Таврія. Перекоп. Чому вони такі?
Окупацію Криму Російською Федерацією і російська, й українська сторона часто обґрунтовує тим, що цього запрагли самі кримчани. Тільки одна сторона бачить у них "пригноблених" колишніх співвітчизників і співплемінників, а для іншої вони - прикрий наслідок непроведеної за двадцять років дерусифікації. Хоча в останній думці є сенс, слід звернути увагу на певні особливості кримської ментальности.
Перш за все, історично Крим є устійником для народів і сил, які вже зникли з материкової України. Зокрема, саме в Криму та на Кубані до історичних часів дотривали споріднені між собою племена таврів і сіндів, які були залишками індоаріїв і розмовляли говірками, напрочуд близькими до санскриту [Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье: Реконструкция реликтов языка. Этимологический словарь. - Москва: Наука, 1999]. Там почергово оселялися кіммерійці, скити, сармати, готи, булгари, хозари, половецькі й татарські орди.
Географ і історик, евразієць Петро Савицький писав із даного приводу: "Прикметну в цьому сенсі аналогію витіснення гунами готів становить витіснення скитами кіммерійців. Обидва народи східними прибульцями повернені навтікача, в буквальному сенсі цього слова. В обох випадках велика група біжить на південь, за Дунай і загнізджується на Близькому Сході (кіммерійці - в Трої, готи - у Тракії). Кіммерійці зазнали "квадрифуркаціі" (поділу начетверо): інша їхня частина, через Кавказ, бігла у Передню Азію, третя - підкорилася скитам, четверта - осіла в Криму (де дала своє ім'я Кіммерійському Босфору та довго трималася у Пантикапеї). З готами було все те ж, тільки група, відкинута до Кавказу , була, мабуть, менш значною. У Криму готи втрималися переважно в гористій частині, у межах пізнішої "Готфії". І кіммерійської, і готської традиції, що збереглися в Криму , вистачило, кожної, приблизно на тисячоліття. Втім, Крим став притулком не лише для кіммерійців і готів. В історії західноевразійських степів Крим відіграє ролю прихистку переможених. До Криму поступово стягувалися скити. У Криму ж, після поразок, сховалися хозари. У Криму на три з гаком сторіччя (XV - XVIII століття) затримався "релікт" (тобто залишок) Золотоординської держави, у вигляді Кримського ханства (нині, на західно-доуральському півдні єдино-тільки в Криму утримуються татари). До Криму ж, після поразок 1919 р., відступили білі армії. Втім, білим арміям Кримський півострів дав притулок всього лише на один рік" [Савицкий П.Н.О задачах кочевниковедения (Почему скифы и гунны должны быть интересны для русского?) // Гумилев Л.Н. История народа хунну: В 2-х книгах. - Москва: Институт ДИ-ДИК, 1998. - Книга 2. - С. 480]. Спостереження Савицького дуже цікаві, бо прокладають зв'язок поміж сивою давниною і подіями відносно недалекої минувшини, заодно пояснюючи, чому Таврія за наших часів лишається заповідником комуністичних переконань і просовєтської ностальгії, не сприймаючи не лише український націоналізм, але й центристську Партію регіонів, більш сучасну порівняно з леніністами.
Таке "заповідне" становище неминуче спонукає до інертного, байдужого сприйняття світу, відсутности аґресії. Дійсно, навіть росіянам зрозуміло, що без армії Російської Федерації та засланої з-за кордону "самооборони" нізащо не дійшло б до бутафорського "референдуму". Життя йшло б своїм чередом, як і до цього. Ніхто ні за ким б не ганявся.
Зверніть увагу, що за двадцять років нібито "пригноблені" мешканці Криму не висунули жодного лідера, жодного помітного політичного діяча українського масштабу, навіть тепер не знайшлося нікого, крім дивом уцілілого в перестрілках 1990-х років ґанґстера Сєрґєя "Гобліна" Аксьонова і недобудовного афериста Владіміра Константінова. Навіть агресивний "чужорідний елемент" в особі татар якось вписався у нерідне вже для них таврійське підсоння, хоча й зігравши певну ролю в несприйнятті київської влади та вкраїнських правих партій, але й не викликавши міжнаціонального конфлікту у кавказькому дусі.
В цілому, татари ще можуть несподівано й болюче зрадити Україну, та справа не в цьому. "Пригноблені" себе по-іншому поводять. Інакше зовсім. Наприклад, на Закарпатті, котре є близьким до Криму через пізнє воз'єднання з рештою України, низьку самосвідомість етнічно українського населення, наявність значної кількости представників іншослов'янських і неслов'янських етносів, велике курортне й транзитне значення, реакцією на політичний та економічний тиск з боку правлячої Соціал- Демократичної партії об'єднаної став потужний клан (у прямому, родинному сенсі слова) яскравого, харизматичного й претензійного політика Віктора Балоги, що успішно протистояв як соціялістичній "Батьківщині", так і Партії регіонів. У Криму йому аналогів немає. Не виникло.
А висновок один: місцеві, кримчани, радше є аполітичними, ніж політизованими, зокрема тому, що немає в них ні колективної ідентичности, ні загрози для неї. Ні мовної, ні якоїсь іще. Це сонне царство, яке живе від курортників до курортників. І ніхто нічого не прагнув. Аби влаштувати в Криму заворушення, знадобилася закваска ззовні, а єдиними здатними на екстремальні дії та схильними до них особистостями виявилися закінчені кримінальники. "Буйні" явно перебувають тут, на відміну від інших областей України, насамперед південних, на марґінесі. Якби Київ одразу спромігся на швидку, рішучу й максимально жорстоку акцію проти тих конкретних осіб, хто хоча б почав мову про Московщину, жоден кримчанин не наважився б висунути носа поза свій мур із пісковцю. Поки що в плянах російських ідеольогів-ґумільовців імпортовані вояки мають відігравати роль "пасіонаріїв", які потягнуть за собою заскорузлу в своїй субпасіонарності кримську масу, проте досі всі теорії расово й психічно неповноцінного синаша кримчанки за походженням Анни Ахматової розбивалися об берег життя...