Ще раз про націоналізм, фашизм, нацизм
Друга світова війна стала переломним моментом у розумінні дуже багатьох суспільних проблем, оскільки вона супроводжувалася порівняно новим явищем в історії воєн, а саме неприхованим і направленим геноцидом, який став частиною воєнних планів. Один з французьких діячів культури навіть висловив думку, що після Аушвіца не може бути поезії, у значенні, що саме романтизм і націоналізм винні у страшних злочинах Другої світової. Розгляду націоналізму як антилюдської ідеології прислужилися діячі комуністичного руху, адже передвоєнні праві європейські режими і рухи були відверто антикомуністичними, та європейські і єврейські ліберали, звинувачуючи націоналістичні рухи і режими країн Східної і Центральної Європи якщо не у геноциді євреїв, то у прямому сприянні цьому геноциду.
У марксистській, переважно радянській історіографії та історіографії країн-сателітів СРСР, склалася традиція таврувати всі праві рухи у Європі від 1918 до 1945 року «фашистськими», що повинно було викликати негайні асоціації з концтаборами, газовими камерами та іншими жахливими речами. «Фашистськими» називали передусім режими Мусоліні, Гітлера і Франко, а далі ті рухи або державні режими, які співпрацювали з гітлерівською Німеччиною - від західноєвропейських колаборантів до хорватського національного руху, режиму регента Хорті в Угорщині та Організації Українських Націоналістів.
Огульний термін «фашизм», який від самого початку стосувався тільки Італії та експериментів Мусоліні з корпоратизмом, почали вживати і для нацистської Німеччини, і для деяких монархічних режимів Східної та Центральної Європи, незважаючи на всі відмінності у ідеології, методах і цілях політики цих режимів.
Так, зокрема, «фашистським» вважався політичний режим у Польщі після 1926 року, режим регента Хорті в Угорщині, хоча жодних формальних ознак «фашизму» у цих країнах виділено не було. «Фашистським» рухом було названо і Організацію Українських Націоналістів на підставі того, що до червня 1941 року бандерівська ОУН співпрацювала з окупаційними військами Німеччини на території Чехо-Словаччини, Польщі і УРСР. Іншою підставою для звинувачення стали твердження, що створена українськими націоналістами УПА впродовж німецької окупації України чинила геноцид проти євреїв, циганів та поляків.
У зв’язку з цим, дуже цікавою видається проблема типологізації правих передвоєнних режимів і рухів у пізній радянсько-марксистській (цей термін виправдано існуванням марксистської «нерадянської» школи у філософії і історії) [1] та новій російській історіографії, та розгляду на цьому фоні ідеології українського націоналізму від 1921 (від появи книги Дмитра Донцова «Підстави нашої політики») до Першого Великого Збору УГВР 1944 року.
§1. Трактування «фашизму» у радянсько-марксистській історіографії
Перш за все слід відзначити, що марксистську історіографію взагалі, а радянський напрямок особливо відзначає певна тяглість і нерозривність у трактуванні дуже багатьох питань суспільного і державного життя. Як правило, марксистські історіографи беруть за основу вчення Маркса про класове суспільство і класову боротьбу, Енгельса про державу як інструмент насильства, що служить панівному класу, доповнення марксизму Леніним про імперіалізм та комуністичну партію як авангард робітничого класу, та праці Сталіна з національного питання. Щоправда, поява нові віяння в філософії і суспільних науках дещо змінили марксизм і призвели до появи на заході «неомарксизму», «постмарксизму», «франкфуртської» і «чиказької» шкіл, але всі марксистські напрямки мало чим відрізняються у розгляді правих рухів як відверто антисуспільних і антилюдських.
Як вже зазначалося, марксистській історіографії властива тяглість, тому дуже довгий час тут панувало визначення фашизму як «відверто терористичної диктатури найбільш реакційних кіл монополістичної диктатури», яке було вироблено Комінтерном у міжвоєнний період [2]. Звичайно, на протязі певного часу, особливо після війни, таке бачення було дещо відкоректовано з врахуванням соціальної бази правих режимів і рухів та ін.
Отже, за трактуванням фашизму в радянській історіографії, основним його критерієм є ступінь концентрації влади в руках фашистської верхівки і екстремістських фракцій монополістичного капіталу, що зрісся з нею.
У радянській історіографії сутність фашизму як специфічного методу здійснення класового панування найбільш реакційних елементів монополістичного капіталу на противагу поглядам т.зв. «буржуазних істориків», зокрема Г.Раушнінга і Б.Кроче, які схильні описувати фашизм як прорив на історичну арену авантюристів, що скористалися затемненням духовних цінностей і психологічною дезорієнтацією населення. Західнонімецький (на той час) історик Е.Нольте виділив 6 основних ознак фашизму: антимарксизм, антилібералізм, принцип фюрерства, наявність воєнізованих підрозділів у партії, антиконсервативна тенденція, претензії на всезагальність. Радянські історики відзначають схильність західної історіографії уникати від узагальнення поняття «фашизм» [3].
Радянські історики схильні бачити у фашизмі загальне явище, відмінності у режимах різних «фашистських» країн пояснюються ними як наслідок нерівномірного економічного розвитку, соціальної структури, історичних традицій, масштабів імперіалістичних претензій пануючих класів, здатності фашистських організацій дисциплінувати населення, сили спротиву диктатурі зі сторони авангарду робітничого класу і ряду інших факторів [4]. Щоправда, такі висновки суперечать самій основі марксистського вчення, адже Німеччина, де, як вважається, «фашизм» (в означенні радянських істориків) набуває класичних рис, був найрозвиненішою в економічному відношенні країною Європи, у ньому була чисельна комуністична партія, тоді як у більш відсталих країнах (Угорщина), фашизм не знайшов такого втілення. Згідно з марксистським об’єктивістським розумінням історії, фашизм повинен був перемогти у країнах з найменш розвинутим «авангардом робітничого класу», але чомусь переміг у Німеччині.
Польський дослідник Ф.Ришка виділяє «загальні риси організації фашистської держави», за якими, у принципі, можна визначити суть і означення цього явища.
«1.1. Держава за своєю сутністю є організацією, тобто її основоположною рисою є існування залежностей формального і інституційного характеру, які, власне, і творять організацію. Основна залежність в державі визначається сутністю влади, що відображає соціально-економічний лад і служить вираженням класового характеру о-ції.
Залежно від цієї мети формується і сама організація.» [5]
По-друге, Ришка виділяє «наявність сильної і масової організації фашистського типу» (НСДАП, ХОНС та ін.), яка захоплює владу в державі. У країнах аграрного типу, на думку Ришки, могли прийти до влади тільки авторитарні, але не фашистські режими, режими, засновані на монархії (Болгарія, Югославія, Угорщина, Румунія) або на сильному націоналістичному русі (Румунія, Польща). У цих країнах, країнах аграрних, масових партій фашистського типу не могло виникнути через відсутність соціальної бази (дрібна буржуазія, інтелігенція, безробітні). Так сталося з «Залізною гвардією», Табором національної єдності, «нілашистами», - вони не були масовими.
1.3. Наявність в ідеології націоналізму. В НСДАП - націоналізму расистського типу. Расизм проявлявся не всюди, в Хорватії і Словаччині він був продиктований швидше з Берліна. Національний егоїзм, вищість власної нації над іншими як підстава до їх підкорення чи повного знищення..
Фактично, аналогії нацистському расизму в інших режимах не було. Ні Франко, ні Мусоліні у расизмі звинуватити важко.
«Недолюдина, - стверджував він, - це біологічно на перший погляд повністю ідентичне людині творіння природи з руками, ногами, чимось схожим на мозок, очима і ротом. Але це зовсім інше, жахливе творіння. Це тільки подоба людини, з людиноподібними рисами обличчя, що знаходиться в духовному відношенні значно нижче за тварину. У душі цих людей панує жорстокий хаос нестримних пристрастей, необмежений потяг до руйнування, примітивна зависть, неприхована підлість. Одним словом, недолюдина. Отже, не все те, що має людську подобу, рівне. Горе тому, хто забуває про це», - писав фюрер СС Генріх Гіммлер [6]. «Живуть інші народи в достатку чи мруть з голоду, - цікавить мене лише з огляду на нашу потребу в рабах для підтримання своєї культури... Ми, німці, єдині в світі, хто нормально ставиться до тварин. Ми будемо пристойно ставитися до цих людей-звірів. Але було б злочином перед власною кров’ю піклуватися про них і втовкмачувати їм якісь ідеали, і тим самим ще більше ускладнювати нашим дітям і внукам поводження з ними».
1.4. Культ насильства і війни.
2.1.Вживання в викладі ідеології поняття революційності, нонконформізму. Для НСДАП революцією було 30 січня 1933 року, для італійських фашистів - «похід на Рим» 1922 року.
2.2. Зміна форми правління, трансформація основних державних інститутів.
2.3. Надзвичайні повноваження уряду, тотальне втручання у всі сфери життя.
«Держава, - підкреслював офіційний історіограф Третього Райху Г.Рюле, - є організаційною формою народного життя. Вона - передумова народного життя і закорінена в народі. В націонал-соціалістичній державі подолано суперечність між державою і народом. Держава - організований народ. Тому в націонал-соціалістичній державі немає місця для ліберальної багатопартійної системи» [7].
«Якщо раніше приватна сфера потроху поглинала державу, - писав нацистський теоретик Вільгельм Штапель, - то тепер держава безоглядно втручається у всі приватні відносини і ставить собі на службу всі сторони життя: економіку, професію, сім’ю, профспілки. Розвиток економіки визначається державою. Держава впливає на вибір професії. Сім’я підпорядкована державі у питанні расової гігієни. Спілки уніфікуються з державою. Тотальне включення всіх сторін життя в державну діяльність має активізуючий зміст: воно прислуговується до збільшення німецької могутності» [8].
2.4. Вождизм.
«Людина повинна визнавати авторитет. На цьому заснований принцип вождизму і спільності. Спільність без авторитету немислима. Раса і кров самі по собі ще не створюють спільності... Тому фюрер, який стоїть вище критики для любого німця на вічні часи... Ніхто не має права задаватися питанням: чи правий фюрер, і чи правда те, що він говорить? Бо, повторюю ще раз: те, що говорить фюрер, завжди вірно», - писав нацистський діяч Лей [9].
Принцип вождизму тлумачився нацистськими ідеологами не тільки як необхідність підкорення верховному вождю, але й як основна форма побудови всієї державної ієрархії зверху донизу. Нацистський державний і партійний чиновник на будь-якій ступені не просто користувався найширшими повноваженнями, але і проголошувався повновладним вождем у цій галузі. На практиці це перетворювалося на своєрідну ленну систему, за якої кожен васал, зберігаючи вірність своєму сюзерену, був повним господарем у своєму маєтку. Теоретично ж це пояснювалося кращою формою централізованого управління країною і суспільством, і, більше того, вищим проявом народовластя.
2.5. Органи примусу і терору.
3.1. Участь держави в позаекономічному примусі і економічній експлуатації
3.2. Нові форми ведення господарства (корпоратизм в Італії, Іспанії і Португалії, державний соціалізм в Німеччині).
«Національний соціалізм Адольфа Гітлера, - писав В.Дарре, - це створення порядку, що відповідає життєвим законам народного організму, і державних засобів встановлення і підтримки цього порядку» [10].
3.3. Існування в одній державі фактично двох - нормативної і прерогативної, тобто частини, керованої нормами права і частини, керованої прямими наказами.
Отже, фашизм у пізній радянсько-марксистській історіографії постає як форма (інша від парламентської) панування класу буржуазії над всіма іншими класами через диктатуру.
§2. Нове бачення «фашизму» у пострадянській історіографії
та формальний розгляд ідеології і практики українського націоналізму як «фашистських»
Після краху марксистської ідеологічної бази, російські історики переосмислили більшість моментів у типологізації правих і тоталітарних рухів у міжвоєнній Європі. Зокрема, було відокремлено поняття «фашизм» як суто італійське явище, що носило авангардистський характер, не мало ознак расизму, експериментувало з новими способами побудови економіки і суспільства (корпорації), і нацизм, як явище німецьке, також частково властиве послідовникам Гітлера в Скандинавії і Франції, та праві рухи і режими, які так чи інакше проявилися у всій міжвоєнній Європі..
Так, російський історик угорського походження Б.Желіцький переглядає бачення хортистського режиму, вказуючи, що «політика Хорті була спрямована на мирний перегляд Версальської системи, але його все одно називали фашистом» [11] (щоправда, акцію березня 1939 року на Закарпатті не можна назвати «мирним переглядом»). Як зазначає дослідник, ідеологія хортизму включала антикомунізм, християнство, націоналізм, але зовсім не була рівною фашизму чи нацизму. Більше того, в угорській державі часів регентства Хорті не було тоталітаризму. Хорті протистояв військовому міністру Гьомбьошу, який йшов на зближення режиму до німецько-італійських моделей.
Угорський історик Беренд, аналізуючи типологію і різноманітні відтінки міжвоєнних політичних режимів центральної і Пд-Східної Європи, назвав систему Хорті такою, що «заграє з тоталітаризмом» [12].
Найновішою працею в російській історіографії, що стосується типології тоталітарних режимів, можна вважати книгу О.Плєнкова «Міфи нації проти міфів демократії: Німецька політична традиція і нацизм», що вийшла у Санкт-Петербурзі минулого року [13].
Дослідник приходить до висновків, що національні міфи, пропаговані нацистським режимом, «компенсували» відсутність здорового національного самоусвідомлення, і їх всевладдя спочатку виразилося в глухому протесті проти республіки, потім в посиленні «консервативної революції», і, нарешті - у нацизмі. «Однак ... націонал-соціалізм, італійський фашизм, фалангізм, большевизм самі по собі не ідентичні своїм політичним культурам, більш того, вони завжди знаходяться в дуже напружених стосунках з історичною дійсністю, оскільки будь-яка утопія при перевірці виявляється історично реакційною і нежиттєздатною, не маючи ні історичних прототипів, ні історичної спадковості». «Нацистський режим був результатом трагічного збігу обставин». Демократія теж названа міфом. Розділено фашизм і нацизм як різні поняття.
Можна порівняти наведену типопогізацію фашизму у радянсько-марксистській і постмарксистській історіографії (користуючись працею польського дослідника Ришки) з ідеологією і практикою Організації Українських Націоналістів, і на основі цього зробити висновки про характер українського націоналістичного руху та його ідеології.
По-перше, Ришка виділяє у «фашистській» державі ознаки суворої організації, що підпорядковує собі всі свої структурні елементи. ОУН з самого початку формувалася як фактично військова організація, що ставила собі за мету побудову УССД, і у перших програмових документах не зазначалося, що елементи організації буде перенесено на майбутню державу. Матеріали Першого Конгресу Українських Націоналістів (1929 р.) передбачали після створення української держави виборну систему управління. Більше того, матеріали ІІІ Надзвичайного Збору ОУН 1943 та пізніші програмові документи УГВР демонструють, що ОУН зовсім не прагнула перетворити майбутню державу на втілення тоталітаризму.
1.2. Як вже відзначалося, Ришка виділяє «наявність сильної і масової організації фашистського типу» (НСДАП, ХОНС та ін.), яка захоплює владу в державі. ОУН зовсім не була масовою організацією, та й її соціальна база не може бути порівняна з соціальною базою НСДАП. Більше того, ОУН будувалася як «організація орденського типу» (див. «Орден не Партія»).
1.3. Наявність в ідеології націоналізму, до того ж націоналізму расистського типу. Ідеологія ОУН не містила навіть елементів расизму. Єдине, що можна було б закинути, скажімо, Донцову, це протиставлення «московської» культури (як азійської, і, відповідно, меншовартісної) і української (як європейської) культур, а також щось на зразок «кастового» поділу у праці «Дух нашої давнини».
1.4. Культ насильства і війни. Для Донцова і ОУН боротьба була єдиним способом здобуття УССД, але, на мою думку, не була самоціллю. Не йшлося також про щось подібне на Lebensraum, від початків мова йшли про етнічні кордони. Це, зокрема, видно з Акту 30 червня.
2.1.Вживання в викладі ідеології поняття революційності, нонконформізму. Ідеологія і практика ОУН дійсно були революційними, але вони були позбавлені того псевдопафосу, який характерний для експериментів того ж «революціонера» Мусоліні, який експериментував з авангардом, модерном, анархо-синдикалізмом. Щодо цінностей, то ідеологія ОУН була виключно традиційною, ОУН, зокрема, ніколи не виступала проти Церкви, як це дозволяли собі робити Гітлер і Мусоліні.
2.2. Зміна форми правління, трансформація основних державних інститутів. Оскільки ОУН не переймала влади у вже існуючій українській державі, а намагалася фактично створити її, то про «зміну форми правління» не йдеться.
2.3. Надзвичайні повноваження уряду, тотальне втручання у всі сфери життя. Можна стверджувати, що в часі польської окупації ОУН намагалася впливати на всі сфери суспільного життя, тобто їй був властивий певний тоталітаризм, але він був виправданий тим, що українська нація опинилася в надзвичайних обставинах боротьби за власне існування.
2.4. Вождизм. Оскільки УВО, а згодом ОУН і УПА були військовими організаціями, вони повинні були побудовані на чіткій ієрархії, що визнавала верховне командування, наявність Провідника (чи Проводу). Безумовного схиляння чи навіть поклоніння перед «вождем» в ОУН ми не бачимо, нічого про подібну практику не згадують і спогади діячів націоналістичного руху.
2.5. Органи примусу і терору. ОУН здійснювала акти примусу і терору не всередині керованого нею державного організму, а як засіб досягнення поставлених цілей в умовах іноземної окупації, тобто фактично в умовах ведення воєнних дій.
3.1. Участь держави в позаекономічному примусі і економічній експлуатації. Про толерантність ОУН до всіх форм господарювання і відсутність ідеї нав’язування господарського ладу свідчать все ті ж матеріали ІІІ Надзвичайно Збору та УГВР. І хоча дехто вважає, що лібералізація економічної програми відбулася внаслідок зіткнення ОУН з ситуацією на Сході і Півдні в ході Другої світової війни, ці зміни можна вважати розвитком ідеологічної платформи, який відбувається у всіх політичних організаціях.
3.2. Нові форми ведення господарства (корпоратизм в Італії, Іспанії і Португалії, державний соціалізм в Німеччині). Як вже відзначалося, ОУН не проводила економічних чи суспільних експериментів.
3.3. Існування в одній державі фактично двох - нормативної і прерогативної, тобто частини, керованої нормами права і частини, керованої прямими наказами. Коротке існування української держави в часі визвольних змагань як на Закарпатті, так і в Галичині, не дає підстав твердити про подвійний характер управління (нормативно-прерогативний). На Закарпатті проводилися вибори, у Галичині ж проведення плебісциту було утруднене військовим станом.
Крім, того, зовсім абсурдно стверджувати, що ідеологія і діяльність ОУН у міжвоєнному та пізнішому часі була «засобом панування реакційних кіл монополістичної буржуазії».
Отже, навіть згідно формального порівняння основних принципів фашистської організації держави і суспільства, ОУН не можна навіть розглядати у схожій площині. Швидше діяльність ОУН надається до розуміння через багатолітню практику боротьби організацій на кшталт ЕТА (Басконія), ІРА (Пн.Ірландія), «Аксьон Франсез» (Алжир) та ряду інших, але в жодному разі не те що фашистського руху в Італії, нацистського в Німеччині чи, скажімо, салашистського в Угорщині. Специфіка українського націоналістичного руху у його визвольному характері. Хоча, за висловом Мао Дзе-Дуна, «гноблений необхідно перетворюється на гнобителя», справедливість завдань і методів українського націоналістичного руху не може ставитися під сумнів з огляду як на формальні ознаки, так і на суб’єктивний характер.
Список використаної літератури
1. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідеї. - Дрогобич: Відродження, 1994.
2. Галкин А.А. Германский фашизм. Изд. 2-е, доп. - М.: Наука, 1989. - 352 с.
3. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Генеза, 1996.
4. Желицки Б.Й. Регент Венгрии Миклош Хорти (1868-1957) // Отечественная история, 1997, №1.
5. Пленков О.Ю. Мифы нации против мифов демократии: Немецкая политическая традиция и нацизм. - СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного института, 1997, 576 с. (Цит. за рецензією Хавкіна в: Новая и новейшая история, 1998, №1).
6. Рышка Ф. Организация фашистского государства // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981.
7. Стоянович С. От марксизма к постмарксизму. // Вопросы философии, 1990, №1, с.145-155
8. Филатов Г.С. Типология фашистских режимов и особенности итальянского фашизма // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981.
[1] Стоянович С. От марксизма к постмарксизму. // Вопросы философии, 1990, №1, с.145-155
[2] Филатов Г.С. Типология фашистских режимов и особенности итальянского фашизма // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981. - С.10
[3] Там же... - С.10
[4] Филатов Г.С. Типология... - С.11
[5] Рышка Ф. Организация фашистского государства // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981. - С.19
[6] Цит. за Галкин А.А. Германский фашизм. Изд. 2-е, доп. - М.: Наука, 1989.- С.288
[7] Там же. - С.297
[8] Там же. - С.297
[9] Цит. за Галкин А.А. Германский фашизм. - С.297
[10] Там же. - С.296
[11] Желицки Б.Й. Регент Венгрии Миклош Хорти (1868-1957) // Отечественная история, 1997, №1. - С.171
[12] Там же. - С.186
[13] Пленков О.Ю. Мифы нации против мифов демократии: Немецкая политическая традиция и нацизм. - СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного института, 1997, 576 с. (Цит. за рецензією Хавкіна в: Новая и новейшая история, 1998, №1, с.231)
У марксистській, переважно радянській історіографії та історіографії країн-сателітів СРСР, склалася традиція таврувати всі праві рухи у Європі від 1918 до 1945 року «фашистськими», що повинно було викликати негайні асоціації з концтаборами, газовими камерами та іншими жахливими речами. «Фашистськими» називали передусім режими Мусоліні, Гітлера і Франко, а далі ті рухи або державні режими, які співпрацювали з гітлерівською Німеччиною - від західноєвропейських колаборантів до хорватського національного руху, режиму регента Хорті в Угорщині та Організації Українських Націоналістів.
Огульний термін «фашизм», який від самого початку стосувався тільки Італії та експериментів Мусоліні з корпоратизмом, почали вживати і для нацистської Німеччини, і для деяких монархічних режимів Східної та Центральної Європи, незважаючи на всі відмінності у ідеології, методах і цілях політики цих режимів.
Так, зокрема, «фашистським» вважався політичний режим у Польщі після 1926 року, режим регента Хорті в Угорщині, хоча жодних формальних ознак «фашизму» у цих країнах виділено не було. «Фашистським» рухом було названо і Організацію Українських Націоналістів на підставі того, що до червня 1941 року бандерівська ОУН співпрацювала з окупаційними військами Німеччини на території Чехо-Словаччини, Польщі і УРСР. Іншою підставою для звинувачення стали твердження, що створена українськими націоналістами УПА впродовж німецької окупації України чинила геноцид проти євреїв, циганів та поляків.
У зв’язку з цим, дуже цікавою видається проблема типологізації правих передвоєнних режимів і рухів у пізній радянсько-марксистській (цей термін виправдано існуванням марксистської «нерадянської» школи у філософії і історії) [1] та новій російській історіографії, та розгляду на цьому фоні ідеології українського націоналізму від 1921 (від появи книги Дмитра Донцова «Підстави нашої політики») до Першого Великого Збору УГВР 1944 року.
§1. Трактування «фашизму» у радянсько-марксистській історіографії
Перш за все слід відзначити, що марксистську історіографію взагалі, а радянський напрямок особливо відзначає певна тяглість і нерозривність у трактуванні дуже багатьох питань суспільного і державного життя. Як правило, марксистські історіографи беруть за основу вчення Маркса про класове суспільство і класову боротьбу, Енгельса про державу як інструмент насильства, що служить панівному класу, доповнення марксизму Леніним про імперіалізм та комуністичну партію як авангард робітничого класу, та праці Сталіна з національного питання. Щоправда, поява нові віяння в філософії і суспільних науках дещо змінили марксизм і призвели до появи на заході «неомарксизму», «постмарксизму», «франкфуртської» і «чиказької» шкіл, але всі марксистські напрямки мало чим відрізняються у розгляді правих рухів як відверто антисуспільних і антилюдських.
Як вже зазначалося, марксистській історіографії властива тяглість, тому дуже довгий час тут панувало визначення фашизму як «відверто терористичної диктатури найбільш реакційних кіл монополістичної диктатури», яке було вироблено Комінтерном у міжвоєнний період [2]. Звичайно, на протязі певного часу, особливо після війни, таке бачення було дещо відкоректовано з врахуванням соціальної бази правих режимів і рухів та ін.
Отже, за трактуванням фашизму в радянській історіографії, основним його критерієм є ступінь концентрації влади в руках фашистської верхівки і екстремістських фракцій монополістичного капіталу, що зрісся з нею.
У радянській історіографії сутність фашизму як специфічного методу здійснення класового панування найбільш реакційних елементів монополістичного капіталу на противагу поглядам т.зв. «буржуазних істориків», зокрема Г.Раушнінга і Б.Кроче, які схильні описувати фашизм як прорив на історичну арену авантюристів, що скористалися затемненням духовних цінностей і психологічною дезорієнтацією населення. Західнонімецький (на той час) історик Е.Нольте виділив 6 основних ознак фашизму: антимарксизм, антилібералізм, принцип фюрерства, наявність воєнізованих підрозділів у партії, антиконсервативна тенденція, претензії на всезагальність. Радянські історики відзначають схильність західної історіографії уникати від узагальнення поняття «фашизм» [3].
Радянські історики схильні бачити у фашизмі загальне явище, відмінності у режимах різних «фашистських» країн пояснюються ними як наслідок нерівномірного економічного розвитку, соціальної структури, історичних традицій, масштабів імперіалістичних претензій пануючих класів, здатності фашистських організацій дисциплінувати населення, сили спротиву диктатурі зі сторони авангарду робітничого класу і ряду інших факторів [4]. Щоправда, такі висновки суперечать самій основі марксистського вчення, адже Німеччина, де, як вважається, «фашизм» (в означенні радянських істориків) набуває класичних рис, був найрозвиненішою в економічному відношенні країною Європи, у ньому була чисельна комуністична партія, тоді як у більш відсталих країнах (Угорщина), фашизм не знайшов такого втілення. Згідно з марксистським об’єктивістським розумінням історії, фашизм повинен був перемогти у країнах з найменш розвинутим «авангардом робітничого класу», але чомусь переміг у Німеччині.
Польський дослідник Ф.Ришка виділяє «загальні риси організації фашистської держави», за якими, у принципі, можна визначити суть і означення цього явища.
«1.1. Держава за своєю сутністю є організацією, тобто її основоположною рисою є існування залежностей формального і інституційного характеру, які, власне, і творять організацію. Основна залежність в державі визначається сутністю влади, що відображає соціально-економічний лад і служить вираженням класового характеру о-ції.
Залежно від цієї мети формується і сама організація.» [5]
По-друге, Ришка виділяє «наявність сильної і масової організації фашистського типу» (НСДАП, ХОНС та ін.), яка захоплює владу в державі. У країнах аграрного типу, на думку Ришки, могли прийти до влади тільки авторитарні, але не фашистські режими, режими, засновані на монархії (Болгарія, Югославія, Угорщина, Румунія) або на сильному націоналістичному русі (Румунія, Польща). У цих країнах, країнах аграрних, масових партій фашистського типу не могло виникнути через відсутність соціальної бази (дрібна буржуазія, інтелігенція, безробітні). Так сталося з «Залізною гвардією», Табором національної єдності, «нілашистами», - вони не були масовими.
1.3. Наявність в ідеології націоналізму. В НСДАП - націоналізму расистського типу. Расизм проявлявся не всюди, в Хорватії і Словаччині він був продиктований швидше з Берліна. Національний егоїзм, вищість власної нації над іншими як підстава до їх підкорення чи повного знищення..
Фактично, аналогії нацистському расизму в інших режимах не було. Ні Франко, ні Мусоліні у расизмі звинуватити важко.
«Недолюдина, - стверджував він, - це біологічно на перший погляд повністю ідентичне людині творіння природи з руками, ногами, чимось схожим на мозок, очима і ротом. Але це зовсім інше, жахливе творіння. Це тільки подоба людини, з людиноподібними рисами обличчя, що знаходиться в духовному відношенні значно нижче за тварину. У душі цих людей панує жорстокий хаос нестримних пристрастей, необмежений потяг до руйнування, примітивна зависть, неприхована підлість. Одним словом, недолюдина. Отже, не все те, що має людську подобу, рівне. Горе тому, хто забуває про це», - писав фюрер СС Генріх Гіммлер [6]. «Живуть інші народи в достатку чи мруть з голоду, - цікавить мене лише з огляду на нашу потребу в рабах для підтримання своєї культури... Ми, німці, єдині в світі, хто нормально ставиться до тварин. Ми будемо пристойно ставитися до цих людей-звірів. Але було б злочином перед власною кров’ю піклуватися про них і втовкмачувати їм якісь ідеали, і тим самим ще більше ускладнювати нашим дітям і внукам поводження з ними».
1.4. Культ насильства і війни.
2.1.Вживання в викладі ідеології поняття революційності, нонконформізму. Для НСДАП революцією було 30 січня 1933 року, для італійських фашистів - «похід на Рим» 1922 року.
2.2. Зміна форми правління, трансформація основних державних інститутів.
2.3. Надзвичайні повноваження уряду, тотальне втручання у всі сфери життя.
«Держава, - підкреслював офіційний історіограф Третього Райху Г.Рюле, - є організаційною формою народного життя. Вона - передумова народного життя і закорінена в народі. В націонал-соціалістичній державі подолано суперечність між державою і народом. Держава - організований народ. Тому в націонал-соціалістичній державі немає місця для ліберальної багатопартійної системи» [7].
«Якщо раніше приватна сфера потроху поглинала державу, - писав нацистський теоретик Вільгельм Штапель, - то тепер держава безоглядно втручається у всі приватні відносини і ставить собі на службу всі сторони життя: економіку, професію, сім’ю, профспілки. Розвиток економіки визначається державою. Держава впливає на вибір професії. Сім’я підпорядкована державі у питанні расової гігієни. Спілки уніфікуються з державою. Тотальне включення всіх сторін життя в державну діяльність має активізуючий зміст: воно прислуговується до збільшення німецької могутності» [8].
2.4. Вождизм.
«Людина повинна визнавати авторитет. На цьому заснований принцип вождизму і спільності. Спільність без авторитету немислима. Раса і кров самі по собі ще не створюють спільності... Тому фюрер, який стоїть вище критики для любого німця на вічні часи... Ніхто не має права задаватися питанням: чи правий фюрер, і чи правда те, що він говорить? Бо, повторюю ще раз: те, що говорить фюрер, завжди вірно», - писав нацистський діяч Лей [9].
Принцип вождизму тлумачився нацистськими ідеологами не тільки як необхідність підкорення верховному вождю, але й як основна форма побудови всієї державної ієрархії зверху донизу. Нацистський державний і партійний чиновник на будь-якій ступені не просто користувався найширшими повноваженнями, але і проголошувався повновладним вождем у цій галузі. На практиці це перетворювалося на своєрідну ленну систему, за якої кожен васал, зберігаючи вірність своєму сюзерену, був повним господарем у своєму маєтку. Теоретично ж це пояснювалося кращою формою централізованого управління країною і суспільством, і, більше того, вищим проявом народовластя.
2.5. Органи примусу і терору.
3.1. Участь держави в позаекономічному примусі і економічній експлуатації
3.2. Нові форми ведення господарства (корпоратизм в Італії, Іспанії і Португалії, державний соціалізм в Німеччині).
«Національний соціалізм Адольфа Гітлера, - писав В.Дарре, - це створення порядку, що відповідає життєвим законам народного організму, і державних засобів встановлення і підтримки цього порядку» [10].
3.3. Існування в одній державі фактично двох - нормативної і прерогативної, тобто частини, керованої нормами права і частини, керованої прямими наказами.
Отже, фашизм у пізній радянсько-марксистській історіографії постає як форма (інша від парламентської) панування класу буржуазії над всіма іншими класами через диктатуру.
§2. Нове бачення «фашизму» у пострадянській історіографії
та формальний розгляд ідеології і практики українського націоналізму як «фашистських»
Після краху марксистської ідеологічної бази, російські історики переосмислили більшість моментів у типологізації правих і тоталітарних рухів у міжвоєнній Європі. Зокрема, було відокремлено поняття «фашизм» як суто італійське явище, що носило авангардистський характер, не мало ознак расизму, експериментувало з новими способами побудови економіки і суспільства (корпорації), і нацизм, як явище німецьке, також частково властиве послідовникам Гітлера в Скандинавії і Франції, та праві рухи і режими, які так чи інакше проявилися у всій міжвоєнній Європі..
Так, російський історик угорського походження Б.Желіцький переглядає бачення хортистського режиму, вказуючи, що «політика Хорті була спрямована на мирний перегляд Версальської системи, але його все одно називали фашистом» [11] (щоправда, акцію березня 1939 року на Закарпатті не можна назвати «мирним переглядом»). Як зазначає дослідник, ідеологія хортизму включала антикомунізм, християнство, націоналізм, але зовсім не була рівною фашизму чи нацизму. Більше того, в угорській державі часів регентства Хорті не було тоталітаризму. Хорті протистояв військовому міністру Гьомбьошу, який йшов на зближення режиму до німецько-італійських моделей.
Угорський історик Беренд, аналізуючи типологію і різноманітні відтінки міжвоєнних політичних режимів центральної і Пд-Східної Європи, назвав систему Хорті такою, що «заграє з тоталітаризмом» [12].
Найновішою працею в російській історіографії, що стосується типології тоталітарних режимів, можна вважати книгу О.Плєнкова «Міфи нації проти міфів демократії: Німецька політична традиція і нацизм», що вийшла у Санкт-Петербурзі минулого року [13].
Дослідник приходить до висновків, що національні міфи, пропаговані нацистським режимом, «компенсували» відсутність здорового національного самоусвідомлення, і їх всевладдя спочатку виразилося в глухому протесті проти республіки, потім в посиленні «консервативної революції», і, нарешті - у нацизмі. «Однак ... націонал-соціалізм, італійський фашизм, фалангізм, большевизм самі по собі не ідентичні своїм політичним культурам, більш того, вони завжди знаходяться в дуже напружених стосунках з історичною дійсністю, оскільки будь-яка утопія при перевірці виявляється історично реакційною і нежиттєздатною, не маючи ні історичних прототипів, ні історичної спадковості». «Нацистський режим був результатом трагічного збігу обставин». Демократія теж названа міфом. Розділено фашизм і нацизм як різні поняття.
Можна порівняти наведену типопогізацію фашизму у радянсько-марксистській і постмарксистській історіографії (користуючись працею польського дослідника Ришки) з ідеологією і практикою Організації Українських Націоналістів, і на основі цього зробити висновки про характер українського націоналістичного руху та його ідеології.
По-перше, Ришка виділяє у «фашистській» державі ознаки суворої організації, що підпорядковує собі всі свої структурні елементи. ОУН з самого початку формувалася як фактично військова організація, що ставила собі за мету побудову УССД, і у перших програмових документах не зазначалося, що елементи організації буде перенесено на майбутню державу. Матеріали Першого Конгресу Українських Націоналістів (1929 р.) передбачали після створення української держави виборну систему управління. Більше того, матеріали ІІІ Надзвичайного Збору ОУН 1943 та пізніші програмові документи УГВР демонструють, що ОУН зовсім не прагнула перетворити майбутню державу на втілення тоталітаризму.
1.2. Як вже відзначалося, Ришка виділяє «наявність сильної і масової організації фашистського типу» (НСДАП, ХОНС та ін.), яка захоплює владу в державі. ОУН зовсім не була масовою організацією, та й її соціальна база не може бути порівняна з соціальною базою НСДАП. Більше того, ОУН будувалася як «організація орденського типу» (див. «Орден не Партія»).
1.3. Наявність в ідеології націоналізму, до того ж націоналізму расистського типу. Ідеологія ОУН не містила навіть елементів расизму. Єдине, що можна було б закинути, скажімо, Донцову, це протиставлення «московської» культури (як азійської, і, відповідно, меншовартісної) і української (як європейської) культур, а також щось на зразок «кастового» поділу у праці «Дух нашої давнини».
1.4. Культ насильства і війни. Для Донцова і ОУН боротьба була єдиним способом здобуття УССД, але, на мою думку, не була самоціллю. Не йшлося також про щось подібне на Lebensraum, від початків мова йшли про етнічні кордони. Це, зокрема, видно з Акту 30 червня.
2.1.Вживання в викладі ідеології поняття революційності, нонконформізму. Ідеологія і практика ОУН дійсно були революційними, але вони були позбавлені того псевдопафосу, який характерний для експериментів того ж «революціонера» Мусоліні, який експериментував з авангардом, модерном, анархо-синдикалізмом. Щодо цінностей, то ідеологія ОУН була виключно традиційною, ОУН, зокрема, ніколи не виступала проти Церкви, як це дозволяли собі робити Гітлер і Мусоліні.
2.2. Зміна форми правління, трансформація основних державних інститутів. Оскільки ОУН не переймала влади у вже існуючій українській державі, а намагалася фактично створити її, то про «зміну форми правління» не йдеться.
2.3. Надзвичайні повноваження уряду, тотальне втручання у всі сфери життя. Можна стверджувати, що в часі польської окупації ОУН намагалася впливати на всі сфери суспільного життя, тобто їй був властивий певний тоталітаризм, але він був виправданий тим, що українська нація опинилася в надзвичайних обставинах боротьби за власне існування.
2.4. Вождизм. Оскільки УВО, а згодом ОУН і УПА були військовими організаціями, вони повинні були побудовані на чіткій ієрархії, що визнавала верховне командування, наявність Провідника (чи Проводу). Безумовного схиляння чи навіть поклоніння перед «вождем» в ОУН ми не бачимо, нічого про подібну практику не згадують і спогади діячів націоналістичного руху.
2.5. Органи примусу і терору. ОУН здійснювала акти примусу і терору не всередині керованого нею державного організму, а як засіб досягнення поставлених цілей в умовах іноземної окупації, тобто фактично в умовах ведення воєнних дій.
3.1. Участь держави в позаекономічному примусі і економічній експлуатації. Про толерантність ОУН до всіх форм господарювання і відсутність ідеї нав’язування господарського ладу свідчать все ті ж матеріали ІІІ Надзвичайно Збору та УГВР. І хоча дехто вважає, що лібералізація економічної програми відбулася внаслідок зіткнення ОУН з ситуацією на Сході і Півдні в ході Другої світової війни, ці зміни можна вважати розвитком ідеологічної платформи, який відбувається у всіх політичних організаціях.
3.2. Нові форми ведення господарства (корпоратизм в Італії, Іспанії і Португалії, державний соціалізм в Німеччині). Як вже відзначалося, ОУН не проводила економічних чи суспільних експериментів.
3.3. Існування в одній державі фактично двох - нормативної і прерогативної, тобто частини, керованої нормами права і частини, керованої прямими наказами. Коротке існування української держави в часі визвольних змагань як на Закарпатті, так і в Галичині, не дає підстав твердити про подвійний характер управління (нормативно-прерогативний). На Закарпатті проводилися вибори, у Галичині ж проведення плебісциту було утруднене військовим станом.
Крім, того, зовсім абсурдно стверджувати, що ідеологія і діяльність ОУН у міжвоєнному та пізнішому часі була «засобом панування реакційних кіл монополістичної буржуазії».
Отже, навіть згідно формального порівняння основних принципів фашистської організації держави і суспільства, ОУН не можна навіть розглядати у схожій площині. Швидше діяльність ОУН надається до розуміння через багатолітню практику боротьби організацій на кшталт ЕТА (Басконія), ІРА (Пн.Ірландія), «Аксьон Франсез» (Алжир) та ряду інших, але в жодному разі не те що фашистського руху в Італії, нацистського в Німеччині чи, скажімо, салашистського в Угорщині. Специфіка українського націоналістичного руху у його визвольному характері. Хоча, за висловом Мао Дзе-Дуна, «гноблений необхідно перетворюється на гнобителя», справедливість завдань і методів українського націоналістичного руху не може ставитися під сумнів з огляду як на формальні ознаки, так і на суб’єктивний характер.
Список використаної літератури
1. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідеї. - Дрогобич: Відродження, 1994.
2. Галкин А.А. Германский фашизм. Изд. 2-е, доп. - М.: Наука, 1989. - 352 с.
3. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Генеза, 1996.
4. Желицки Б.Й. Регент Венгрии Миклош Хорти (1868-1957) // Отечественная история, 1997, №1.
5. Пленков О.Ю. Мифы нации против мифов демократии: Немецкая политическая традиция и нацизм. - СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного института, 1997, 576 с. (Цит. за рецензією Хавкіна в: Новая и новейшая история, 1998, №1).
6. Рышка Ф. Организация фашистского государства // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981.
7. Стоянович С. От марксизма к постмарксизму. // Вопросы философии, 1990, №1, с.145-155
8. Филатов Г.С. Типология фашистских режимов и особенности итальянского фашизма // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981.
[1] Стоянович С. От марксизма к постмарксизму. // Вопросы философии, 1990, №1, с.145-155
[2] Филатов Г.С. Типология фашистских режимов и особенности итальянского фашизма // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981. - С.10
[3] Там же... - С.10
[4] Филатов Г.С. Типология... - С.11
[5] Рышка Ф. Организация фашистского государства // Фашизм и антидемократические режимы в Европе: начало 20-х гг. - 1945 г. - М.: Наука, 1981. - С.19
[6] Цит. за Галкин А.А. Германский фашизм. Изд. 2-е, доп. - М.: Наука, 1989.- С.288
[7] Там же. - С.297
[8] Там же. - С.297
[9] Цит. за Галкин А.А. Германский фашизм. - С.297
[10] Там же. - С.296
[11] Желицки Б.Й. Регент Венгрии Миклош Хорти (1868-1957) // Отечественная история, 1997, №1. - С.171
[12] Там же. - С.186
[13] Пленков О.Ю. Мифы нации против мифов демократии: Немецкая политическая традиция и нацизм. - СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного института, 1997, 576 с. (Цит. за рецензією Хавкіна в: Новая и новейшая история, 1998, №1, с.231)