яка радість! Це вже не було схоже на інопланетян. Тут є люди!
...Назустріч нам ішло двоє чоловіків. Двоє п’янезних чоловіків.
- Чи не бачили ви вагончик? - спитали вони нас. Ми відповіли, що хвилин сорок тому проходили. Виявилося, що вони ідуть туди. Ні, ви тільки подумайте. Ми ідемо звідти - тверезі - сорок хвилин стрімко вниз, а вони... Виглядало кумедно.
- А чи далеко звідси до Яремчі? - спитали ми в свою чергу. Відповідь була
вбивчою: “Сьогодні не дійдете”. Потім дядьки запропонували іти з ними (ні, краще тут заночувати, ніж пертися вгору вночі з такими кадрами, подумала я). Насолодившись нашим шоком (шкода, що виразу наших облич дядьки і ми не бачили), один, більш тверезий, почав пояснювати, що коли побачимо в темряві білий камінь, то треба звертати ліворуч, аби не заблукати. Ми попрощались і розійшлись в різні сторони.
Дивно, що паніки не було. Чесно. Хоча я схильна до паніки, але тут, мабуть, включився інстинкт самозбереження. Ішли вперто, хвилин за десять побачили білий камінь і о щастя! - Сергій пригадав цей камінь, бо багато разів бував біля нього, бігаючи Яремчі по гриби. А через півгодини ми були біля вольєрів, і скоро дійшли до вокзалу. В першій ночі приїхали до Франківська.
Часто згадуємо цю пригоду і веселимося. А ще думаємо, що б було, якби ми повернулися назад з тими дядьками...
Із цього походу ми зробили декілька висновків:
1. Навіть якщо збираємось в похід на день, краще все-таки прихопити з собою намет або мінімум спальники. І відповідно мати «бутерброд на слона».
2. Завжди брати з собою ліхтарик.
3. Ніколи не панікувати. Панікою нічого не доб’єшся. Просто вперто йти до мети і бути розсудливим. І це найважливіше, чому навчив нас цей невеличкий, але досить екстремальний похід.