Сім тез про минулі вибори і те, що чекає попереду
Надихнула bilozerska та її Сім тез про минулі вибори і те, що чекає попереду :)
1. Велика частина виборчого результату Партії регіонів - це голоси не здичавілого населення Сходу, а тих, хто свідомо чи несвідомо не зацікавлений у білоруському варіянті розвитку подій, тобто такому, коли завідомо програшна опозиція разом із силовиками, котрі таємно працюють на колег із сусідньої держави, провокує скептично настроєного щодо Кремля недемократичного Президента на такі дії, котрі однозначно викличуть осуд світової спільноти. Після цього починається міжнародна ізоляція, в процесі якої опозиціонери однозначно підвищують свій статус і отримують як допомогу міжнародних фондів, так і підтримку Кремля, котрий повертає бунтівного сусіда назад у стійло. Натомість народу залишаються інфляція й економічний занепад, які не надто хвилюють опозицію. Гроші їхні - в офшорах, а чим гірше, тим більше будуть за них голосувати. За Партію регіонів голосували ті, хто розуміє, що краще така стабільність, аніж ніякої, що, крім «повалити владу», опозиція більше нічого не обіцяє, а влада в країні має бути.
2. Результат комуністів забезпечили не просто літні люди, що сумують за молодістю, а зникнення з політичної арени решти лівих партій. Колишні виборці Соціялістичної партії України та Прогресивної Соціялістичної партії України не знайшли для себе в списках нікого ближчого. Петро Симоненко розширив за їхній рахунок коло своїх симпатиків - це те, чого наші націоналісти поки що не вміють. Позитивом слугує те, що виборці Комуністичної партії України - це і є весь сукупний лівий електорат України, котрий невпинно вимирає.
3. На результат відверто українофобського й антидержавницького об’єднання «Батьківщина» дійсно великою мірою вплинуло перебування у в’язниці Юлії Тимошенко (Капітельман), а також істерія навколо. Проте решту відсотків додало те, що на дільниці не прийшла практично половина виборців - переважно молодь, яка налаштована ультранаціоналістично. Прийти ж було варто - хоча б для того, щоб переголосувати немолодих домогосподарок, які втратили зв’язок із реальністю, сектантів і бізнесменів. Близька за ідеологією до спочилої в Бозі Соціялістичної партії України «Батьківщина» та її одіозні очільники, загрузлі в сексуальних скандалах і криміналітеті, - саме та сила, що кревно зацікавлена в економічній і політичній кризі, а також у максимальному зубожінні народу й знищенні власне українського середнього класу з його традиційно консервативними цінностями. Крім того, вона володіє прихованим ресурсом у вигляді проросійських МВС і СБУ та має неабиякий досвід асиміляції дрібних правих і правоцентристських угруповань.
4. Партії «Удар» дісталися голоси не молоді, а «поміркованих» і «обережних», тобто тієї ідеологічної частини електорату, що панічно боїться «крайнощів» і будь-якого радикалізму, насамперед націоналістичного. Це ті самі «нейтральні», про яких В’ячеслав Липинський пояснив, що якщо їх забагато, то нація або стає рабами, або гине. На попередніх виборах вони переважно голосували за Сергія Тігіпка, зараз теж орієнтуються на етнічно неукраїнських лідерів. Інцестуозна гомосексуальна фотосесія партійного боса, втім, навряд чи означає щось помірковане в розумінні нормальних, неліберальних людей. Важливою є наявність в «Ударі» відвертих українофобів в особі самого Віталія Кличка (Етінзона), Марії Матіос і ще декого, котрі невпинно боротимуться за деукраїнізацію нашої держави, перетворення її на розплідник національних меншостей і відсидник для мігрантів.
5. Найбільше можуть розчаруватися ті люди, котрі голосували за «Свободу». Вже й так помітно, що, попри заяви, що вони ні на крок не відступилися від націоналістичної ідеології, Всеукраїнське об’єднання почало з того, що підмінило визначення ворогів українства ліволіберальним евфемізмом «кримінально-олігархічний клан» - без етнічних ознак, а тому дуже зручним для їхніх колег по угоді. Сама ця угода з соціялістичним БЮТ -ФЗ за моделлю соціяліст Слободан Мілошевич - винищувач етнічних українців Балкан, якому свого часу симпатизувала мадам Капітельман, із вожаком неочетників Воїславом Шешелем, є взагалі не відступом, не тактичним маневром, а зрадою націоналізму, як і зв’язок із псевдонаціоналістичними автономами - криміналізованими прихильниками італійського автономного марксизму. Свої негативні наслідки вона проявить згодом, якщо свободівці не знайдуть у собі сил вийти з неї, а також відмовитися від лівизни, котра надто добре в той пакт укладається. Освічені українці проголосували за них, бо вирішили, що це - нацисти. Народ хоче нацистів і вельми розлютиться, коли з’ясує, що йому замість «гітлерівців» підсунули лівуватих «штрассерівців» і «штеннесівців», які публічно відцуралися клясики націоналізму й традиціоналізму. Крім того, Олег Тягнибок, якщо не хоче еволюціонувати в ліберального демократа, має благословити своїх хлопців на очищення від українофобів Києво-Могилянської академії й Українського католицького університету. Саме цього, а не бійок у парляменті, чекають від нього праві інтелектуали.
6. Справжнім етнонаціоналістом на цих виборах був лише «варвар» Віктор Ющенко зі своєю Срібною Ордою (див. Террі Пратчетта), тобто «Нашою Україною». Саме її передвиборча преса містить чітку антиросійську та антижидівську спрямованість, інша річ, що цю пресу не вдалося поширити серед виборців. Ліберальні політологи з подивом відзначили чітко виражені антисемітські риси у дискурсі «Нашої України», чого не зустрічалося в риториці її конкурентів. Якраз нашоукраїнці виявилися спадкоємцями ідеологічних і економічних засад не лише клясичного українського націоналізму, але й німецького нацизму та латиноамериканського іберофашизму й піночетизму з його традицією вбирати в національні лещата ліберальну економіку. Зокрема, неочікуваними стали і відверта критика функціонування жидівського бізнесу із недвозначними натяками на його паразитичну сутність. Уникнувши ідіотичної лівої риторики, «Наша Україна», КУН і УНП спромоглися гідно подати українську ідейність. Набагато чіткіше і послідовніше, ніж у начебто радикальніших конкурентів, простежувалося й апелювання Ющенка до історичних традицій економічного націоналізму українців, хоча саме по собі це гасло було не надто вдалим. Правий консерватизм личив би більше. Нашоукраїнська «Ліга дідів» програла через відсутність нормальних лозунгів, неукладені спілки з УНА та рештою позасвободівських радикалів, брак молодих і язикатих політиків - нікому було сходити на ток-шоу вистрамити противника. Та головне те, що їхній молодий і радикальний україномовний виборець не прийшов на дільницю.
7. Нічого хорошого для майбутнього України поки що не бачу. Подивимося, як поводитиме себе «Свобода» в парляменті. Якщо вони зробляться черговими кишеньковими націоналістами мадам Капітельман, роль яких зведеться до нехитрої праці викидайлів і виступів у вишиванках, затуляючи неукраїнські фізіономії опозиції, то їм кінець як політичній силі. Завдання непарламентських патріотичних сил - піддавати хлопців Тягнибока конструктивній критиці справа, вимагати від них очищення від лівацтва, спонукати їх до протистояння так званій опозиції й до боротьби не стільки проти «режиму», скільки проти позаурядових ворогів, включаючи агресивних ліволіберальних навколонаукових і побілякультурних діячів.
1. Велика частина виборчого результату Партії регіонів - це голоси не здичавілого населення Сходу, а тих, хто свідомо чи несвідомо не зацікавлений у білоруському варіянті розвитку подій, тобто такому, коли завідомо програшна опозиція разом із силовиками, котрі таємно працюють на колег із сусідньої держави, провокує скептично настроєного щодо Кремля недемократичного Президента на такі дії, котрі однозначно викличуть осуд світової спільноти. Після цього починається міжнародна ізоляція, в процесі якої опозиціонери однозначно підвищують свій статус і отримують як допомогу міжнародних фондів, так і підтримку Кремля, котрий повертає бунтівного сусіда назад у стійло. Натомість народу залишаються інфляція й економічний занепад, які не надто хвилюють опозицію. Гроші їхні - в офшорах, а чим гірше, тим більше будуть за них голосувати. За Партію регіонів голосували ті, хто розуміє, що краще така стабільність, аніж ніякої, що, крім «повалити владу», опозиція більше нічого не обіцяє, а влада в країні має бути.
2. Результат комуністів забезпечили не просто літні люди, що сумують за молодістю, а зникнення з політичної арени решти лівих партій. Колишні виборці Соціялістичної партії України та Прогресивної Соціялістичної партії України не знайшли для себе в списках нікого ближчого. Петро Симоненко розширив за їхній рахунок коло своїх симпатиків - це те, чого наші націоналісти поки що не вміють. Позитивом слугує те, що виборці Комуністичної партії України - це і є весь сукупний лівий електорат України, котрий невпинно вимирає.
3. На результат відверто українофобського й антидержавницького об’єднання «Батьківщина» дійсно великою мірою вплинуло перебування у в’язниці Юлії Тимошенко (Капітельман), а також істерія навколо. Проте решту відсотків додало те, що на дільниці не прийшла практично половина виборців - переважно молодь, яка налаштована ультранаціоналістично. Прийти ж було варто - хоча б для того, щоб переголосувати немолодих домогосподарок, які втратили зв’язок із реальністю, сектантів і бізнесменів. Близька за ідеологією до спочилої в Бозі Соціялістичної партії України «Батьківщина» та її одіозні очільники, загрузлі в сексуальних скандалах і криміналітеті, - саме та сила, що кревно зацікавлена в економічній і політичній кризі, а також у максимальному зубожінні народу й знищенні власне українського середнього класу з його традиційно консервативними цінностями. Крім того, вона володіє прихованим ресурсом у вигляді проросійських МВС і СБУ та має неабиякий досвід асиміляції дрібних правих і правоцентристських угруповань.
4. Партії «Удар» дісталися голоси не молоді, а «поміркованих» і «обережних», тобто тієї ідеологічної частини електорату, що панічно боїться «крайнощів» і будь-якого радикалізму, насамперед націоналістичного. Це ті самі «нейтральні», про яких В’ячеслав Липинський пояснив, що якщо їх забагато, то нація або стає рабами, або гине. На попередніх виборах вони переважно голосували за Сергія Тігіпка, зараз теж орієнтуються на етнічно неукраїнських лідерів. Інцестуозна гомосексуальна фотосесія партійного боса, втім, навряд чи означає щось помірковане в розумінні нормальних, неліберальних людей. Важливою є наявність в «Ударі» відвертих українофобів в особі самого Віталія Кличка (Етінзона), Марії Матіос і ще декого, котрі невпинно боротимуться за деукраїнізацію нашої держави, перетворення її на розплідник національних меншостей і відсидник для мігрантів.
5. Найбільше можуть розчаруватися ті люди, котрі голосували за «Свободу». Вже й так помітно, що, попри заяви, що вони ні на крок не відступилися від націоналістичної ідеології, Всеукраїнське об’єднання почало з того, що підмінило визначення ворогів українства ліволіберальним евфемізмом «кримінально-олігархічний клан» - без етнічних ознак, а тому дуже зручним для їхніх колег по угоді. Сама ця угода з соціялістичним БЮТ -ФЗ за моделлю соціяліст Слободан Мілошевич - винищувач етнічних українців Балкан, якому свого часу симпатизувала мадам Капітельман, із вожаком неочетників Воїславом Шешелем, є взагалі не відступом, не тактичним маневром, а зрадою націоналізму, як і зв’язок із псевдонаціоналістичними автономами - криміналізованими прихильниками італійського автономного марксизму. Свої негативні наслідки вона проявить згодом, якщо свободівці не знайдуть у собі сил вийти з неї, а також відмовитися від лівизни, котра надто добре в той пакт укладається. Освічені українці проголосували за них, бо вирішили, що це - нацисти. Народ хоче нацистів і вельми розлютиться, коли з’ясує, що йому замість «гітлерівців» підсунули лівуватих «штрассерівців» і «штеннесівців», які публічно відцуралися клясики націоналізму й традиціоналізму. Крім того, Олег Тягнибок, якщо не хоче еволюціонувати в ліберального демократа, має благословити своїх хлопців на очищення від українофобів Києво-Могилянської академії й Українського католицького університету. Саме цього, а не бійок у парляменті, чекають від нього праві інтелектуали.
6. Справжнім етнонаціоналістом на цих виборах був лише «варвар» Віктор Ющенко зі своєю Срібною Ордою (див. Террі Пратчетта), тобто «Нашою Україною». Саме її передвиборча преса містить чітку антиросійську та антижидівську спрямованість, інша річ, що цю пресу не вдалося поширити серед виборців. Ліберальні політологи з подивом відзначили чітко виражені антисемітські риси у дискурсі «Нашої України», чого не зустрічалося в риториці її конкурентів. Якраз нашоукраїнці виявилися спадкоємцями ідеологічних і економічних засад не лише клясичного українського націоналізму, але й німецького нацизму та латиноамериканського іберофашизму й піночетизму з його традицією вбирати в національні лещата ліберальну економіку. Зокрема, неочікуваними стали і відверта критика функціонування жидівського бізнесу із недвозначними натяками на його паразитичну сутність. Уникнувши ідіотичної лівої риторики, «Наша Україна», КУН і УНП спромоглися гідно подати українську ідейність. Набагато чіткіше і послідовніше, ніж у начебто радикальніших конкурентів, простежувалося й апелювання Ющенка до історичних традицій економічного націоналізму українців, хоча саме по собі це гасло було не надто вдалим. Правий консерватизм личив би більше. Нашоукраїнська «Ліга дідів» програла через відсутність нормальних лозунгів, неукладені спілки з УНА та рештою позасвободівських радикалів, брак молодих і язикатих політиків - нікому було сходити на ток-шоу вистрамити противника. Та головне те, що їхній молодий і радикальний україномовний виборець не прийшов на дільницю.
7. Нічого хорошого для майбутнього України поки що не бачу. Подивимося, як поводитиме себе «Свобода» в парляменті. Якщо вони зробляться черговими кишеньковими націоналістами мадам Капітельман, роль яких зведеться до нехитрої праці викидайлів і виступів у вишиванках, затуляючи неукраїнські фізіономії опозиції, то їм кінець як політичній силі. Завдання непарламентських патріотичних сил - піддавати хлопців Тягнибока конструктивній критиці справа, вимагати від них очищення від лівацтва, спонукати їх до протистояння так званій опозиції й до боротьби не стільки проти «режиму», скільки проти позаурядових ворогів, включаючи агресивних ліволіберальних навколонаукових і побілякультурних діячів.