Марксизм і українське законодавство про пенсійне забезпечення
(Виступ на конференції «Наукова спадщина Маркса і сучасні соціальні процеси», Київ, 5-6 травня 2004 р.)
Рівень і умови пенсійного забезпечення - один з головних показників розвитку суспільства. 1 січня цього року набули чинності останні зміни і доповнення до Закону України “Про пенсійне забезпечення”. Якщо виходити з преамбули, цей Закон “спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільно-корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини” (виділено мною - М. М.).
Закон (Ст. 2) ділить пенсії на трудові та соціальні, з яких нас найбільше будуть цікавити перші. Ст. 3 говорить, що право на трудову пенсію мають “особи, зайняті суспільно корисною працею”. Ст. 19 визначає пенсію за віком як таку, що відштовхується від заробітку пенсіонера під час здійснення ним трудової діяльності.
Отже, українське пенсійне законодавство у обчисленні трудових пенсій бере за взірець німецьку схему соціального забезпечення (запроваджену в 1889 р.), яка базувалася на раніше сплачених внесках і (що важливо) була орієнтована на збереження соціального статусу працюючого після виходу на пенсію. Данія у 1891 р. та Нова Зеландія у 1898 р. запровадили дещо інші положення пенсійного законодавства, які фінансувалися за рахунок загальних податкових зборів, виділялися відповідно до майнового стану пенсіонера і мали на меті подолання бідності. Ця модель була в цілому успадкована англосаксонськими країнами крім США. У ХХ ст. пенсійні законодавства розвинутих країн синтезували ці дві схеми, у переважній більшості було запроваджено систему страхових виплат, тобто, в цілому розмір пенсії залежав від розміру заробітної плати за час трудової діяльності.
Існує проте кардинальна відмінність ситуації українських трудівників (а також трудівників інших республік колишнього СРСР та інших соціалістичних країн) від колег з капіталістичних країн. Справа в тому, що у капіталістичних країнах існує хоча б відносно вільний ринок праці, і заробітна плата працівника (яка є, за Марксом, товаром) є конкурентною [i], існують профспілки, які захищають його інтереси.
Стосовно праці у капіталістичному суспільстві радянський “Філософський словник” відзначав: “при капитализме работники производства - юридически равноправные и свободные граждане. Но лишенные средств производства, они вынуждены под угрозой голода продавать капиталистам свою рабочую силу. Экономическая форма принуждения к труду обеспечивает капиталистам приток продавцов рабочей силы, которая становится товаром” [ii]. Водночас, щодо оплати праці в соціалістичному суспільстві відзначається, що “каждый участник производства заинтересован в том, чтобы получить за свой труд максимальную оплату, а интересы всего общества заключаются в том, чтобы строго и последовательно осуществлялся принцип оплаты по количеству и качеству труда и обеспечивалось социалистическое накопление, необходимое для расширенного воспроизводства” (виділено мною, мова оригіналу) [iii].
За умов соціалістичної держави з централізованою економікою не існувало ні вільного ринку праці, ні профспілок, які б захищали трудівника [iv]. Держава була єдиним наймачем, абсолютним монополістом, який регулював заробітну плату, трудові відносини, ціни на споживчі товари, соціальні пільги. Це було одною з головних причин соціальних диспропорцій, які існували в СРСР.
Нинішнє пенсійне законодавство, яке є в Україні, не тільки не намагається подолати соціальні диспропорції, які існували в колишньому СРСР, але й консервує їх і поглиблює. Особливо це стосується трудівників, трудова діяльність яких закінчилася до запровадження ринкових відносин (у т.ч. на ринку праці) в Україні.
Надзвичайно гарно це ілюструють сучасні пенсії сільських трударів. Відштовхуючись від тієї мізерної заробітної плати, яку отримували працівники колгоспів і радгоспів, трудові пенсії селян наближаються до соціальних.
Одною з головних заслуг Карла Маркса в області економічної теорії, а також його досягненням як великого гуманіста, є висунення на передній план людської праці як універсального мірила вартості (саме цьому було присвячено першу главу “Капіталу”) [v]. “Якщо абстрагуватися від певного характеру виробничої діяльності, а, отже, і від корисного характеру праці, то у ній залишається лише одне - що праця є витратою людської робочої сили” [vi].
Володимир Ленін у праці “Карл Маркс (краткий биографический очерк о изложением марксизма)” [vii], роз’яснюючи тези Маркса про процес створення доданої вартості писав: “Купив рабочую силу, владелец денег вправе потреблять ее, т. е. заставлять ее работать целый день, скажем, 12 часов. Между тем рабочий в течение 6 часов («необходимое» рабочее время) создает продукт, окупающий его содержание, а в течение следующих 6 часов («прибавочное» рабочее время) создает неоплаченный капиталистом «прибавочный» продукт или прибавочную стоимость” (мовою оригіналу).
Провівши колективізацію, СРСР відібрав у селян засоби виробництва, штучно перетворивши їх на пролетарів, всупереч вченню класиків [viii]. Але на цьому ущемлення сільських трударів не зупинилося.
Історія соціального гноблення працівників села в СРСР жахлива [ix]. Почавшись з “воєнного комунізму”, продразверстки и продналога, війна творців нового суспільства з працівниками села плавно виросла у т.зв. “ножиці цін”: у 1923 р., коли рівень сільськогосподарського виробництва у СРСР складав 70% рівня 1913 р., а промислового виробництва - лише 39%, ціни на сільгосппродукцію було занижено, а на промислові товари - штучно завищено, у результаті чого село втрачало не менше 500 млн. рублів на рік. У 1925 р. було ще більше піднято податки на сільських виробників та знижено державні закупівельні ціни на хліб. З 1928 р., було відновлено принцип конфіскаційної хлібозаготівлі. Така політика держави привела до голодомору 1932/33 рр.
Абсолютно вірним буде твердження, що весь стрімкий розвиток радянської довоєнної промисловості фінансувався за рахунок села.
На становищі селян негативно позначилися і Друга світова війна, яка, крім людських втрат, відібрала у людей житло (всього в СРСР було зруйновано більше 70 тис. сіл) та харчові запаси через реквізиційні заходи всіх учасників бойових дій (було реквізовано або зарізано 7 млн. коней, 17 млн. голів ВРХ, 47 млн. кіз, овець, свиней).
Незважаючи на великі втрати села, радянський уряд, з метою відновлення промисловості, провів ряд заходів, що ще більше погіршили матеріальне становище сільських трудівників. Зокрема, конфіскаційну реформу 1947 р. (обмін грошей 10:1), а також примусові позики. За планом четвертої п’ятирічки, прийнятої у 1946 р., на розвиток сільського господарства скеровувалося тільки 7% загального об’єму інвестицій, тоді як у машинобудування вкладалося 88%. У той же час держава стягала у вигляді податків і обов’язкових поставок понад 50% продукції колгоспів і радгоспів. Крім того, закупівельні ціни на сільгосппродукцію не мінялися з 1928 р., а ціни на промислову продукцію з того часу виросли у 20 разів. За трудоднями середній селянин за рік отримував меншу зарплату, ніж середній робітник за місяць.
Фактично, у колгоспі селяни працювали безоплатно, утримуючи свої родини за рахунок додаткової праці на присадибних ділянках [x]. Зважаючи на те, що земля та інші засоби виробництва були відчуженими від селян, працюючи в колгоспі, селянин виступав найманим робітником. Мало того, що праця в колгоспі/радгоспі була обов’язковою, тобто використовувався позаекономічний примус, селянин не отримував за свою роботу навіть того мінімуму, про який говорять класики у «Маніфесті»: «Середня ціна найманої праці це мінімум заробітної плати, тобто сума прожиткових засобів, що необхідні для збереження життя робітника» [xi].
Принизливе соціальне становище селянина поглиблювалося і низькою можливістю мігрувати до міста, оскільки існував інститут прописки і пов’язані з ним обмеження у пересуванні (запроваджені у 1932 р.) [xii]. Сільській молоді було надзвичайно важко отримати вищу освіту. Водночас, це значно здешевлювало робочу силу для промисловості, оскільки молодь, яка вирвалася з села до міста, згідна була жити і працювати у місті на будь-яких умовах (житлових і матеріальних), які були все ж кращими за сільські [xiii].
Не можна не згадати і участь селян у розподілі соціальних благ. Радянська влада з самого початку взяла курс на обмеження споживання [xiv], яке мало на меті економію засобів для капіталовкладень у промисловість, для воєнних витрат [xv]. Але навіть і це обмежене споживання оберталося для селян ще більш обмеженим. У той час, як жителі міст мали хоча б номінальне право на безкоштовне житло, користувалися благами цивілізації у вигляді електроенергії, газу, центрального опалення, водопостачання і водовідведення, більшість селян могла користуватися тільки наслідками електрифікації, хоча оплачувалися всі “блага цивілізації” з державного бюджету. На порядок нижчим (порівняно з містом) було забезпечення села побутовими, медичними, освітніми послугами, а також товарами широкого вжитку, продуктами. Саме селяни були у найбільшій мірі були заручниками екологічних катастроф, які були наслідком повальної меліорації, роботи промислових підприємств та електростанцій.
Курс на перекачування ресурсів з сільського господарства у промисловість зберігався до самого розпаду СРСР за рахунок надзвичайно низьких тарифів оплати праці селян. Часто зароблене видавали натурою [xvi].
Как сказано в «Маніфесті Комуністичної партії», «для того, щоб можливо було експлуатувати будь-який класс, слід забезпечити умови, за яких він міг би хоча б животіти» [xvii]. “Рівність і рівнозначність усіх видів праці, оскільки вони є людською працею взагалі, - ця таємниця вираження вартості може бути розшифрована лише тоді, коли ідея людської рівності вже набула міцності народного упередження (виділено мною - М.М.)” , - писав К. Маркс у «Капіталі» [xviii].
Проте керівники радянської держави ігнорували роботи класиків марксизму. Додана вартість, створена працею робітників і селян, розподілялася таким чином, що самі її творці отримували ще менший її відсоток, ніж у країнах, де існує капіталістична експлуатація найманих робітників. Особливо від надексплуатації страждало село. Доходи сільського населення України за часів СРСР не йдуть в жодне порівняння з його трудовим вкладом у всю сукупність матеріальних благ, які Україна отримала в спадок від УРСР. Додана вартість, створена поколіннями людей, трансформувалася у капітал, той, що називають об’єктами приватизації Ст. 5 Закону України “Про приватизацію державного майна”, Ст.2 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств” та рядом інших законів, за якими цей капітал переходить у приватні руки.
У той же час реальні творці цих благ отримують пенсійне забезпечення виходячи з тих мізерних доходів, які держава їм залишала від створеної ними доданої вартості, яка скеровувалася на створення промисловості. Доходи від приватизації [xix] хоч і йдуть до державного бюджету, проте пенсії трудівників аж ніяк не пов’язані з цими надходженнями. Тим самим держава в особі своїх законодавців (серед яких переважна більшість колишніх або й нинішніх комуністів та комсомольців) вчинила величезну несправедливість, дозволяючи одним користуватися благами труда інших, і водночас залишаючи самих творців на порозі злиденного існування.
[i] Про конкуренцію між робітниками: Манифест. С. 38.
[ii] Маневич Е. Труд // Философский словарь. - М: СЭ, 1989. С. 667.
[iii] Там же.
[iv] Див.: Хомский Н. Класовая война. М.: Праксис, 2003. С. 49.
[v] “Потребительская стоимость, или благо, имеет стоимость лишь потому, что в ней овеществлен, или материализирован, абстрактно человеческий труд”. Маркс К. Капитал. Т. 1. М.: Издательство политической литературы, 1969. С. 47.
[vi] Маркс К. Капитал. Т. 1. М.: Издательство политической литературы, 1969. С. 52-53.
[vii] http://www.magister.msk.ru/library/lenin/lenin008.htm
[viii] Наведемо цитату з статті Леніна «Карл Маркс»: «Наконец, по вопросу об отношении социализма Маркса к мелкому крестьянству, которое останется в эпоху экспроприации экспроприаторов, необходимо указать на заявление Энгельса, выражающего мысли Маркса: «Когда мы овладеем государственной властью, мы не будем и думать о том, чтобы насильственно экспроприировать мелких крестьян (все равно, с вознаграждением или нет), как это мы вынуждены будем сделать с крупными землевладельцами. Наша задача по отношению к мелким крестьянам будет состоять прежде всего в том, чтобы их частное производство и частную собственность перевести в товарищескую, но не насильственным путем, а посредством примера и предложения общественной помощи для этой цели. И тогда у нас, конечно, будет достаточно средств, чтобы доказать крестьянину все преимущества такого перехода, преимущества, которые и теперь уже должны быть ему разъясняемы» (виділено мною - М.М.).
[ix] Незважаючи на те, що багато сучасних марксистів намагаються її не помічати, зводячи соціальну нерівність в цій державі до проблеми привілеїв бюрократії. Див.: Роговин В. Социальное неравенство бюрократия и предательство социализма в Советском Союзе (http://www.wsws.org/ru/2001/jun2001/gumb-j02.shtml)
[x] Наприкінці 40-х років було обкладено високими податками і присадибні ділянки селян, а також худобу, птахів, фруктові дерева. (К. Маркс: «капиталисты эксплуатируют отдельных крестьян посредством ипотек и ростовщичества; класс капиталистов эксплуатирует класс крестьян посредством государственных налогов». Цит за: Ленин В. http://www.magister.msk.ru/library/lenin/lenin008.htm) Доходило до того, що селяни забивали худобу, птицю, вирубували сади. У 1953 р. податок на худобу, птицю і дерева зняли, у 3-6 разів було збільшено закупівельні ціни на сільгосппродукцію, у 2,5 рази знижено податок з колгоспників, проте вже у 1958 р. було ліквідовано МТС, а техніку було продано колгоспам, що звело досягнення від збільшення закупівельних цін до нуля. Того ж року селян примусили засівати величезні площі кукурудзою, а наступного було висунуто гасло догнати і перегнати США по виробництву м’яса і молока, в результаті чого селян змусили масово проводити забій худоби, яка часто була умовою виживання, як і присадибні ділянки, які на початку 60-х вирішено було різко скоротити як такі, що відволікають селян від роботи в колгоспі.
[xi] манифест, с.40
[xii] Вишневский А. Серп и рубль. - М.: ОГИ, 1998. С. 101.
[xiii] “Буржуазия подчинила деревню господству города. Она создала огромные города, в высокой степени увеличила численность городского населения по сравнению с сельским и вырвала таким образом значительную часть населения из идиотизма сельськой жизни… Деревню она сделала зависимой от города”, - говориться в «Маніфесті комуністичної партії» (Маркс К. Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии. М. Издательсво политической литературы, 1974. С. 29-30.)
[xiv] З 1928 по 1931 рр. національний дохід у незмінних цінах збільшився у 1,5 рази, а невиробниче споживання - всього на 7%. За даними ЦРУ, споживання на душу населення у СРСР у 1976 р. складало 34,4% від споживання у США (а за деякими оцінками і 22,4%), у т.ч. продуктів харчування - 53,7%, товарів тривалого користування - 13,3%: Вишн. С. 69
[xv] При зростанні ВНП у 1970-1985 рр. на 28% та його частина, яка витрачалася на воєнні нужди складала 44%, тоді як частина, що йшла на споживання - лише на 22%, а в перерахунку на душу населення - всього на 7%: Вишневский С. 63.
[xvi] Ст. 66 вищевказаного Закону передбачає врахування оплати, виданої селянам у вигляді натуральних продуктів, але сумінвно, що у селах вівся хороший облік цих натуральних виплат, а також те, що організація, яка нараховує селянам пенсії, буде утрудняти себе пошуком цих натуральних виплат у документації колгоспів та переведенні їх на “роздрібні ціни того часу”.
[xvii] Манифест. С. 37.
[xviii] С. 69
[xix] За словами першого віце-прем’єр-мінстра України Миколи Азарова, від приватизації взагалі за 11 років надійшло 6 млрд. грн., “півекономіки країни оцінили в 1 мільярд доларів”: Дзеркало тижня, № 11 (436), 22 - 28 березня 2003 року.
Те саме російською мовою: http://komanescu.livejournal.com/32798.html