Фіона Макінтош. Оживлення
Трилогія австралійської письменниці Фіони Макінтош «Оживлення», що складається з романів «Дар Міррен» (2003), «Кров і пам’ять» (2004) і «Міст душ» (2004), справляє неоднозначне враження.
Комусь не подобається її гепі-енд, мені він якраз видався нормальним, хоча й дещо недостатнім, тому що на протязі всіх книг більше потерпали й гинули позитивні, безвинні персонажі. В основі книги - протистояння принца, а потім короля Морґравії Селімуса з молодим воєначальником Віллом Тірском. Селімус ненавидів свого батька, доброго короля Маґнуса, звинувачуючи його в смерті матері. Також Селімус почував гостру неприязнь і ревнощі до батькового побратима й радника, головнокомандуючого Ферґюса Тірска, бо король увесь свій час проводив із побратимом. Хлопчик зростав самотнім і нікому дуже не потрібним. Власне, це частково історія про те, як батьки вирішують за нас, ким нам бути, з ким дружити, як нам краще прожити їхнє власне життя й як нам довершити те, що почали вони. Батько, втративши свого найближчого друга, вирішує нав’язати своєму синові дружбу з побратимовим сином, але з того примусу виростає не дружба, а знову-таки ненависть, причому взаємна та набагато сильніша, ніж та, що її Селімус почуває до свого вітця. Селімус, звичайно, жорстокий і безжальний, але все його вар’ятство, по суті, спрямовується проти родини Тірсків, їхньої рідні і тих, хто їм допомагає...
З усього того постає достатньо читабельна й місцями зворушлива книга без ельфів і ґоблінів, зате з магією, чарівними псами, тигроподібними еконами з гір, чарівними Хащами й драконами, що нагадує такий собі скорочений варіянт «Війни престолів». Є сліди толерастичности, але мінімальні. Більшість героїв сповідують помсту за когось із близьких упродовж життя, жертвують собою заради рідних і друзів, шанують честь роду й люблять власну країну. Рудий і невисокий Вілл Тірск, якого змалечку силували стати другом напівбожевільного принца й якому випадково дістається специфічний Дар від страченої на його очах на вимогу Селімуса відьми Міррен, усе ж викликає симпатію. Його переживання й душевні порухи описуються докладно й зачіпають читача. Найпривабливішим є великий собака Нейв. Найжальче в трилогії сестру Вілла Ілену, що гине цілком випадково.
Дещо непереконливим виглядає єдинобожжя зі священиками й монастирями у світі Макінтош, адже Шарр, якому моляться Морґравія й Бріавель, є тотожним єдиним богам півничан і горян. Семибожжя Мартіна природніше. Роль Шарра у магічних подіях теж неокреслена, неясно, він існує чи його немає. Лишається нез’ясованим і вбивство матері Селімуса. Чи дійсно його здійснив Маґнус, який у стосунках із дружиною виступає аж ніяк не добрим? Як і майже кожна книга в жанрі фентезі, трилогія Фіони Макінтош пропагує монархізм, аристократизм, ієрархію, священне походження монархів від надприродних істот (у жилах володарів Морґравії тече кров чарівного дракона, що панує над магією), й цим корисна (так би мовити, вдаряє мечем по комунізмові). Є в ній і сліди поціновування білявих північних варварів. До певної міри, «Оживлення» перегукується з конспірологічними теоріями французького історика кінця ХІХ століття Клода Состена Ґрасе д’Орсе. У даному разі з таємним угрупованням Менестрелів Морвана або ж Квінтою - змовниками, «братами дуба», ототожненими Ґрасе д’Орсе з носіями ідеї родової аристократії, великим панством, старшинами, вельможеством. Вони вважали себе носіями божественної «фіолетової» крови. Головним символом Менестрелів є червоний колір. І дійсно, в Макінтош усі головні дійові особами є аристократами, навіть ті, хто про це не підозрює, вони вірні родовим девізам і родинним присягам. Їм покровительствують магічні Хащі, вони, подібно до квінтіян, уживають паролі. Менестрелі Морвана пов’язані з Півднем, а Морґравія, сама назва якої нагадує Морван, перебуває на півдні, її мешканці - південці. Кольори її країни - темно-червоний, чорний і золотавий, а кольори Бріавеля - фіолетовий і темно-зелений. Є над чим подумати...
Комусь не подобається її гепі-енд, мені він якраз видався нормальним, хоча й дещо недостатнім, тому що на протязі всіх книг більше потерпали й гинули позитивні, безвинні персонажі. В основі книги - протистояння принца, а потім короля Морґравії Селімуса з молодим воєначальником Віллом Тірском. Селімус ненавидів свого батька, доброго короля Маґнуса, звинувачуючи його в смерті матері. Також Селімус почував гостру неприязнь і ревнощі до батькового побратима й радника, головнокомандуючого Ферґюса Тірска, бо король увесь свій час проводив із побратимом. Хлопчик зростав самотнім і нікому дуже не потрібним. Власне, це частково історія про те, як батьки вирішують за нас, ким нам бути, з ким дружити, як нам краще прожити їхнє власне життя й як нам довершити те, що почали вони. Батько, втративши свого найближчого друга, вирішує нав’язати своєму синові дружбу з побратимовим сином, але з того примусу виростає не дружба, а знову-таки ненависть, причому взаємна та набагато сильніша, ніж та, що її Селімус почуває до свого вітця. Селімус, звичайно, жорстокий і безжальний, але все його вар’ятство, по суті, спрямовується проти родини Тірсків, їхньої рідні і тих, хто їм допомагає...
З усього того постає достатньо читабельна й місцями зворушлива книга без ельфів і ґоблінів, зате з магією, чарівними псами, тигроподібними еконами з гір, чарівними Хащами й драконами, що нагадує такий собі скорочений варіянт «Війни престолів». Є сліди толерастичности, але мінімальні. Більшість героїв сповідують помсту за когось із близьких упродовж життя, жертвують собою заради рідних і друзів, шанують честь роду й люблять власну країну. Рудий і невисокий Вілл Тірск, якого змалечку силували стати другом напівбожевільного принца й якому випадково дістається специфічний Дар від страченої на його очах на вимогу Селімуса відьми Міррен, усе ж викликає симпатію. Його переживання й душевні порухи описуються докладно й зачіпають читача. Найпривабливішим є великий собака Нейв. Найжальче в трилогії сестру Вілла Ілену, що гине цілком випадково.
Дещо непереконливим виглядає єдинобожжя зі священиками й монастирями у світі Макінтош, адже Шарр, якому моляться Морґравія й Бріавель, є тотожним єдиним богам півничан і горян. Семибожжя Мартіна природніше. Роль Шарра у магічних подіях теж неокреслена, неясно, він існує чи його немає. Лишається нез’ясованим і вбивство матері Селімуса. Чи дійсно його здійснив Маґнус, який у стосунках із дружиною виступає аж ніяк не добрим? Як і майже кожна книга в жанрі фентезі, трилогія Фіони Макінтош пропагує монархізм, аристократизм, ієрархію, священне походження монархів від надприродних істот (у жилах володарів Морґравії тече кров чарівного дракона, що панує над магією), й цим корисна (так би мовити, вдаряє мечем по комунізмові). Є в ній і сліди поціновування білявих північних варварів. До певної міри, «Оживлення» перегукується з конспірологічними теоріями французького історика кінця ХІХ століття Клода Состена Ґрасе д’Орсе. У даному разі з таємним угрупованням Менестрелів Морвана або ж Квінтою - змовниками, «братами дуба», ототожненими Ґрасе д’Орсе з носіями ідеї родової аристократії, великим панством, старшинами, вельможеством. Вони вважали себе носіями божественної «фіолетової» крови. Головним символом Менестрелів є червоний колір. І дійсно, в Макінтош усі головні дійові особами є аристократами, навіть ті, хто про це не підозрює, вони вірні родовим девізам і родинним присягам. Їм покровительствують магічні Хащі, вони, подібно до квінтіян, уживають паролі. Менестрелі Морвана пов’язані з Півднем, а Морґравія, сама назва якої нагадує Морван, перебуває на півдні, її мешканці - південці. Кольори її країни - темно-червоний, чорний і золотавий, а кольори Бріавеля - фіолетовий і темно-зелений. Є над чим подумати...