Несправжні оселедці
Українофоби, серед яких чимало й божевільних провінційних краєзнавців - цього породження Совєтського Союзу, часто стверджують, що традиційна українська зачіска чуприна, вона ж оселедець, який мав вигляд одного доволі товстого й дуже довгого пасма волосся на маківці, не заплетеного й не зав’язаного за жодних обставин вузлом, запозичена від тюркських народів, яких вони бачать предками українців. При цьому вони ні на що не посилаються, бо знайти точну відповідність оселедця цим недоукам і неукам так і не вдалося. Справжні зачіски тюркомовних етносів і близько не нагадують оселедець.
Анатолійський туркмен із европеоїдними рисами й косами. Фото з Фетхіє на південному заході Туреччини 1880-х років. Несхожість тюркських зачісок на вкраїнську чуприну стає очевидною, коли намагаєшся знайти максимально схожі.
Фелікс фон Люшан народився 11 серпня 1854 і став фахівцем у багатьох сферах науки є вченим. Археологія, медицина, етнологія є тими галузями, де ім’я фон Люшана стало відомим успішно. В якості археолога та фахівця з етнології він побував у різних точках світу, щоб вивчити етнічну приналежність людей, зробив багато досліджень, відвідуючи людей різних культур і намагаючись оцінити кожен аспект їхнього життя.
У 1883-1884 роках він досліджував туркменів у історичній області Лікія на південному заході Анатолії, що навіть наприкінці ХІХ століття продовжували жити у степах, низинах і горах у традиційних юртах і зберігали стародавні звичаї. Разом із близьким другом Ойґеном Петерсеном, фон Люшан дослідив визначні памятки краю, вивчив докладно мешканців реґіону і провів дослідження місцевої культури, а в 1889 році видав працю німецькою мовою «Reisen in Lykien, Milyas und Kibyratis», з фотографіями, зробленими ним самим. Там також були опубліковані антропологічні вимірювання туркменського й турецького населення.
Книга містить також фото турецьких кочівників-юруків із маленькими заплетеними кісками на потилиці, які жили в Лікії у середині 1880-х, - тих самих, говірку яких запозичили отуречені болгари-гагаузи під назвою «тюркчі». Така ж зачіска була й у черкесів:
Портрети чоловіків, здебільшого кочовників, показують в задній частині голови маленьке заплетене пасмо волосся, одну й кілька великих і малих кіс на голеній і неголеній голові - турецькі читачі фон Люшана сприймають ці зачіски як щось незвичне й принесене з Центральної Азії. У багатьох із них помітна европеоїдність туркменів, що асимілювали потужний іранський елемент, у тому числі й аланський, а крім того, перебували під впливом Персії. Ці цінні портрети з глибин часу показують тюркомовне населення Малої Азії таким, яким воно було до реформ Кемаля Ататюрка.
Лікійський туркмен-тахтаджі із косою-перчемом, світлина 1883 року:
Таким чином, етнологічні дані надійно спростовують вигадки очманілих від пантюркізму фальсифікаторів історії, серед яких трапляються найрізноманітніші типажі: від невдалих музейників, не в міру романтичних журналістів і «екскурсоводствующіх» відставників КГБ до ЛГБТ-активістів, які вирішили таким чином поборотися з українськими фашистами. Вони можуть скільки завгодно розповідати про те, що турки носили оселедці і що сотні та тисячі печенігів, половців, чорних клобуків, татар і турків поставали українцями, що вся українська культура - від тюрків, проте реальність завжди боляче б’є цих брехунів в опецькувате рило...
Анатолійський туркмен із европеоїдними рисами й косами. Фото з Фетхіє на південному заході Туреччини 1880-х років. Несхожість тюркських зачісок на вкраїнську чуприну стає очевидною, коли намагаєшся знайти максимально схожі.
Фелікс фон Люшан народився 11 серпня 1854 і став фахівцем у багатьох сферах науки є вченим. Археологія, медицина, етнологія є тими галузями, де ім’я фон Люшана стало відомим успішно. В якості археолога та фахівця з етнології він побував у різних точках світу, щоб вивчити етнічну приналежність людей, зробив багато досліджень, відвідуючи людей різних культур і намагаючись оцінити кожен аспект їхнього життя.
У 1883-1884 роках він досліджував туркменів у історичній області Лікія на південному заході Анатолії, що навіть наприкінці ХІХ століття продовжували жити у степах, низинах і горах у традиційних юртах і зберігали стародавні звичаї. Разом із близьким другом Ойґеном Петерсеном, фон Люшан дослідив визначні памятки краю, вивчив докладно мешканців реґіону і провів дослідження місцевої культури, а в 1889 році видав працю німецькою мовою «Reisen in Lykien, Milyas und Kibyratis», з фотографіями, зробленими ним самим. Там також були опубліковані антропологічні вимірювання туркменського й турецького населення.
Книга містить також фото турецьких кочівників-юруків із маленькими заплетеними кісками на потилиці, які жили в Лікії у середині 1880-х, - тих самих, говірку яких запозичили отуречені болгари-гагаузи під назвою «тюркчі». Така ж зачіска була й у черкесів:
Портрети чоловіків, здебільшого кочовників, показують в задній частині голови маленьке заплетене пасмо волосся, одну й кілька великих і малих кіс на голеній і неголеній голові - турецькі читачі фон Люшана сприймають ці зачіски як щось незвичне й принесене з Центральної Азії. У багатьох із них помітна европеоїдність туркменів, що асимілювали потужний іранський елемент, у тому числі й аланський, а крім того, перебували під впливом Персії. Ці цінні портрети з глибин часу показують тюркомовне населення Малої Азії таким, яким воно було до реформ Кемаля Ататюрка.
Лікійський туркмен-тахтаджі із косою-перчемом, світлина 1883 року:
Таким чином, етнологічні дані надійно спростовують вигадки очманілих від пантюркізму фальсифікаторів історії, серед яких трапляються найрізноманітніші типажі: від невдалих музейників, не в міру романтичних журналістів і «екскурсоводствующіх» відставників КГБ до ЛГБТ-активістів, які вирішили таким чином поборотися з українськими фашистами. Вони можуть скільки завгодно розповідати про те, що турки носили оселедці і що сотні та тисячі печенігів, половців, чорних клобуків, татар і турків поставали українцями, що вся українська культура - від тюрків, проте реальність завжди боляче б’є цих брехунів в опецькувате рило...