"За ким заміжня співачка?"
"За ким заміжня співачка?" (Свердловськ, 1988) - зворушливий і дуже російський фільм режисера Олега Ніколаєвського за сценарієм Юрія Роґозіна про непрості пошуки особистого щастя й національної ідентичности, про те, хто ми є й для чого приходимо в цей світ.
У жінки середніх років Ксенії (Наталья Єґорова) звичайне розмірене буття: рутинна робота в друкарні, дім без чоловіка, з яким вона вже давно розлучилася, сімнадцятирічна донька з усіма проблемами дитини підліткового віку, подруга, котра намагається знову видати її заміж.
Загалом, нічого незвичайного і примітного. Правда іноді для душі вона співає в хорі місцевої самодіяльности. Але якось одного дня до них в друкарню зайшов керівник міського фольклорного ансамблю Віктор Волобуєв (Володимир Хотиненко), вони розговорилися, й він запропонував Ксенії прийти до нього на прослуховування.
Вона приходить, репетирує з усіма, але на концерти її чомусь не випускають. Вимогливий мистецький керівник тактично пояснює, що вона мусить не просто вивчити чужий репертуар, але й знайти щось своє, власне. Там само випадково вона знайомиться зі спритним адміністратором Геною (Олександр Панкратов-Чорний), який збирає концертну бригаду і пропонує їй поїхати з ними на гастролі. Вона погоджується, не знаючи, що саме в цій поїздці віднайде й кохання, й свою пісню, почувши її у глухому селі, де лишилися лише старі люди й маленький онучок. Епізод із хлопчиком - один із найсильніших у фільмі.
Пронизлива народна пісня Клечального тижня "Кумушки", з відчутним білоруським мовним колоритом, - своєрідний ключ до особистих проблем героїні, бо ж вона - про втрачене кохання, відсутню пару. Співачка пропускає через власну душу відчуття абсурдности міського й колгоспного існування, бездуховности перетвореної на легкий заробіток естради, брак національної самосвідомости - й дає це відчути близьким їй людям. Також дуже точно керівник ансамблю говорить про вульгарне аранжування народних пісень, адресуючи ці слова й одній із виконавиць (Надії Бабкіній якраз). Це не лише лірична комедія, але й фільм-роздум про те, що таке бути росіянином і куди росіяни рухаються як нація, де витримується баланс між філософією й жвавістю, глибиною й іронією.
Маленька ремарка: навіть у 1988 році кіностудія імени Олександра Довженка не могла зняти фільм такого рівня й такого змісту, про віднаходження себе в українській пісні. І через брак добрих сценаристів, спроможних вилізти з багна "поетичности", і через страхітливий маланчукізм-кравчукізм, зациклений на нищенні всього національного...
У жінки середніх років Ксенії (Наталья Єґорова) звичайне розмірене буття: рутинна робота в друкарні, дім без чоловіка, з яким вона вже давно розлучилася, сімнадцятирічна донька з усіма проблемами дитини підліткового віку, подруга, котра намагається знову видати її заміж.
Загалом, нічого незвичайного і примітного. Правда іноді для душі вона співає в хорі місцевої самодіяльности. Але якось одного дня до них в друкарню зайшов керівник міського фольклорного ансамблю Віктор Волобуєв (Володимир Хотиненко), вони розговорилися, й він запропонував Ксенії прийти до нього на прослуховування.
Вона приходить, репетирує з усіма, але на концерти її чомусь не випускають. Вимогливий мистецький керівник тактично пояснює, що вона мусить не просто вивчити чужий репертуар, але й знайти щось своє, власне. Там само випадково вона знайомиться зі спритним адміністратором Геною (Олександр Панкратов-Чорний), який збирає концертну бригаду і пропонує їй поїхати з ними на гастролі. Вона погоджується, не знаючи, що саме в цій поїздці віднайде й кохання, й свою пісню, почувши її у глухому селі, де лишилися лише старі люди й маленький онучок. Епізод із хлопчиком - один із найсильніших у фільмі.
Пронизлива народна пісня Клечального тижня "Кумушки", з відчутним білоруським мовним колоритом, - своєрідний ключ до особистих проблем героїні, бо ж вона - про втрачене кохання, відсутню пару. Співачка пропускає через власну душу відчуття абсурдности міського й колгоспного існування, бездуховности перетвореної на легкий заробіток естради, брак національної самосвідомости - й дає це відчути близьким їй людям. Також дуже точно керівник ансамблю говорить про вульгарне аранжування народних пісень, адресуючи ці слова й одній із виконавиць (Надії Бабкіній якраз). Це не лише лірична комедія, але й фільм-роздум про те, що таке бути росіянином і куди росіяни рухаються як нація, де витримується баланс між філософією й жвавістю, глибиною й іронією.
Click to viewМаленька ремарка: навіть у 1988 році кіностудія імени Олександра Довженка не могла зняти фільм такого рівня й такого змісту, про віднаходження себе в українській пісні. І через брак добрих сценаристів, спроможних вилізти з багна "поетичности", і через страхітливий маланчукізм-кравчукізм, зациклений на нищенні всього національного...