Емігранти знову відкрили рота
Не встигло відшуміти обурення щодо шовіністичних заяв "русскоязычных украинских националистов", які відверто задеклярували своє небажання послуговуватися українською мовою в житті, навчати їй своїх дітей, а також огиду до всього українського національного, бо воно "сельское", як у ФСБуці дуже схожими думками поділилася солістка Національної опери України Єкатєріна Абдулліна.
Зокрема, вона написала: «Отдала ребенка в русскую гимназию и еще ни разу не пожалела. Все предметы по-русски все предельно ясно и понятно. А больше всего понравилась торжественная линейка я даже плакала. По-русски очень красиво говорили старшеклассники. Пели и читали стихи. Да в общем то контингент родителей и детей резко отличается от быдлячих украинских школ. В первом классе 3 раза в неделю укр мова, и выпускники разговаривают на ней куда лучше чем выпускники укр школ. Я рада, что моя дочь учится среди морально здоровых детей. А не среди быдла».
Не варто одразу погоджуватися з ними всіма й репетувати про необхідність української міської культури.
У нас такої культури майже нема, бо місто заселене чужинцями. Й те, що ми вважаємо високим, для нащадків окупантів, які послуговуються своїми власними стандартами, таким не є. Йти за ними й старанно викорінювати в себе все, що нагадує про село, таврувати власну культуру рустикальністю - це знищення нації.
Власне, це не конфлікт між лібералом і націоналістом, як дехто говорить, бо сама героїня з типово російською вилицюватою зовнішністю й типовим для росіян татарським прізвищем не є лібералом, це звичайний російський націоналіст.
Тому скандал із Абдулліною має звичайний міжнаціональний, міжетнічний характер.
Це конфлікт села, тобто осідлої арійської господарницької ідентичности, притаманної українцям, і міста, тобто тюрко-монгольської кочівницької агресивної ментальности, притаманної росіянам.
Кочівники - це не тільки орди примітивних дикунів, це ще нестримний потяг до містобудування, бо міста забезпечують життєдіяльність номадів. Якщо орда була слабкою, то просилася зимувати поблизу міст сильної осідлої держави, якщо ж потужною - будувала їх сама, силами невільників. Міста від Ханбалика в Китаї до Шахр ал-Джедіда в Молдові були ремісничими, релігійними й культурними центрами значної частини предків тих, кого ми зараз знаємо як росіян. Тому останні ідентифікують себе з міською культурою, протиставляючи її індоевропейському способу розселення. Москва посіла місце Каракорума. Російська ненависть і презирство до білоруських і українських "селян" - це зневага панівного кочовика-загарбника, присланого зі ставки колонізувати окуповану територію, до осідлого хлібороба-немонгола. Ця ненависть існує незалежно від економічного становища села чи рівня там освіти. Вона була й буде, доки круглоголові, пласколиці, приплюснутоносі окупанти не забралися назад до Орди разом зі своїми байстрятами.
Через це відповідь тут має бути максимально жорсткою й нетолерантною. Якщо хочемо бути українцями, все сільське в нас заздалегідь має бути зі знаком якости. Бо воно - наше. В інакшому разі, якщо поділятимемо тезу про меншовартість села, ми так і лишимося для окупантів вічним "калхозом" навіть із науковими ступенями, орденами й міжнародними преміями. А російськомовні школи, тамтешній контингент і те, чому там навчають, - окрема розмова...
Зокрема, вона написала: «Отдала ребенка в русскую гимназию и еще ни разу не пожалела. Все предметы по-русски все предельно ясно и понятно. А больше всего понравилась торжественная линейка я даже плакала. По-русски очень красиво говорили старшеклассники. Пели и читали стихи. Да в общем то контингент родителей и детей резко отличается от быдлячих украинских школ. В первом классе 3 раза в неделю укр мова, и выпускники разговаривают на ней куда лучше чем выпускники укр школ. Я рада, что моя дочь учится среди морально здоровых детей. А не среди быдла».
Не варто одразу погоджуватися з ними всіма й репетувати про необхідність української міської культури.
У нас такої культури майже нема, бо місто заселене чужинцями. Й те, що ми вважаємо високим, для нащадків окупантів, які послуговуються своїми власними стандартами, таким не є. Йти за ними й старанно викорінювати в себе все, що нагадує про село, таврувати власну культуру рустикальністю - це знищення нації.
Власне, це не конфлікт між лібералом і націоналістом, як дехто говорить, бо сама героїня з типово російською вилицюватою зовнішністю й типовим для росіян татарським прізвищем не є лібералом, це звичайний російський націоналіст.
Тому скандал із Абдулліною має звичайний міжнаціональний, міжетнічний характер.
Це конфлікт села, тобто осідлої арійської господарницької ідентичности, притаманної українцям, і міста, тобто тюрко-монгольської кочівницької агресивної ментальности, притаманної росіянам.
Кочівники - це не тільки орди примітивних дикунів, це ще нестримний потяг до містобудування, бо міста забезпечують життєдіяльність номадів. Якщо орда була слабкою, то просилася зимувати поблизу міст сильної осідлої держави, якщо ж потужною - будувала їх сама, силами невільників. Міста від Ханбалика в Китаї до Шахр ал-Джедіда в Молдові були ремісничими, релігійними й культурними центрами значної частини предків тих, кого ми зараз знаємо як росіян. Тому останні ідентифікують себе з міською культурою, протиставляючи її індоевропейському способу розселення. Москва посіла місце Каракорума. Російська ненависть і презирство до білоруських і українських "селян" - це зневага панівного кочовика-загарбника, присланого зі ставки колонізувати окуповану територію, до осідлого хлібороба-немонгола. Ця ненависть існує незалежно від економічного становища села чи рівня там освіти. Вона була й буде, доки круглоголові, пласколиці, приплюснутоносі окупанти не забралися назад до Орди разом зі своїми байстрятами.
Через це відповідь тут має бути максимально жорсткою й нетолерантною. Якщо хочемо бути українцями, все сільське в нас заздалегідь має бути зі знаком якости. Бо воно - наше. В інакшому разі, якщо поділятимемо тезу про меншовартість села, ми так і лишимося для окупантів вічним "калхозом" навіть із науковими ступенями, орденами й міжнародними преміями. А російськомовні школи, тамтешній контингент і те, чому там навчають, - окрема розмова...