Шерон Болтон. Жертвоприношення
Вони - здоровенні блакитноокі блондини, які відрізняються від решти людей. «Раса чоловіків».
Вони вчаться в одних і тих же школах, закінчують одні й ті ж шотландські університети, їхні предки знали один одного ще за доби середньовіччя.
Ще з дитинства вони сильніші й спритніші за решту. Їм легко дається все, за що б вони не бралися, - всі види спорту, музика, іноземні мови. І вони ніколи нічим не хворіють. Зламані кістки у них швидко зростаються. Фізичну силу вони зберігають до глибокої старості.
Вони здатні підкорювати людей своїй волі, примушувати їх робити те, що вони хочуть, завдяки спадковому гіпнозові.
Вони бережуть чистоту крові. Вони не вірять у християнського бога й користуються рунами.
Вони не хизуються своїми статками, та насправді дуже заможні. Вони сильніші й могутніші за решту чоловіків на землі.
Загалом їх у світі близько чотирьох чи п’яти сотень. Вони замешкують Шетландські острови, з яких почалося вторгнення вікінгів у Британію, і творять там еліту. Вони поліціянти, лікарі, вчителі, члени міського магістрату, торгівельної палати й усіх можливих місцевих рад. «Ці острови становлять собою найбільший у світі клуб під назвою «Все-для-великих-білих-хлопців». І чужих тут не люблять.
Близько ста років тому вони почали колонізувати й інші місцини, віддаючи перевагу віддаленим островам із розвинутою економікою.
І лише одну похмуру таємницю вони несуть із собою протягом життя. Коли їм було дев’ять днів, їм дали випити кров із серця їхньої біологічної матері разом із її останнім молоком. І її тіло з вирізаними на ньому рунами навіки лягло в острівні торф’яники... Так чинили з їхнім батьком, і їхнім дідом, і їхнім прадідом... Бо це зробило їх тими, ким вони є.
Вони - кунал троу, королівські троу - надлюди, що прийшли на Шетландські острови разом із вікінгами.
...Дебютний роман Шерон Дж. Болтон «Жертвоприношення» (2008), який її одразу уславив, читається легко й затягує одразу навіть тих, хто уникає книг про медицину й лікарні. Дуже гарні описи суворої північної природи. Проте до останньої сторінки не покидає відчуття, що це - контртрадиційна книга, в якій яскраво відбився страх сучасного секуляризованого й профанічного суспільства перед Традицією, традиціями й білою расою в цілому. Перед расологією й євгенікою. Перед високими білими нордичними людьми, що покликані правити світом. Перед тими, хто не прийняв раболіпне християнство взагалі й кастроване фемінно-гомосексуальне англіканство із його вседозволеністю зокрема. Перед рунами й тими, хто знається на них. Перед чоловіками. Лячність, що щось може бути страшним, боязнь, що хтось може мислити іншими категоріями, моторошність від того, що не всі є ліберальними, побоювання, що людське життя - для когось не найцінніша річ.
І разом із тим кунал троу зазіхнули на одне з головних завоювань ліваків - на право безборонно вбивати ненароджених дітей: «Закон дозволяє нам робити ін’єкцію хлориду калію прямо в серце дитини і дивитися, як він помирає. Аж до двадцяти чотирьох тижнів ми робимо це з тієї лиш причини, що вагітність є небажаною для жінки. Але зате після двадцяти чотирьох тижнів ми мусимо робити все від нас залежне, щоб зберегти йому життя. Хіба в цьому є хоч якась логіка? ... Ти хоч уявляєш собі, скільки штучних пологів щорічно закінчується трагедією? Коли діти все ж з’являються на світ живими, але фізично або розумово неповноцінними? ...Мені доводилося спостерігати такі випадки. На світ з’являлися діти, від яких матері відмовилися ще до народження. Яка доля на них чекає? Тобі не здається, що ми чинимо набагато гуманніше? ... Ми допомагаємо жінкам, які опинилися в скрутному становищі. Ми даємо бездітним парам надію на майбутнє. Завдяки нам виживають десятки немовлят, які без нас були б убиті. Ми рятуємо людські життя», - говорить один із «негативних» героїв роману, Річард. Хіба таке сучасний світ може вибачити?
Пригадуєте скавчання улюбленця наших правосеків і російських нацболів та евразійців, недолугого гомика Ернста Юнґера про те, що треба подолати надлюдину? Саме цим і займаються на протязі всієї книги головна героїня та дві поліціянтки-лесбійки, що ніби втілюють фемінність і збоченість сучасного світу. Тому приречені біляві кунал троу, попри всю свою античну жахливість «чудовиськ», викликають потужну симпатію та співчуття. Можливо, наш нинішній світ значно більш монструозний...
Вони вчаться в одних і тих же школах, закінчують одні й ті ж шотландські університети, їхні предки знали один одного ще за доби середньовіччя.
Ще з дитинства вони сильніші й спритніші за решту. Їм легко дається все, за що б вони не бралися, - всі види спорту, музика, іноземні мови. І вони ніколи нічим не хворіють. Зламані кістки у них швидко зростаються. Фізичну силу вони зберігають до глибокої старості.
Вони здатні підкорювати людей своїй волі, примушувати їх робити те, що вони хочуть, завдяки спадковому гіпнозові.
Вони бережуть чистоту крові. Вони не вірять у християнського бога й користуються рунами.
Вони не хизуються своїми статками, та насправді дуже заможні. Вони сильніші й могутніші за решту чоловіків на землі.
Загалом їх у світі близько чотирьох чи п’яти сотень. Вони замешкують Шетландські острови, з яких почалося вторгнення вікінгів у Британію, і творять там еліту. Вони поліціянти, лікарі, вчителі, члени міського магістрату, торгівельної палати й усіх можливих місцевих рад. «Ці острови становлять собою найбільший у світі клуб під назвою «Все-для-великих-білих-хлопців». І чужих тут не люблять.
Близько ста років тому вони почали колонізувати й інші місцини, віддаючи перевагу віддаленим островам із розвинутою економікою.
І лише одну похмуру таємницю вони несуть із собою протягом життя. Коли їм було дев’ять днів, їм дали випити кров із серця їхньої біологічної матері разом із її останнім молоком. І її тіло з вирізаними на ньому рунами навіки лягло в острівні торф’яники... Так чинили з їхнім батьком, і їхнім дідом, і їхнім прадідом... Бо це зробило їх тими, ким вони є.
Вони - кунал троу, королівські троу - надлюди, що прийшли на Шетландські острови разом із вікінгами.
...Дебютний роман Шерон Дж. Болтон «Жертвоприношення» (2008), який її одразу уславив, читається легко й затягує одразу навіть тих, хто уникає книг про медицину й лікарні. Дуже гарні описи суворої північної природи. Проте до останньої сторінки не покидає відчуття, що це - контртрадиційна книга, в якій яскраво відбився страх сучасного секуляризованого й профанічного суспільства перед Традицією, традиціями й білою расою в цілому. Перед расологією й євгенікою. Перед високими білими нордичними людьми, що покликані правити світом. Перед тими, хто не прийняв раболіпне християнство взагалі й кастроване фемінно-гомосексуальне англіканство із його вседозволеністю зокрема. Перед рунами й тими, хто знається на них. Перед чоловіками. Лячність, що щось може бути страшним, боязнь, що хтось може мислити іншими категоріями, моторошність від того, що не всі є ліберальними, побоювання, що людське життя - для когось не найцінніша річ.
І разом із тим кунал троу зазіхнули на одне з головних завоювань ліваків - на право безборонно вбивати ненароджених дітей: «Закон дозволяє нам робити ін’єкцію хлориду калію прямо в серце дитини і дивитися, як він помирає. Аж до двадцяти чотирьох тижнів ми робимо це з тієї лиш причини, що вагітність є небажаною для жінки. Але зате після двадцяти чотирьох тижнів ми мусимо робити все від нас залежне, щоб зберегти йому життя. Хіба в цьому є хоч якась логіка? ... Ти хоч уявляєш собі, скільки штучних пологів щорічно закінчується трагедією? Коли діти все ж з’являються на світ живими, але фізично або розумово неповноцінними? ...Мені доводилося спостерігати такі випадки. На світ з’являлися діти, від яких матері відмовилися ще до народження. Яка доля на них чекає? Тобі не здається, що ми чинимо набагато гуманніше? ... Ми допомагаємо жінкам, які опинилися в скрутному становищі. Ми даємо бездітним парам надію на майбутнє. Завдяки нам виживають десятки немовлят, які без нас були б убиті. Ми рятуємо людські життя», - говорить один із «негативних» героїв роману, Річард. Хіба таке сучасний світ може вибачити?
Пригадуєте скавчання улюбленця наших правосеків і російських нацболів та евразійців, недолугого гомика Ернста Юнґера про те, що треба подолати надлюдину? Саме цим і займаються на протязі всієї книги головна героїня та дві поліціянтки-лесбійки, що ніби втілюють фемінність і збоченість сучасного світу. Тому приречені біляві кунал троу, попри всю свою античну жахливість «чудовиськ», викликають потужну симпатію та співчуття. Можливо, наш нинішній світ значно більш монструозний...