Сотник "Небесної сотні"
Цього кремезного добродушного чоловіка зі щирою, привабною усмішкою люто ненавиділи вороги й любили свої. Було в ньому щось таке старосвітське, що привертало людей. Надійність, сила, внутрішня рівновага, непідробна доброта. Справжність.
Народжений на засланні в Біармії, він красиво й природно говорив рідною мовою - з питомими інтонаціями, без асфальтової зросійщеної фонетики та протяжної кримінальницької вимови. Його єдиним статком була його козацько-норманська душа. Він командував загоном УНА-УНСО "Вікінг", який воював у складі підрозділу Шаміля Басаєва, та був справжнім вікінгом зовні й за вдачею. Він не міг неспочутливо пройти повз кривду, байдуже оминути несправедливість. Він хотів, аби всі жили правдою. Як він сам. Бо він так жив до кінця.
Його підле й безсоромне вбивство було вигідне не лише недолюдкам Геннадієві Москалеві й Арсену Авакову, але, вочевидь, і декому з "Правого сектору". Бо Олександр Музичко зі своєю репутацією по-гоголівському непоступливого вояка-правдолюба був занадто незручним. Він не вписувався в деякі швидкоплинні політичні розклади.
Той же Дмитро Ярош - наслідок новітніх флюктуацій у націоналістичному русі, такий собі проміжковий результат бродіння - антиглобалістичний, антикапіталістичний, але далекий від козацького аскетизму, помірно проросійський (вірить у хороших росіян, які помагатимуть битися з поганими росіянами), зате істерично антиНАТОвський і антимусульманський, наскільки я розумію.
Сашко Білий - український правий старої формації, етнонаціоналіст, послідовно антиросійський, прокавказький. Для росіян він був як більмо на оці. Не лише для пропутінських, але й для "дружніх". У той час, коли новітні угруповання з радістю тиснуть руку російським "опозиційним" радикалам, навіть погоджуються звати їх "руськими", а не росіянами (між іншим, це одна з постійних вимог такої "проукраїнської" організації, як "Російський блок"), самим своїм існуванням Білий нагадував про те, що ще зовсім недавно все було інакше й що війна йде не проти президента чужої держави, не проти його правлячої партії, не проти чужинських спецслужб, а проти самої тієї держави як такої. Етнос проти етносу - за свободу й життєвий простір, тому союзників немає й не може бути. Його смерть уможливлювала для "Правого сектору" політичні маневри...
Ці гіркі роздуми стають ще сумнішими від усвідомлення, як він нам потрібен зараз. Десь там, у Вальгаллі, він керує "Небесною сотнею", готуючись до Рагнарьоку, й вірить у нас...