Ирина Рева. Украинцы на Кубани

Feb 19, 2010 13:57

Ірина РЕВА
УКРАЇНЦІ НА КУБАНІ: ВІДРІЗАНА СКИБА ВІД ХЛІБА?
Чути, що хтось із наших знайомих вирішив пошукати кращого життя за межами України, завжди боляче, неприємно. Але ми, як правило, не замислюємося над тим, що після перетину державного кордону щось, якась золота ниточка любові-спогаду-ностальгії, продовжує з’єднувати українця з історичною батьківщиною. У снах, які не визнають адміністративно-територіальних меж, йому усміхаються лагідні краєвиди рідної землі. Його серце завмирає, коли по телевізору промайне щось щемливо-знайоме, а вухо вловить фразу рідною мовою.
Про те, що й на еміграції людина може любити рідну землю, дбати про неї ми не замислюємося. І даремно! Такі люди є. Наприклад, створений зусиллями українських емігрантів у США Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» здійснює допомогу обдарованій молоді України. Є українські патріоти на Кубані, але так уже історично склалося, що залишатися патріотами іншої держави в Росії набагато складніше.

Історичні витоки
Немає в Україні такої людини, яка б хоч раз, хоча б по телевізору не бачила старовинного Свято-Троїцького козацького собору в місті Новомосковську Дніпропетровської області. Цей диво-собор, зроблений наприкінці XVIII століття з дерева без жодного цвяху, - останній подарунок запорозьких козаків батьківщині. Після знищення Січі в 1775 році запорожці, засновники Чорноморського козацького війська, які мріяли зберегти козацькі традиції, не своєю, а царською волею змушені були залишити рідну землю. Вони переселилися на Кубань, де заснували перші українські поселення.
У 1920-х роках радянська влада, як і на інших етнічно українських землях, розпочала на Кубані українізацію. Були відкриті національні школи, засновані українські педагогічні технікуми в станиці Полтавській та Уманській, український факультет, потім реорганізований в Український педагогічний інститут у Краснодарі. Але хвиля відродження тривала не довго.
Голодомор 1932-1933 років... Переслідування інтелігенції... Закриття шкіл, спалення українських книг…
За тринадцять років, які розділяють переписи населення 1926-1939 років, чисельність українців на Кубані зменшилась на 90,7%. Не лише фізичне знищення спричинилося до вражаючих змін, але й зміна національної ідентичності під тиском репресивної машини. З 1930-х і до сьогодні на Кубані не діяла жодна українська школа. Ні в бібліотеках, ні в магазинах ви не знайдете книг, журналів та газет українською мовою. Іноді ще лунають українські пісні, але й вони, схоже, скоро потребуватимуть перекладу.
«Асиміляційні процеси зайшли надто далеко, - вважають члени кубанської громадської організації «Содружество Кубань-Украина». - Відродження української культури на Кубані неможливе без підтримки Української держави».

Як кипить робота на папері…
Чи вигідно державі підтримувати своїх колишніх громадян, які мешкають в інших країнах, але зберігають патріотичне налаштування щодо історичної батьківщини? Безумовно, так. Адже ці люди найкраще розуміють Україну та можуть бути представниками її інтересів за кордоном. Сприяти утвердженню позитивного образу рідної країни та покращенню дипломатичних стосунків між державами. Налагодженням зв’язків з українськими громадами за кордоном, підтримкою українців діаспори, за логікою, повинно займатися Міністерство закордонних справ України. Туди і звернулися українські кубанці за підтримкою…
На сайті http://zakon.rada.gov.ua, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2008 року № 668-р, вміщено план першочергових заходів на 2008-2009 роки, спрямованих на зміцнення зв’язків з українцями, які мешкають за межами України. Зокрема, й у Краснодарському краї. Заплановано відкриття кафедри українознавчих дисциплін на базі Кубанського державного університету, дослідження українського етносу на Кубані спільно з організацією «Содружество Кубань-Украина», утворення української бібліотеки в місті Краснодарі та підготовка монографій «Українці на Кубані: аналіз етнодемографічної історії», «Українці в 1932-1933 роках: досвід виживання в тоталітарному суспільстві», «Кубанські українці у пошуках ідентичності: історія та сучасність»…
Багато цікавих планів і задумів, але яким же було здивування представників організації «Содружество Кубань-Украина», коли 24 червня 2008 року на відкритті VII Міжнародного Конгресу україністів у Києві начальник управління з питань закордонного українства Міністерства закордонних справ Василь Боєчко заявив, що підтримка української діаспори та фінансування культурних проектів вже успішно ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ! Адже жоден із кубанських проектів, запланованих на 2007-2008 рік, зокрема видання монографії краснодарського професора В.К.Чумаченка «Історія української літератури на Кубані», проведення конференції на честь 175-річчя Марка Вовчка, видання збірника творів першого кубанського україномовного письменника Я.Г.Кухаренка, допомога у виданні єдиної на Півдні Росії української газети «Вісник» (за браком фінансів газета припинила своє існування), так і НЕ БУЛО здійснено!
Цікаво, плани на 2009 рік будуть так само «успішно» виконані?

Українські громади в Росії
Зараз на Кубані реально діють лише три українські організації: відділення наукового товариства ім.Т.Шевченка на чолі з доктором філологічних наук, професором Віктором Чумаченком, «Общество украинцев Кубани», очолюване кореспондентом Українського радіо на Кубані й одночасно викладачем Краснодарської дитячої експериментальної школи мистецтв ім.В.Захарченко Миколою Сергієнко, та Краснодарська крайова громадська організація «Содружество Кубань-Украина» під керівництвом історика Ірини Скибіцької. Нагадаємо, представники останньої в серпні минулого року на запрошення Інституту суспільних досліджень приїздили до Дніпропетровська як учасники наукової конференції «Україна-Кубань: ретроспектива етнокультурних взаємин» (про це розповідалося в №8 газети «Експедиція ХХІ» за 2008 рік).
Як же їм працюється-живеться за кордоном? З розповіді провідного україніста Кубані В. Чумаченка наш журналіст дізнався, що до недавнього часу російська влада (приблизно, як і українська) зосереджено та натхненно займалася «розпилюванням» народних багатств, то ж їм було не до наукової інтелігенції. Для гуманітаріїв настав справжній «золотий вік»: читай, що хочеш, пиши, що пишеться, кажи, що надумав.
«Ми займалися збереженням архівів, досліджували рештки української культури в регіоні, розшукували безіменні могили письменників, етнографів, фольклористів, залучали до українознавчих студій талановиту молодь, проводили наукові конференції, ставили питання про реабілітацію репресованої кубанської інтелігенції. Без жодної, правда, підтримки з боку влади, але ніхто нам і не заважав», - пригадує пан Віктор.
Однак повна свобода не могла тривати вічно. У російських ЗМІ пролунало висловлювання одного державного діяча, який раніше працював у спецслужбах, щодо шкідливості закордонних грантів. «Шкідливі гранти...» Від цього словосполучення декому так солодко запахло отрутою, контррозвідкою та шпигунством! Унтер-Пришибєєви прокинулися від сплячки та зацікавилися станом справ у високочолих. Хіба можна, щоби такою суто ідеологічною наукою як українознавство займалися без мудрого керівництва уповноважених органів? Непорядок.
Невдовзі з повідомлення на улюбленому сайті українців Росії «Кобза» кубанські дослідники зі здивуванням дізналися, що вони, виявляється, страшенні багатії та меркантилісти. Бо, як випливає з заяви голови новоствореного Центру українських досліджень Південного федерального університету такого собі Едуарда Попова, «українознавці Краснодару щільно сидять на іноземих грантах і говорять лише те, що хочуть від них почути грантодавці». Аж до того, що - непробачний предківський гріх! - записуються в «етнічні українці».
«За усе своє життя, - обурюється пан Чумаченко, - я отримав лише два гранти: один від Міністерства культури Росії, інший від Російського гуманітраного фонду. Так само ніхто з моїх колег в очі не бачив жодних закордонних грантів». Знаючи стан справ із фінансуванням вітчизняної культури та науки в Україні, сумніватися в словах нашого співбесідника не маємо жодних підстав.

Державна наука: невдалий жарт чи параноя?
Із грантами, вочевидь, вийшла якась прикра плутанина - з наших чиновників станеться. Але створення в Ростові-на-Дону українознавчого центру - це ж чудово! Окрилені, ми вирішили простежити через Інтеренет творчий шлях нової дослідницької установи. Ви навіть уявити собі не можете, як багато нового та цікавого ми дізналися...
Центр україністики як складова частина Південного федерального університу формально створено в 2008 році, хоча, за свідченням Е.Попова, його співробітники вже давно займаються українськими справами. Генерального консула України в Ростові-на-Дону на прес-конференції з нагоди відкриття центру в Інформаційній агенції «Интерфакс-Юг», чомусь не було, однак величезна кількість представників преси засвідчила важливість події. Що ж їх так заінтригувало?
В інтерв’ю сайту «Геополитика.ру» Е.Попов повідомив, що Центр україністики ПФУ - це неполітична, наукова організація. Завданням центру є консолідація та координація зусиль південноросійських українознавців, а також дослідників з України, вивчення української діаспори, робота над створенням в Росії науковї школи українознавства, надання експертно-аналітичних послуг державним та недержавним установам, проведення суспільних експертиз щодо різних аспектів політичного процесу в Україні. «Співробітники нашого Центру вже мають досвід такої роботи, - зазначив керівник. - Зокрема на початку 2007 року мною підготовлено два аналітичних документи для Держдуми Росії».
Щодо особового складу центру, Е.Попов повідомив, що є серед них знані експерти з Москви та Краснодару. Зокрема профессори ПФУ І. Добаєв та В. Черноус, які керують науковою роботою аспірантів (на підході вже дві дисертації по Криму(!). Працює в українознавчому центрі один з найкращих в Росії спеціалістів з Південного Кавказу (!) доктор історичних наук А.Крилов, який, крім того, серйозно досліджує енергетичний аспект російсько-українських стосунків.
Сам Едуард Попов, доктор філософських наук (хоч і зовсім недавно, як про це свідчить його біографія, вміщена на сайті Південного федерального університу), вже «щільно» занурився в проблематику українських студій. Його глибоко аполітична стаття «Український уніфікуючий націоналізм та проблема реабілітації етноніма «русин» сповнена братньої любові до стародавніх русинів на Закарпатті. Якщо виникне бажання ознайомитись, вона опублікована в збірнику «Права национальных меньшинств. Материалы Международной научно-практической конференции» (РЮИ МВД-Совет Европы, Ростов-на-Дону, 2007).
Едуард Анатолійович узяв найактивнішу часть у Міжнародній науково-практичній конференції «Геноцид та культурний етноцид русинів Карпатської Русі (кінець ХІХ - початок ХХІ століть)», яка відбулася минулого року в Ростові-на-Дону. Його професійну експертну оцінку охоче процитували російські ЗМІ, наприклад, "Российская газета" в номері за 23 грудня 2008 року.
Чи треба іще щось додати до характеристики «наукової» діяльності ростовського Центру україністики? Щиро кажучи, знайомлячись із плідними напрацюваннями докторів і професорів (нажаль, без лапок) центру, відчуваєш себе у світі Гаргантюа й Пантагрюеля.

Золота соломинка любові
На початку 2008 року кілька членів організації «Содружество Кубань-Украина» принесли документи до Генерального консульства України в Ростові-на-Дону з проханням надати їм посвідчення закордонних українців. Сплатили всі необхідні видатки та досі чекають на відповідь.
Як пояснили «Експедиції» в управлінні з питань закордонного українства МЗС України, посвідчення для наших кубанських земляків уже готові, але затримка дипломатичної пошти через брак фінансів не дозволяє переправити їх на Кубань. У той же час більшість кубанських поляків, які подавали документи приблизно в той же час, отримали «картку поляка» ще восени 2008 року. Чомусь заважкою виявилася для нашого міністерства ця соломинка любові. Хоча ніяких привілеїв посвідчення закордонного українця не дає, лише моральну підтримку, визнання державою своїх дітей, які живуть за її межами. Але й це також важливо.

Ирина Рева, казаки, Ірина Рева, диаспора, Україна, українці, геноцид украинцев в современной России, наши, козаки, Краснодар, Кубань

Previous post Next post
Up