Гарбузова казка
© В одному селі жив такий собі Омелько-сирота. Мав лише стару-престару хату. Працювати Омелько не любив, лише коли дуже треба, тож хата йому стояла непобілена, аж сіра. Солома з даху сипалась мало не щодня. Спершу люди докоряли, підказували, а потім побачили, що хлоп їх не слухає, та й махнули рукою. Єдине чим не обділив його Б-г, так це хитрістю. Часом вийде на дорогу з двома порожніми відрами і чекає коли який подорожній з’явиться. А коли хтось наближається, робить вигляд, що не помічає і переходить дорогу , а сам чекає як окликнуть. Забобонні бабусі з вдячності, що не переходив, часом кидали Омельку яку копійчину, а добрі чоловіки пригощали чаркою…
Якось восени, коли всі люди до зими готувалися, вийшов хлоп зрання на поріг, та як чхне… А півстріхи в його будинку тай завалилося. Омелько сів на ослінчик біля тину, задумався… Як не крути, потрібно лагодити. Аж бачить - іде весілля (пора ж бо осіння), і тут йому прийшла думка.
А надумав він женитися. Та треба сказати на обличчі Омелько був ледь на дірява мішковина, - не завидний жених. Та тим не дуже переймався. Покликав знайомих бовдурів, пообіцяв горілки, пов’язав їм рушники, і заслав до першої кращої хатини, де дівка на виданні була, але наказав твердо, - без відповіді не вертати. А замість відповіді осміяні свати приволокли Омелькові велетенського гарбуза. Похнюпились - не погуляють на весіллі. А Омелько стоїть і тішиться. Заніс кабак до комори, та й знову наказує сватам шукати ладні обійстя, де білі стрічки на воротях. Так обійшли бовдурі півсела, і в кожній хатині кпили з них і з негарного Омелька, з-під котрого, як з-під поганого пенька, навіть грибки не ростуть. Так набралася йому повна комора великих стиглих плодів, і першої ж суботи повіз він їх продавати, та не в маленьке містечко на базар, а у Столицю, бо у Столиці гарбузами не годували скотину, як у Омельковому селі, а до салатиків, зупок ріжних, до пирогів та пляцків зуживали їх місцеві господині. Як не дивно, а торгівля у язикатого Омелька йшла добре - за півдня все розпродав і вже надвечір вернувся домів. Винайняв майстрів, і ті полагодили дах. Сидить Омелько біля хати дахом милується і власною кмітливістю тішиться. А що - думає - не все ще село сватики мої обійшли… І надумав наступного дня продовжити.
Чутки про Омельчину спритність миттю прокотилися межи людьми: зі сватів, які “переможно” продовжували ходу від хати до хати вже не сміялися, а чимчастіше наливали горілки. І хоча в торбі все більшало хабазя, але настрій лобуряків все кращав. І от вони до того нализалися, що почали без розбору до кожної оселі заходити. Десь траплялися їм старі баби, що лише гірко зітхали, десь - з жартами повідомляли, що їх “молода” ще під стіл ходить, а де бездітна сім’я, так там мало по пиці не діставали. Але що таким горе-сватам станеться? Ідуть собі далі, потішаються. Під вечір забрели аж край села, під саме кладовище. Заходять у останню хату, а там за накритим столом сидить молода жінка у чорній вишиванці, люльку курить. І тиша. На мить застовбіли гості, бо де багатий стіл там і гостей повен двір, а тут - нікого. Незручно якось стало, одним оком на вихід позирають, але тут обізвалася господиня:
- Заходьте-заходьте, присідайте…
Не знали чоловіки, що то не молода вдовичка, як спершу подумали, а сама Смерть перед ними сидить, а в її люльці не тютюн, а душі померлих грішників тліють і коли файкоче вона, то думає про живих, і про те що кожна душа смакує і розкурюється по різному.
Почала Смерть пригощати гостей домашніми потравами, розповідати про те, що цілими днями тяжко працює, а коли сяде отак як тепер, то сумно їй. Розговорилася, повеселішала. В свою чергу і свати згадали за чим прийшли і затягли своє “Отець просили, мати просять…” А Смерть як зарегоче, вперше до неї хтось женихається, але швидко опанувала себе і просить красно:
- Приведіть сюди самого Омелька, маю йому щось повісти.
Переповіли свати про привітну хату край села і пішов цікавий Омелько за ними, хоча десь всередині щось йому муляло. Заходить до світлиці, а там лави повнії люду, усі веселяться, танцюють, та співають. Як побачили Омелька, так усе і стихло, аж муху чуть.
- А що, Омельку, люба я тобі? - голосно, щоб усі чули, обізвалася Смерть.
Дивиться: брови охайним шнурочком, уста, як метелики, очі чорні-пречорні, потонути можна, личко… хоч картини малюй - гарна.
- Люба, - нетямлячи, що говорить, пробурмотів тихо.
- Ну то я згодна! - пронеслося над гостями.
Опинився не знати як молодий біля молодої. Та й по всьому. Цілу ніч гуляло весілля, а під ранок усі поснули.
Прокидається Омелько зі сватами, щось холодно, глип, а вони серед цвинтарної церковки сплять, хто на тетрапоті, хто на амвоні. Злякалися, худчіш додому. А там ніби все тихо. Перехрестився, дав сватам чвертку похмелитися (бо голови страшно їм боліли), зібрав учорашній врожай на віз, позичив коней у сусідів, - і до міста, на ярмарок. Знову добре торгівля йому пішла - усе вигідно спродав. Повертається, а на зустріч каліка:
- Здрастуй Омелику, а як це тебе одразу після шлюбної ночі молода до міста відпустила? Либонь солоденького закортіла? - посміюється, та приказує, - ех, гарно вчора весілля гуло, усім злидням добре було.
Омелько враз отетеревів, нічого не відмовив, міцно стис зуби і погнав чимдуш коників до села. А там замість його понурої хатинки палац бляхою критий, у великій стайні корови мувають, свині рохкають, кури квокчуть… Він в хату, а там: на столі вареники і борщик гарячі парують, глечик з узваром холодненьким серветкою прикритий. І жінка заходить…
Питає вельми здивований:
- А як же тебе дружинонька моя називати, адже я навіть імені твого не знаю?
- Називай мене Своєю - радісно і хитро посміхається.
Він іще щось хотів запитати, але дружина підійшла до нього близенько, поцілувала його ніжненько і каже:
- Вибач, мушу йти, багато роботи.
І зникла за дверима.
Так Омелько почав жити зі Своєю Смертю, як з дружиною. А що вона Смерть - не знав, лише холодніше стало в хаті, і нічим не зігрієшся, ні дровами, ні вугіллям - однаково мерзне. Де працювала дружина Омелько не цікавився: льох не порожній, - вже добре, тільки людей став менше бачити, бо господарство велике, немає часу на розваги. Аж одного разу, взимку, коли в хаті стало якось особливо незатишно, вирішив провідати пічника, може то що з комином… Вирішив і пішов. А дорога до майстра не близенька: через поле, понад річкою, через місток, лісом, тільки тоді сусіднє село, а у нім пічник Трохим, що йому товариш дим. Снігу випало… по коліна, але нічого, йде. Коли бачить, з іншого боку старого поломаного млина якийсь сивобородий дід стоїть, не може річку перейти, дошки в містку прогнили, лише дві слизькі колоди між берегами.
- Давайте дідусю поможу вам перебратися, а то ви самі нездужаєте - поспішив на допомогу Омелько.
- Дякую, синцю, дякую - зрадів старий.
Взяв старого на плечі, тай поволеньки перечовгав на інший берег. Тоді незнайомець покликав Омелька пальцем до млина. Як зайшли, то старець відвернувся від Омелька, і думаючи що той не чує, пробурмотів “З неба - сніп, голодним - хліб”.
Тут щось як загуде, затрясеться… - млин почав працювати. Дістав дід з-за пазухи буханець хліба і - раз! - кинув молотися. Одразу з-під жорен на сито почала мука сипати, а під ситом - зерна. Та не аби-які, а з пів людського мізинця.
Стояв Омелько, зачудований, ніколи таких зерен не бачив:
- Видів я щоб зі збіжжя хліб робили, але щоб навпаки, таке вперше.
- Це тобі за те, що допоміг мені, - простягує кілька насінин. Не прості то зерна, як з’їси одне - пізнаєш одну таємницю, друге - інша таємниця розкриється. Та не даю тобі їх багато, не можна, лише п’ять. Бери, та пам’ятай, можуть тобі вони, як помогти, так і зашкодити. А щоб не зашкодили, - ділися з ближніми. Вийшли на двір, подякував Омелько за подарунки, і розпрощалися.
До сусіднього села добрався без пригод, ледве умовив майстра у такий сніг їхати з ним, але вговорив, бо язикатий. Коли зайшли в дім, чоловік подивився-подивився до пічки, та лише руками розвів. Як розпрощалися, сів Омелько та зітхнув скрушно:
- Що його робити?
Бачить мишка біля пічки крутиться-пищить. Задумався небога: “Не одному мені видно холодно, але що людині легше собі з дрижаками дати раду, то як не просто животині”. Тай надумав погодувати малу, може зігріється. Дістав з кишені одну з подарованих дідом насінин, частину сіренькій вділив, рештою сам почастувався.
- Хочу дізнатися - прошепотів - що в мене з вогнищем? Чому хата холодна?
Як промовив, так вогник в пічці якось дивно загудів, затріщав і… заговорив:
- Омельку-Омеличку, подивися в димохід, там, згори сидить хтось товстий і лінивий - не дає мені дихати. Що було робити, треба лізти нагору. Як видерся, бачить а на самому димарі, товстий та лінивий сидить кнур з крилами:
- Ти хто, і як сюди потрапив, - сплеснув руками здивований чоловік?
- Я Твоє Щастя, - повизгуючи, проплямкало свинисько.
- Та яке ти в біса щастя, що тепла мені через тебе немає! Ану забирайся!
- Не можу, мене сюди твоя жінка приставила, щоб дім вартував.
Бачить Омельян, що не подужає сам зігнати тоте свинство з комина, пробує хитрістю:
- Тобі напевно тут сумно сидіти цілісінькими днями самому? Давай до мене в стайню, там для тебе товаришів маю.
- Е ні, мені тут зовсім не зле: коли хочу ночами поміж круків кружляю, крила розминаю, а коли сумно зовсім стає, тоді летимо зі своїма друзями у ліс, дуби трусити, жолуді їсти.
Бачить Омелько, на багатьох хатах такі ж безрогі сидять, у фіолетове небо рохкають. Почав мислячити: “Певно кімнати односельців теж нетоплені, як у мене. Піду їм про все розповім, може чим зарадять”.
Але тільки-но підійшов до першого будинку де на даху кнурило сидів, як із дверей його жінка вигулькнула. Він худко - раз! - за клуню, щоб не помітили, - слухає… А люди її радісно проводжають, в дорогу щось пакують, як дорогому гостеві. Здивувався вельми: “Що це такого доброго моя жінка для них робить?” Не став господарів розпитувати, тишком сам прослідкував за жінкою. Вона - до іншої садиби. А там, те саме: радісна зустріч, веселий сміх, щирі обійми… Як рідна. Можна звичайно її розпитати, але щось підказувало, - увернеться, як лисиця, не розповість. Дістав Омелько з кишені зерно, колупнув і кинув трохи синичкам, що стрибали недалеко, а перед тим як з’їсти решту, промовив:
- Хочу знати, чому моя дружина по чужих людях гуляє?
Враз все навколо якось змінилося, деякі хати залишились як і були чепурні, красиві, а деякі, наче помарніли, втратили колір, і люди що виглядали з них теж стали чорно-білими. Глип на жінку, а то і не жінка, а Смерть - бліда і строга. Злякався Омелько, чимдуж додому. Біжить і починає розуміти, що всі ті люди, до яких заходжала, не живі, а покійники та невідомо, чи й сам він теж не мрець. Прибіг захеканий домів, сів за стіл, приходить до тями, а як прийшов, подивився в дзеркало і вжахнувся. Так і є - безколірний. Знову розхвилювався, та так сильно, що дістав ще одну зернину і з’їв її ні з ким не поділившись, навіть питання не загадав.
Зовні нічого не змінилося, навіть стало трохи тепліше, але тому, що тіло призвичаїлось до навколишнього. Омелько вийшов на поріг, озирнувся… - нічого. Тільки тихо якось стало. Підвів голову. Бачить а кнурі на коминах на нього вилупились. І тут, несподівано для себе підняв руку і крикнув на них:
- Ану киш! Летіть і не повертайтесь!
Злетіли вони хмарою, зробили одне велике коло над селом і кудись понеслись тріпочучи крильми.
Зрадів, що так гарно все вийшло. Тільки зробив крок, як зусюд висипало до нього люду, і заходилися один поперед одного дякувати Омелькові, що в хатах тепло стало, запрошувати до себе, пригощати. Омелькові було дуже приємно і він охоче приймав запрошення, але всередині зародилася якась дивна підозра. “Не може такого бути, щоб усе так швидко помінялося”. Думає, слухає улесливі слова чергового господаря, а сам край ока у вікно коситься, чи не з’явиться Його Смерть. Помітив те гостинний господар, тай запитує:
- Чого це виглядаєте, може забули чого?
- Дивлюся - відказує, - чи не має десь тут Моєї дружини. І тільки хотів назвати її справжнє ім’я, як господар силоміць закрив йому рот рукою.
- І не згадуйте її в цьому домі. Скільки зла вона нам наробила. Багато хто в селі змушений був сплачувати їй данину, щоб гарно сім’ям жилося.
Омелько не став більше говорити. Подякував і вийшов на двір. А надворі враз літо зробилося, квіти усюди цвітуть, трави колосяться, бджоли літають. От добре, думає, піду покупатися на річку, вода певно прогрілася. Та тільки зібрався на стежку звернути, що до ріки вела, як його за рукав літня жінка тягне, мовляв ходімо до мене, чаєм напою, смаколиками пригощу. Подякував, але запрошення не прийняв, бо дуже втомився від безперервних гостин. Біля річки до Омелька злетілися різні барвисті птахи, а коли заліз у воду рибини терлись об його ноги. Ліг після купелі на траву, аж чує - дві синички (ті самі з якими насіниною колись поділився) між собою щебечуть:
- Ой, важко стало людям жити, з’явився Омелько-дракон, запалив в усіх пічках вогонь який неможливо згасити. Лише коли він приходить стає прохолодно. От його і кличуть в гості усі підряд.
- Ой, так-так-так, сестричко - підщебечує друга сениця - за його дружини було все навпаки, всюди холодно, а де вона з’являється тепло та злагода панують. Не знати коли краще, тоді, чи тепер.
- А все тому - заходилася дзябкати перша - що не поділився з іншими чарівним зерном, от і дізнався про те чого не хотів.
- Чик-чик-чик, - підтакувала інша - сьогодні хтось для тебе смерть, а завтра ти для когось. Хочеш, чи не хочеш - чик-чик…
Тут синички помітили що їх підслуховують, зірвалися з куща і полетіли геть.
Кинувся Омелько до річки, поглянув у її дзеркало і побачив, що замість волосся має яскраво-срібну луску, вуса і чуб заплетені у косички які звисають до самих грудей, а в червоних очах засів металевий блиск. Дракон, чи людина, невтямки. Дістав з кишені зернину, трохи рибі кинув у воду, а решту мілко пережував і проковтнув.
- Хочу - каже - знати, як позбутися цієї подоби, бо я тепер людям замість Смерті.
Здійнялася тут буря страшна, вода піднялася стовбом, схопила Омелька-дракона і понесла над селом, над лісом, - світ за очі. І незнати скільки носило ним, як опинився серед густого лісу оточеного красивими пагорбами і мальовничими річками зі стрімкими водоспадами. Довго чи ні блукав між величними дубами, що заслоняли густими кронами небо, невідомо, але опинився на просторій галявині, де посередині росло велике-превелике дерево, високе настільки, що білочки з нижніх дупел розповідали дітям казки про жителів горішніх гілок. А на тому дереві сидів лисий як яйце чоловік, і обтинав сокирою омелу, що цупко вчепилася зеленого велетня і пила його соки. І пила таки справно, бо сягала омела розмірів великого слона. Повернувся лисий до Омельяна, що майже повністю перетворився на дракона, та й каже:
- Здрастуй Омельку, давно на тебе чекаю, знаю твою турботу, але ніхто тобі не може в тім зарадити, лише ти сам. Для цього мусиш вимовити ім’я того дракона на якого перетворився.
- Як же його звати? Як? - нетерпляче запитав Омелько.
- Е… не все так просто. Для цього тобі треба сто разів обернутися навколо коріння співзвучної тіні.
- …коріння співзвучної тіні - задумливо повторив небога.
- Так. І зробити це можна лише біля цього чарівного дерева. Бо знає воно більше ніж ціле людство; бо коріння його обплітають Землю сотні разів і лише через те планета тримається купи; бо завдяки його кроні всіх живих істот на Землі не спалило небесне Світило; бо під ним дарувалися людству всі великі істини. І врешті саме воно дарувало життя тому Драконові, який сидить в тобі, чи вірніше це вже ти, Омелько, сидиш в ньому.
Омелько хотів ще щось спитати в яйцеголового, але той щез. Довго-предовго простояв він в повній задумі та цілковитому сум’ятті. Дістав останню зернину і так само довго дивився на неї. Тоді врешті зібрався з духом, запхав її у кишеню (кишені у драконів, як відомо, знаходяться за вухом) і став міркувати вголос:
- Що таке “коріння співзвучної тіні” і яке воно має відношення до імені дракона. Може це малося на увазі коріння цього дерева, тоді варто сто разів обійти навколо стовбура і проблему якимось чудом буде вирішено.
Він став кружляти довколо товстезного стовбура, а коли лік колам наблизився до сотні, нічого особливого не сталося, лише миші з нір повизирали, чудуючись з дивакуватого дракона. Він відчував, що відповідь може бути зовсім поряд, і почав оглядати все довкола, але марно. Стомлений сів і сперся спиною на стовбур. Біля його ніг скакав зяблик і дзьобав ягоду омели, силуючись дістати з неї липке зерня.
- Ох, зяблику-зяблику, от би й мені так дістати найнеобхідніше, як і тобі… - задумано промовив і тут його наче струмом вразило - Як я не помітив цього одразу! Омела!
Омела була тією підказкою на яку натякав йому яйцеголовий чоловік на дереві вже з перших секунд його з’яви. Співзвучна Тінь - це Омела, а Коріння Співзвучної Тіні - його ім’я “Омелько”. “Сто разів обернутися навколо коріння співзвучної тіні”, це - сто разів промовити власне ім’я:
- Омелько Омелько Омелько…- заходився проказувати, і чим швидше він говорив, тим слова більше зливалися до купи і виходило довге - Омельомелькомелько…
Рахувати імена і промовляти їх було складно і він кілька разів збивався. Вчергове збившись, відчув, що знову нічого з того не вийде, але відчай його був безмежний, а бажання величезне. І він перестав рахувати.
- ОмелькомелькомЕЛЬкоМельКОмелькомеЬКОМеЛьКомельКоМелько…
І коли вже язик почав заплутуватись йому відкрилося таємне ім’я дракона.
Він замовк, а за хвилю проказав:
- Тепер я знаю наймення дракона. Ім’я йому: “Комель”.
Затряслася земля, вдарила блискавка і Омельяна знову піднесло вгору, а опустило там де і підняло, біля села, на березі річки. Негаючи часу він чимдуж побіг до того місця, де зустрів подорожнього, який подарував йому чудо-збіжжя. Перебрався на інший берег, прочинив прогнилі двері млина, дістав останню насінину, згадав підслухане в діда чаклунство і промовив:
- З неба - сніп, голодним - хліб!
Заскрипіли жорна, запрацювадло старе водяне колесо і млин запрацював. Омелько довго не думаючи, кинув зерно молотися. За кілька секунд під ситом утворилася маленька гірка муки, яку чоловік ретельно зібрав у долоні, а як вийшов з млина в літній ліс, то підніс човники-жмені до уст і щосили дмухнув. Піднялася мука хмаркою і накрила Омелька білим борошном, а за якусь мить, як протер очі від муки, помітив що стоїть у осінньому лісі, а з неба падає перший сніг. Прийшов додому, а замість бляхом критої хати, його стара халупа з обваленим дахом. Він до комори, а вона повна гарбузів. От добре, подумав, буде каша на завтра, а сам заходився дах ремонтувати. Зима обіцяла бути холодною.©
4.01.10.
