Соціальне і національне. Частина 1

[komanescu]

Богдан Кравченко у своїй книжці «Соціальні зміни і національна свідомість» стверджує, що модернізація українського суспільства витворила нову структуру національної свідомості, яку не треба сприймати як її послаблення. Бо, на його думку, в повоєнній Україні головним джерелом національного невдоволення українців є не культурно-мовні, а соціально-економічні фактори. Відставання українців у просуванні по соціальній драбині у порівнянні з росіянами та самої Української РСР у темпах економічного розвитку створили нові джерела соціального невдоволення, які неминуче набирають національного виміру. Відповідно до цього, у 1985 р. він передбачав наростання національних конфліктів в Україні. В якій мірі його інтерпретація виявилася правильною, а в якій помилковою? Які ще фактори українського націотворення у ХХ столітті треба брати до уваги, щоб пояснити розвиток подій після 1985 року?

«Суперечності між нами і нашими ворогами є антаго­ністичними, супе­реч­ності всередині народу не є анта­гоністичними».

Мао Цзе-Дун

Перш за все слід зауважити, що, на нашу думку, висвітлення титульної проблеми потребує значно ширшого експлікаційного простору, ніж історія України ХХ століття.

Український [i] етнос за мовою, переважаючим антропологічним типом та походженням належить до кола індоєвропейських народів. Дослідник міфології індоєвропейців, засновник школи «порівняльної міфології» Жорж Дюмезіль відзначає, що всім без винятку індоєвропейським народам властива гармонійність суспільного устрою, яка проявляється в тому, що в межах одного народу витворюється три провідні верстви - жерців, воїнів та виробників, кожна з яких має свою систему звичаїв, своїх «небесних патронів» і т.д. Володар або вождь народу завжди втілює всі три суспільні функції [ii].  Більше того, Дюмезіль написав дослідження «Ідеологія індоєвропейців», де показав, що даний суспільний устрій відображає і бачення індоєвропейцями устрою космічного. Його думки були розвинуті К.Скотт-Літтлтоном, який дійшов до висновку, що гармонійний суспільний устрій проявляється і в їх мовних структурах [iii].

Для того, щоб показати, що наведені дослідники не є на маргінесі наукових досліджень, треба відзначити, що їхні дослідження активно використовуються відомими українськими вченими - О.Пріцаком [iv], В.Балушком [v] та рядом іншим.

Отже, для нормального розвитку український етнос, народ чи нація потребує представлення всіх суспільних верств, у тому числі сакральної (у нинішньому розумінні священичої), управлінської і військової. Проте хід історії показує, що тривалий проміжок часу український народ розвивався неповноцінно, затиснений чужинцями у найгірші соціальні рамки.

Така ситуація склалася після втрати українцями державності (незважаючи на всі суперечні думки щодо характеру держави Рюриковичів, автор вважає її державою панівного українського/руського елементу, де цей елемент був представлений у всіх суспільних сферах). Тільки за час недержавного існування східнослов’янських племен у І тис. н.е. та існування держави Рюриковичів українське/руське суспільство розвивалося гармонійно, оскільки було представлено у всіх суспільних сферах (хоча Омелян Пріцак вважає, що українці ніколи не були представлені управлінською і військовою верствою в цей час, а були завжди лише «кваліфікованими хліборобами» [vi]).

Як вже було відзначено, після втрати суверенітету останнього оплоту української державності - Галицько-Волинського князівства, в суспільному житті з’явилося критичне протиставлення між українцями і неукраїнцями. Неукраїнська влада намагалася або знищити панівну верству українців, як, зокрема, сталося по захопленні поляками Белзького воєводства, або ж розчинити її, що їй успішно вдалося вже на початок XVII ст. «Трудове населення України перебувало під подвійним гнітом - соціальним і національним. польська шляхта і католицьке духовенство провадили на Україні політику насильницького ополячення й окатоличення... Політика насильницької асиміляції та окатоличення українців не зустрічала серйозної протидії українських світських феодалів та вищого духовенства православної церкви. українська шляхта та вище православне духовенство поступово піддавалися впливу польської шляхетської культури, бажаючи таким чином зміцнити своє становище у складі Польщі. Це призвело до ополячення вже на початку XVII століття більшості українських великих феодалів» [vii].

Українці протягом середньовіччя були основними виробниками матеріальних благ як на селі, так і у місті, але фактично не брали участі в їх розподілі. З кінця XVI століття законодавчими актами було закріплено остаточно кріпосне право на селян. У містах посилювалися обмеження, що стосувалися українців.

Дослідниця О.Компан доводить, що українці становили значну, якщо не переважну  частину міського населення України протягом від ХІІІ до XVII ст., але попри це, панівними були католицька, вірменська, грецька та єврейська меншини, які відчужували більшу частину доданої вартості [viii].

Таке становище українців змушувало їх до постійного пошуку виходу, що проявлялося у міграції на вільні землі, утворенні там одиниць з частковим або повним самоуправлінням, а також частих повстаннях. Варто підкреслити, що постійними гаслами козацьких заворушень кінця XVI - першої половини XVIІ століття, а також національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького були поряд з соціальними (головно правове визначення соціального статусу козаків і його закріплення) й національні, і не тільки стосовно релігійного, але й національного антагонізму (заборона проживання євреїв і єзуїтів на українських землях за Зборівським миром [ix]).

Слід також зауважити, що будь-який соціальний рух був відразу і рухом національним, хоч і неусвідомленим, оскільки був скерований проти визискувачів-чужинців, феодалів чи міської верхівки.

Загострення соціальних і національних антагонізмів призвело до вибуху національно-визвольного повстання, яке не тільки зуміло повернути українцям державність [x], але й «витворило новий тип світської еліти» [xi], а також налагодило нормальне міське життя українського населення хоча б у межах Гетьманщини - міста на цій території не були ні «латинськими», ні єврейськими, ні вірменськими» - вони були українськими. Таким чином українці хоч і не на довгий час змогли знову досягти гармонійної присутності у всіх сферах суспільного життя і взяти участь не тільки у генеруванні доданої вартості, але й у її розподілі для свого власного розвитку.

Проте свідома політика російського уряду [xii] за досить швидкий час змусила українську старшину переорієнтуватися на новий державний центр та змінити, говорячи «по-модньому», ідентифікацію. Наприкінці XVIII ст. на Україну було поширено російське земельне законодавство. Українці як у Речі Посполитій, так і в російській імперії у XVIII ст. опинилися у становищі другорядному як соціально, так і національно. Важливою була не стільки втрата державності, а її наслідки - повернення українців знову переважно до хліборобського стану. Українська шляхта зросійщилась, українське купецтво майже не існувало через економічні перепони російського уряду.

Можливо, найвиразнішим показником поєднання соціального і національного [xiii] в українському русі стала Гайдамаччина, на нашу думку найважливіша подія історії України ранньомодерної доби. Вона продемонструвала, що чужинець на Україні є паразитом, до знищення чи вигнання якого прагне здоровий національний елемент.

Те, що українці були лише робочою худобою на своїй землі зауважив і перший австрійський губернатор Галичини у своїх звідомленнях до Відня [xiv]. Панівне становище у цьому краї обіймали поляки та євреї.

Всі соціальні рухи ХІХ століття на Україні демонструють прагнення до повернення до природнього  вільного, «козацького» стану. Майже весь національний рух цього часу пов’язаний з «народовством» чи «народництвом», він виходить з народу і виражає найглибинніші його прагнення. «Українське» - це селянське, тому що міста, апарат управління, військо, всі інші сфери суспільної діяльності опановані чужинцями. Соціальна мобільність серед українців як Австро-Угорщини, так і Росії, надзвичайно мала. Навіть нові можливості, пов’язані з промисловим ривком Європи другої половини ХІХ століття не можуть бути використані українцями в повній мірі - до промислових міст Сходу мігрують мешканці російських губерній, кваліфіковані робітники на західноукраїнських землях - це також переважно неукраїнці, поляки або євреї. У подібному становищі опинилися, зокрема, словаки.

Тим, що українці знаходилися під подвійним гнітом - національним і соціальним, можна пояснити велику популярність соціальних програм серед українського національного руху.

Саме з таких передумов слід виходити, розглядаючи історію української нації століття двадцятого. Забігаючи наперед, продемонструємо, чи змінилося становище українців під час «вибухово-модернізаційного» ХХ століття.

Дуже грунтовну інформацію у цьому контексті дає радян­сь­кий перепис населення 1989 ро­ку. Як свідчать матеріали пере­пису зайнятості в матеріаль­ному виробництві, 76,6% україн­ців працювали у сфері створен­ня матеріальних цінностей, 70,8% росіян і тільки 57,4% євреїв. До того ж, як відомо, матеріальне виробниц­тво - сфера дуже широка - від сільського господарства до завідування ресторанами, кафе і базами. Так от, у низько­опла­чуваних  галузях матері­аль­ного виробництва - у сіль­сь­ко­му господарстві та лісово­му госпо­дарстві працювало по­над 22% українців, і тільки 8,2% росіян і ... 0,9% євреїв.

Водночас, у невиробничих галузях (освіта, культура, управ­ління) ситуація протилежна - українців менше, росіян і євреїв більше. Українців - 22,9%, ро­сіян - 28,5%, євреїв - 41,7%. Реально це означало, що, скажімо, майже половина євреїв бра­ла участь тільки в споживанні, але не у створенні матеріальних ціннос­тей. Слід врахувати й те, що ті євреї, які під час перепису були включені до зайнятих у сфері матеріального виробниц­тва, на­справді посідали у ньому зовсім невиробничі посади. Частка росіян у науці, наприк­лад, пере­вищувала частку укра­їнців на 80%, а частка євреїв перекривала українську в 4,3 рази [xv]!

Отже, представлена картина XVI, XVIII і ХХ століття майже не відрізняється! (Єдине, що по попереднім століттям немає таких точних статистичних даних).

Тільки тепер, коли ми оглянули загальну картину соціального розвитку українців через добу середньовічну до доби модерної і навіть наших часів (про конкретно-сьогоднішю ситуацію мова вестиметься пізніше), можна приступити до хоча б побіжного розгляду століття ХХ і відповіді на титульні запитання.

1) Наприкінці ХІХ- на поч. ХХ століття українські землі, особливо підросійські, зробили ривок у промисловому розвитку. В загальному обсязі продукції її народного господарства частка промисловості складала 48% [xvi]. Але це ще не означало, що змінилося соціальне становище українців. З найкрупніших промисловців того часу (Авдаков, Дитмар, Ясюкевич, Харитоненко, Терещенко, Алчевський, Бродський, Гальперин, Ярошинський) лише кілька були українського походження. Малою щодо загальної кількості населення була й частка українців серед промислових робітників. Важким було становище українських селян через постійне малоземелля, серед крупних землевласників також переважали неукраїнці. На Правобережжі та в Галичині це були поляки, на Закарпатті - мадяри, на Лівобережжі, незважаючи на присутність українських поміщиків, великі землі також належали неукраїнським шляхетським родам. У 1905 році 97 найбільшим латифундіям належало у підросійській Україні близько 2 млн. десятин, а всього на цей час на Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств [xvii]. Водночас реформи Столипіна зумовили появу досить міцного прошарку заможного українського селянства. Але, загалом, соціальна і національна стратифікація співпадали.

2) Українська революція і події на Україні 1917-1921 рр. як на Великій Україні, так і в підавстрійських землях продемонстрували чергове поєднання соціального і національного антагонізму між українцями і чужинцями. На нашу думку, будь-який рух українців, під якими гаслами він би не виступав - від соціал-федералістичних і самостійницьких до анархістичних і більшовицьких був у своїй суті рухом національним, оскільки виражав прагнення українців до соціального і національного звільнення. Це випливає з спрямованості будь-якого з рухів, спрямованості проти чужинців, які були одночасно й експлуататорами. Гасла, назви та «ідеології» цих рухів у цьому плані мають друго-, якщо не третьорядний характер (важко повірити, що діяльність Махна була втіленням побудов Бакуніна чи інших теоретиків анархізму).

3) Події 1917-1921 рр. хоч і дали змогу українському національному рухові модернізуватися і самоусвідомитися у появі ідеології і програми українського націоналізму, вивели націю на нову стадію розвитку, проте не змогли подолати соціальних бар’єрів між українцями і чужинцями. Коротке існування «українського варіанту більшовизму», символом якого можна вважати Миколу Скрипника [xviii], «реакційна» (змушені тут користуватися цим зручним терміном радянської історіографії) політика польського [xix] і румунського урядів, відставання Закарпаття у промисловому розвитку від решти земель Чехо-Словаччини зумовили суспільну ситуацію, що була подібна до попередньої - українці залишалися внизу соціальної драбини, займалися, в основному, сільським господарством, мали обмежений доступ до органів державного управління країн, у складі яких вони перебували. Якщо цю тезу можна частково уточнити певною зміною на краще становища українців у межах СРСР міжвоєнного періоду, то це уточнення повністю нівелюється як сталінськими репресіями, які були спрямовані на власне «український більшовизм» [xx] і привели до подальшого домінування неукраїнців у державному апараті УРСР, так і масовою колективізацією і голодом. Широко розрекламована «індустріалізація» в СРСР була проведена за рахунок села [xxi], і насамперед села українського.

Надзвичайно вдало, на нашу думку, ситуацію того часу і чітке протиставлення українців і чужинців передають слова Тараса Бульби-Боровця: «Читаючи «Кобзаря», я довго не міг зрозуміти його глибокосимволічного змісту. Якісь «Катерини», «москалі», «ляхи», «гайдамаки», «розриті могили», «Кавкази», «сови», «відьми», «царі», «псалми» і т.п. Та як би я того змісту не сприймав по-дитячому, мені одно було зрозуміле: у кожному рядкові «Кобзаря» я бачив самого себе та всіх моїх найближчих людей. Я бачив, як ті самі ляхи і москалі і тепер роблять лихо з нами. І то всюди - де не подивись: у кар’єрі, в конторі, у селі, у місті і навіть у церкві. Вони скрізь зневажають мою рідну мову, знущаються з наших людей і тримають у своїх руках усю нашу кривавицю. Я довгі літа дивився на все це і ніяк не міг збагнути, чому, власне, воно так робиться? Яке ці чужі люди взагалі мають діло до нас, коли в них є своя земля та держава? Чому на нашій землі і над нашим народом є чужа - тут польська, а там комуністична - влада? Чому в нас нема своєї влади, раз ми маємо свою землю? І я почав настирливо шукати відповіді на ці питання» [xxii].(Виділено мною - М.М.)

4) Досвід Другої світової війни на території України показує, що як одна, так і друга сторона ставилася до українців як до «гарматного м’яса» та робочої худоби [xxiii]. Використання трудових і матеріальних ресурсів України обидвома сторонами воєнного конфлікту можна вважати експлуататорсько-реквізиційним. Якщо уряди інших воюючих країн (США, Великобританія та ін.) з метою залучення допомоги від власного населення, допомоги трудової і матеріальної, використовували систему державних позик, які згодом були повернуті, то ні СРСР, ні тим більше Німеччина з такими дрібницями не рахувалися. Досвід боротьби УПА, який Химка називає просто таки «суїцидальним» [xxiv], показує, що крім ідеалістичних «національних» причин, українських селян гнало в ліс усвідомлення того, що чужинець користає з нього як з раба, набір на роботу в Німеччину спричинив масове поповнення як червоних, так і українських партизанських загонів.

Як бачимо, і тут соціальний і національний чинники поєднувалися. Там, де до українців було більш-менш нормальне ставлення зі сторони окупаційної влади, активність партизанського руху була меншою і стало можливим навіть витворення чогось на кшталт дивізії Waffen SS «Galizia» [xxv].

5) Післявоєнна доба принесла Україні новий наплив мігрантів-чужинців, а також масові виселення українців. Чужинці не тільки займали адміністративні, управлінські посади на українських землях, але й часто навіть житло тих, кого було виселено. Особливо цей процес яскраво було видно на західноукраїнських землях [xxvi]. Більше того, відбудова промисловості України привела сюди й сотні тисяч мігрантів трудових (на відміну від адміністративних). Втрати українського населення від Другої світової війни і масових виселень «поповнювалися» мігрантами. До того ж мігранти займали явно вище соціальне становище. Більшість українців продовжувала жити в селі.

Село протягом всього періоду існування Радянської держави від скасування НЕПу постійно страждало від «ножиць цін», постійно давало додаткові ресурси для розвитку промисловості. Надзвичайно різкою була різниця у оплаті праці  між (українським) селом і (переважно неукраїнським) містом [xxvii]. Довгий час селяни не мали паспортів. Радянська система майже нічого не робила для вирівняння диспропорцій соціального розвитку різних народів. Додатковою перешкодою до просування українців по соціальній драбині була й офіційна російська мова (скажімо, математику і фізику, які повні спеціальних термінів, в українських середніх школах викладали українською, а іспити і навчання у технічних вузах велися російською і т.д.). Другосортною, «шароварною» в СРСР була й українська культура, тоді як російська була не тільки офіційною, але й, що важливіше, «популярною».

Тому на 1989 рік Україна прийшла з глибокою соціальною прірвою між українцями і чужинцями. Останні мали значно кращі можливості соціальної мобільності. Крім того, УРСР (за винятком невеличкого післявоєнного періоду відбудови) була постійним донором для великих промислових проектів на Сході - розбудови Уральської промзони, БАМу і т.д.