Чарлз де Лінт, «Вовча тінь» («The Onion Girl»)
«Вовча тінь» («The Onion Girl») Чарлза де Лінта, канадійського письменника голландського походження, що пише в жанрі магічного реалізму й міської фентезі, належить до циклу «Легенди Ньюфорда», що базується на тотемістичних легендах північноамериканських індіян. Вийшовши 2001 року, вона отримала Всесвітню премію фентезі, хоча мені нелегко далося її читання.
Там трохи затягнута експозиція, а ще я не надто люблю читати про домашнє насилля, інцест і всяке таке, що там згадується як передумова психологічних труднощів головної героїні, доброї й співчутливої художниці Джиллі Копперкорн, та її молодшої сестри Рейлін Картер, злочинниці. Письменник стверджував, що в нього самого це все нелегко писалося.
Проте я зробив зусилля - і вже вкотре почудувався письменницькому дарові де Лінта, котрий став одним із моїх відкриттів останніх років. Книга мене не зворушила, але читати було приємно. Крім вже звичного світу магії, тотемів і більших та менших індіянських божеств, які мандрують між вимірами, легко запозичуючи наш сучасний побут, а також невеселого буття «білої шушвалі» - кримінальних і напівкримінальних пролетарів, автор вправно дає собі раду з темами родини й друзів, які її замінюють, родинної близькости, родинної зовнішньої схожости, що наближається в сестер Картер до двійництва й жартома відлунює в романі у згадках про деклясовану родину Морґанів, де всі були схожі одне на одного... Крім того, сама Джиллі роздвоюється, потрапляючи в світ снів одночасно і як дух, і як фізична особистість. Як завжди, вдалися образи кумедних дрібних істот і трікстерів, описи природи, рідні для канадійців, які, здається, почувають себе нащадками й спідкоємцями індіян...
«- Мені нічого не потрібно, особливо пістолет. - Виймаю з кишені ніж і намагаюся вручити йому. - Він мені теж не знадобиться.
Але Вільям не бере.
- Якщо ти починаєш нове життя, - говорить він, - це ще не означає, що ніхто в ньому не захоче скористатися твоєю слабкістю. Зброя може тобі знадобитися. Запам’ятай, зовсім не соромно битися, якщо правда на твоєму боці.
- І яка ж це правда? - Запитую.
- Що люди мають право бути такими, якими хочуть бути. Завжди знайдеться хтось, хто спробує позбавити їх цього права, - що в цьому світі, що в іншому. Не можна їм цього дозволяти.
- Отже, ти схвалюєш насильство?
Він хитає головою:
- Ні, але ми маємо право захищати себе від насильства.
Він мене зовсім заплутав.
- Тоді чому ж ми кращі за них? - запитую я.
- Підставити іншу щоку - означає віддати їм перемогу.
- Так? А я думала, хороша людина повинна вміти прощати.
- Щоб прощати, треба залишитися в живих, - каже він мені.
Я забираю цю думку з собою, у світ по інший бік цього світу».