оповідання

May 27, 2010 14:30



Змінювати чи ні: топоніми,
імена, події? і яке це має значення?

©Морозного зимового надвечір’я Богдан повертався навпрошки, через став, зі сауни. Небо червоне, під ногами хрустись іскристий сніжок на кризі, повітря свіже, аж хочеться вбирати його повні груди. На серці легко-легко і тягне не зачинитися в кімнаті тісної квартири, а шукати пригод. Богдану двадцять. А куди тягне найбільше в такому віці місцевого хлопця… в гуртожитки.
На той час ніякої дівчини у нього не було, лише «симпатії» та «інтереси», що легко змінювались в залежності від сердечних імпульсів. Гуртожитська знайома, яку зібрався провідати: низькоросла, несимпатична молода особа, що мала фізичні вади. Та хлопця це мало обходило, - гормони не перебирають.
Через багато років заплющить очі та згадає ту кімнату на дев’ятому поверсі куди занесло того зимового вечора: три ліжка, на стінах - вирізки з молодіжних журналів, а також модне зображення журавля, що ковтає жабу, яка, в свою чергу, тримає його за горло - підписано російською: «Ніколи не здавайся!!!»
Мешканок троє - Таня, Люда, і Оксана. Дівчина до якої прийшов, Таня, якось незграбно намагалася підтримати розмову, натомість дві інші розмовляють жваво, навіть цікаво. Одна з них, Люда, згодом одружиться на злодійкуватого вигляду (але доброї вдачі) вженестудентові бурси, зі звучним прізвищем Фішер, незабаром через невдалу вагітність, станеться викидень і вони розійдуться через неможливість знову зачати. Подальша її доля губиться в селах центральної України. Інша, Оксана, про яку і йтиметься, одразу припадає Богдану до душі, весела, говірка, родом з Донецької області, досить добре говорить українською, вчиться на філолога. Має гострі риси обличчя, темно-карі очі. Характер - вольовий, аж впертий, може перенести на ногах у студінь запалення легень, а потім сміятися над тими, хто дмухає на холодне. Бути такою їй безумовно дозволяє побожність. Вони гарно розговорюються, її дзвінкий сміх просто зачаровує і без того збентеженого хлопця.
Чи можна тепер говорити про кохання з першого погляду? Не думаю, радше симпатію. Вдруге прийшов у гості, радше до неї, не до Татьяни. І знову довгі цікаві розмови про літературу, життя, багато жартів. Приходив ще і ще…
Вона називає його Нарцисом, він - протестує наводячи аргументи, коли ж вона не поряд, продовжує діалог на одинці з собою (його характерна риса). ВОНИ засиджуються до пізньої ночі, п’ють чай, сміються так, що сусіди грюкають в стіни, по батареях. Іноді вона зовсім не їсть.
Богданова бабця, за дивним збігом обставин, мешкає одразу біля гуртожитків, і вийшовши в двір, з оббитих коричневим дерматином дверей, можна одразу бачити вікна її кімнати. Навіть через роки, коли напевно знатиме, що повернулась назад до свого села, а ті кімнати обжили чужі незнайомі люди, то і тоді зводився його погляд до тих вікон. В певний період стає незручно ходити до Оксани через усе місто, тому переїжджає до бабці.
Богдан остерігається торкнутися її пальцем. А що як розсиплеться на мільйони крижинок? Одного разу таки вдається залишитися в сокровенній кімнаті на ніч (співмешканки роз’їхались по селах). Постелила на землі матрац: «що з тобою вдієш?» Не варто переповідати чого було варто закоханому Богданові залишатися з нею ось так, до світанку… Коли наговорились, насміялись, напились чаю, то й повлягались… кожен окремо. Кілька разів спраглий любові підходить до ліжка з підкладеними дошками, на яких спить горілиць, як монахиня, його королівна. Наївно, але не без підстав думає, що він, Богдан, для неї спокуса. Підходить, дивиться на її бліде обличчя, і благоговіє, і боїться торкнутися подихом, сяде поруч, посидить, надивиться у світлі місяця на її пергаментну шкіру, і відійде. Оксана вочевидь не спить, але виду не подає, очікує, що далі буде. В решті-решт, таки стримався, не пішов далі, заснув. Зранку попили чаю, розбіглись. З цього моменту почала йому довіряти, а тому був щасливий як ніколи.
Гордість її велика і прекрасна, нагадувала Собор Паризької Богоматері. Мала тільняшку з вигорілими чорними смугами, що вплинули на любов Богдана до цього одягу взагалі. Стала законодавицею його моди смаків, кутюр’є вподобань. Зрештою, коли любиш так воно є…
Зазвичай неохочий ділитися приватним світом з оточуючими, перетягує «приватний сектор» душі на дев’ятий поверх. Дає читати своїх улюблених авторів. Після пар слухають під завивання вітру за вікнами і сліпучий снігопад Лесю Герасим’юк і «Драглайн». Відтоді стає для хлопця щей Кшиською. Мишкою Кшиською.

На цей час припадає кульмінація їх стосунків. Надмірна схожість характерів, що здається має зблизити, несподівано дає тріщину у відносинах. Один одному здаються зверхниками, і визнавати чиюсь правоту понад своєї - не бажають, навіть в дрібницях. Але далі ці дрібні непорозуміння не розростаються. І от, влітку, наче нічого не сталося, приносить їй ранню полуницю і шоколад. А одного разу вже вона разом з подругою заходить на гостини і вони їдять жовті та чорні черешні щойно з дерева, слухають програвач, кокетують. Час для них не підстава для зближення. Він чекає від неї натяків на почуття, вона - тримається, як завжди гордо, чекає на його перші кроки.
Так триває доки Богдан не закінчує Університет. На той час зустрічі зходять на пси, фактично не бачаться. Йде до армії, а Кшиська зостається закінчувати філологію. Армійський бром відбиває будь-яке лібідо, а будувати спільні плани, навіть не мріється.
Після служби Богданові емоції виявляються лише через телефонні розмови: спітнілі долоні на слухавках синіх телефонів-автоматів, петриківський розпис телефонних карток, незатишність переговорних пунктів. Різдво, Паска, її ДН. Цей період в стосунках розмито. Не було стосунків, лише тягучий спазматичний приплив гірко-солодких відчуттів.
Після війська рутина пошуків роботи затягує і поглинає. Нудне життя освітлююють промінчики зимового світла, без тепла. Стажується на радіо, плейлисти якого - суміш попсової музики і шансону. Покидає. Довше працює підсобним робітником. Побиті цеглою пальці, копійки, монотонні дні, - притуплюють свідомість, і як наслідок, - випадкове непотрібне знайомство зі сумнівними стосунками. Але десь глибоко в серці починають дозрівати доленосні вчинки…

Остаточно розірвавши відносини з некоханою, ім’я якої не варто згадувати, наважується на гостини на Схід. Серпень, спека. Він йде гарячою землею босоніж до її села у вибалці, біля траси. Дощі тут швидкі та рясні випаровуються вже за пів години і земля потріскана, суха, дихає глибоко і вагомо. Кілька разів втрапляє у маленькі болітця й між пальцями смішно забивається тепле болото. Цвіркуни канонадою вітають прибульця. Життя тут тече за своїми законами, виважено і протяжно, як дзвони сільської церкви.
Зустріч відбулася в сільському магазині зі заграченими вікнами. На ній дивна хустка зсунута на чоло, від чого Богдану пригадались старообрядники. Позірно дивується і вони, розмовляючи ні про що, розміреним кроком прямують вздовж довгої, як літній день, вулиці.
Коли дійшли до її хати то заходилася жваво представляти хлопцю велику рідню, щедро обдаровуючи всіх любовними епітетами. Він дивився на її життя з невідомої сторони, і це якось ретроскопічно пояснює багато її поглядів, думок, прояснює її вдачу, розкриває секрет її специфічної, притаманної цій місцевості мови («акання» і «дакання»). Сиділи під розлогим виноградом і перечикували зливу, яка швидко минула. В далечині бовваніли терикони, про які Богдан мав тоді лише приблизне уявлення. Оксана розповідала про хвойний ліс за селом, про одинокі дерева не тих таки териконах, про річку Вовчу, що перетинала селище… І до всього додавала, що любить вона цю місцину, і людей її (особливо старих батьків), і природу, і що не хочеться їй нікуди звідси їхати, а ні в Донецьк, а ні куди інде… Поводилася показово невимушено, кидала в Бодю іронічними шпильками, аж доки не покликали вечеряти.
Мамо, Успенка, Ви ж знаєте… відкладала заливний оселедець й неохоче почала оббирати варену картоплю від лушпиння.
Богдан зголоднів, але намагався стримуватись, щоб не думали наче «з голодного краю». Ним оволоділа надзвичайна протяжність. Кожна мить, як дорогоцінна перлина переливалася у руках і слова, які планував сказати (цілими пасажами виголошував про себе ще в поїзді) кудись зникли. Його заціпило. Навіть злякався, що так і промовчить до самого від’їзду (квитки на післязавтра вже лежали у його кишені).
День проминув. Богдан мовчав.

Вночі наснився суукуб в образі Оксани. Прокинувся липким і мокрим. «На перекрестке двух дорог не розвести в душе огня…» - задушевно лунало з FM-програвача. Богдан лежав на застеленій долівці й вслухався у навколишні звуки. Село їло другий сніданок. Так дивно прокидатися в чужому домі зі своїми звичками і правилами, боятися і кроку ступити зранку, коли ще на одинці зі собою і хвостами снів-комет. «Простимся мы на вечный срок когда забудешь ты меня» - під’юджував з радіо Борис Моїсеєв. Сьогодні-сьогодні-сьогодні… Сьогодні.

Вони сиділи на вузькому дерев’янному мості через Вовчу. Такий міст, але з поламаними поручнями, зображають ще на картинках релігійного змісту, де ангел-охоронець оберігає кучеряву невинну душу. Хлопець тактично зайшов з-заду й обійняв дівчину за плечі. Та мовчала і заскочена несподіваним маневром не пручалась, але і не йшла на зустріч.
- Бачиш, маю старих батьків. На кого їх залишу?
Ну, так ти згодна?
Вона нічого не відповіла прямо. Перевела розмову в інше русло. Але він тоді вперше почув як б’ється її серце і тривко вдихав лавровий запах Оксаниної шиї змішаний із гарячими парами тлустої землі, а вона так нічого й не сказала. Завтра… ще є завтра.
Мав їхати зранку, а Оксани не було - пішла до церкви. Богдан чекав до останнього, а недождавши, рушив. Поїзд не зачекає. Скрушно зітхала мати проводжаючи до фіртки, розуміла, не гарно з боку доньки так проводжати гостя.
Бачите яка вона в мене… норовлива.
Та нічого, не видавав збентеження молодий чоловік… Бувайте.
І розпрощались.

Після тривалої відсутності сновидінь (вчені стверджують що це не так) приходить вервиця безглуздих, але цікавих ночей. Тоді розумієш - життя увійшло навіть не в русло, а в застійне плесо, і навіть не увійшло, а наче опинилось. Саме під час такого періоду у героїчних буднях Богдана ввірвався дивний лист.
Варто зазначити, що з часу, як полишив Донеччину, минув не один рік. Трапилися події які перевертали (і не раз) його життя, опинили в іншій дійсності, про яку згадувати довго і недоречно. Про Оксану від тоді чув лише раз. Мовляв приїжджала в рідне Богданове місто, заходила в гості, але… Де він, Богдан? Нема Богдана. Коли повідомили про це, неймовірні хитросплетіння доль людських побачились йому збоку. Ніби у затишному товаристві під фляжку «Білого мускату червоного каменю» неквапом розповіли вражаючу історію кохання юного матроса Богдана і чорноокої красуні з оливковою шкірою ім’я якої затерто на пергаменті часу. Часу. ЧАСУ. Тоді сердце все-таки стиснулось. Але й від тоді сплинуло його досить…
Але саме з цього пергаменту, втіленого у екран монітора матеріалізувався лист-мейл:

Привет. Принято начинать с погоды и т.п., но я не любительница долгих вступлений, потому сразу перейду к главному. Дело в том, что я недавно присутствовала на венчании, и от одного вопроса священника меня просто как громом ударило - «Не обещалась ли ты стать женой другого мужчины?» (как я раньше не обратила внимания на этот вопрос?) Я вспомнила свое легкомысленное «да» тебе, тогда это все казалось ерундой, но сейчас я хочу чтобы ты меня «отпустил», а я «отпускаю» тебя.
P.S. чтобы было легче вспомнить меня, написала в адресе Кшиська. Ответа можеш не писать, я думаю, что и так все «отпустится». Удачи!

Писала вже російською і відчувалось, що це її природне, органічне середовище, хоча раніше розмовляла нею ніби жартома. З її «а я «отпускаю» тебя» і постскриптуму згадався той дикий коктейль з гордощів та релігії, що був частиною її ядра. Але з цієї коротенької записки стало зрозуміло, - має певні проблеми в особистому житті (принаймні так видалось Богдану). Хоча після першого прочитання здалося ніби вищезгадане вінчання стосувалося її самої. Але не це його так стривожило. Найгірше, що як не намагався напружити пам’ять, так і не згадав її «так», адже за ним їхав тоді через усю країну, та якого так і не діждав. Як могло так статися, що… Напевно копати потрібно ще глибше, - до приїзду, - в ті золоті часи гуртожитських жартів, коли кохання проскочило в єство через щирий сміх. Такий сміх, що руйнував тоталітарні системи (в його випадку систему гуртожитського ладу), але водночас викривлював дійсність. Можливо в тому королівстві кривих дзеркал, лише до кохання варто було ставитися серйозно. Але як би там не було…
І Богдан «відпустив». Так було краще. І відчув неймовірну полегкість. Одразу. Шати впали. Тепер вона звичайний інтерактивний друг, числа яким несть.

І ось проходить ще часу й він дивиться на свою епоху і зокрема на цей випадок. І сном здається життя і сном - епоха, яку струсить певно землетрусом любові, чи ще якоюсь напастю, щоб швидше прокинутись… у день перший. Лиш інколи, після розходження з коханкою йому сниться Оксанин пронизливий погляд і тіло проймає затишок рідного дому (детальніше слухайте оповіді людей що пережили клінічну смерть). А поки: «мишка Кшиська в нірці пріє. Тишком-нишком нірку риє. Сир, сирочок, сиренятко. Мрія мишки - мишенятко…».©


Previous post Next post
Up