Подорож житомирськими кар'єрами, яких ми не побачили
Кошлатий заєць вкотре виправдав свою назву і закошлатив подорож так, шо навіть не вдалося побувати там, де планували. Замість кар'єрно-каньйонної, вона получилася міліцейсько-військовою.
Проїхано 314 кошлатих кілометрів (26.04.2015 - 3.05.2015) в класичному складі: я, Ялина, Толік, Нік, Молочай. Потягом з Полтави до Шепетівки, звідти веліками до Коростишева, потім електроном до Житомира, ще одним електроном до Коростеня і звідти потягом назад в Полтаву.
Як завжди карта добром не вставляється, тому хай лінк
Почалося все ще в Полтаві на пероні. Потяг спізнювався на 15 хв, і з якої голови хвоста почнеться нумерація, як завжди, ніхто не знав. Коли він прибув, ми опинилися на протилежному кінці перону із спакованими веліками. Кинулися бігти (а це як чемодан без ручки в буквальному сенсі) - не зручне, ніяк взятися, важко. По розкладу потяг має стояти 15 хв, але через своє запізнення, він вирішив скоротити час в Полтаві. Добігаємо до свого вагону, швидко закидаємо речі всередину, хтось вже встиг зайти, хтось ні... і от я бачу, шо потяг рушає!!! Далі все це триває секунди, але як сповільнена зйомка: в момент, коли я застрибую на підножку, бачу, шо Ялина ще на пероні, а Саша з Леною біжать з веліками десь два вагони назад від нас. В тамбурі Толік з веліками, десь у вагоні Нікіта намагається запхати велік туди, куди запхати його майже не реально. В тамбурі ми з Толіком перемовляємося: - стоп-кран? - да! В цей час провідник кричить благим матом на Ялину і хватає її за руки.
Це я описую довго, а воно все ж в одну мить. Чік! І я вже зриваю перший в своєму житті стоп-кран! Відчуваю ейфорію! Не каждий день приходиться таке робити, тим паче, шо розумію - за таке не похвалять. Але шо було робити? В нас не було плана БЕ. Частина людей лишалася на пероні, при тому, шо їх речі були вже всередині. І мені не видно було, чи там закриті вагони, чи ні. Чи можуть вони заскочити, чи ні.
Вже потім виявилося, шо в якийсь вагон таки вони заскочили, але дєло здєлано і ми ждем розправи. Провідник в шоці! В нього нервовий зрив, він в бєшенстві!
Оскільки в такі моменти, на жаль, ніхто не знімає відео і не робе фото, довелося відтворити все по пам'яті в малюнку:
Нарешті опиняємося в одній ячейці, всі дуже емоційні, мокрі і без сил. Намагаємося засувати кудись веліки, а там отаке:
Хто подорожував з велами - той пойме, а для інших пояснюю: треті полки закриті боковими перегородками (таке буває дууууужеее рідко) і туди не влізають веліки добром. Короче, проход завалений веліками, баулами, рюкзаками, поряд кричать якісь діти: "візьміть нас з собооооооооой", проводнік нєгодує, ніхто не може пройти і ми не знаємо, як все це розпихать.
Коли всі трохи заспокоюються, якийсь мальчик тягне Сашин рюкзак з усим добром (камери, мікрофони, об'єктиви і т.д.). Толік розводе руками і каже, шо довірив Радіку, як рідному, переживати нічого... Німа сцена, бідне Сашине серце.
Не заставив себе довго чекати і наряд потягової міліції. Прийшли розбиратися, хто зривав стоп-кран, зачем, чого. Всіх переписали, телефони, паспорта. Проводнік окремо всіх нас переписав і був дуже блізок к апоплєксіі.
До ранку відійшов, одтаяв душой і навіть сказав, шо нам нічо не буде, бо нема такого правила, де пасажирам не можна рвати стоп-крани. Але є правило, шо провідник має лягти костьми, а не дати нам це совершить, тому всі собаки на нього і він тепер пише пояснювальні. Але вже заспокоївся і навіть проводжав нас сердечно, розпитував, куди, шо і як, по чом веліки.
І от ранок, ми в Шепетівці і сподіваємося, шо міліція більше не потурбує
Їдемо в Ізяслав дивитися маєток Сангушко
Мене як завжди найдужче приваблює наявність водоймища і гарного виду у всіх цих маєтків і замків. Толково вибирали місця архітектори чи дизайнери минулих олігархів.
Сідаємо на кручі над річкою Горинь, куштуємо місцеве пиво Сангушко
Ці края, які ми собі намітили, щедрі всякими своїми пивами і ми з радістю їх куштували, але замітили таку штуку: місцеві таке як взагалі його не празднують - при нас всі купували тільки оболонь-чернігівське. Чудєса!
Поки не треба ставати на ніч, кругом купа води і гарних місць. Як тільки ночівля, так хз де і вмитися. Перша ніч - мию ноги росою:
По дорозі трапляються дівчата, шо йдуть по воді акі по суху (замічу, шо досить прохолодно, не спека, а вже яка там муляка... страшно і подумати)
Погода взагалі дуже мінлива і кругом іде дощ (видно по хмарам, полосам на небі і дорогам, де ми їдемо), але ми чудом його оминаємо до самого останнього дня, де класично попадаємо в зливу і в вагон вже грузимося в останніх мокрих трусах. Оминаємо інколи таким чином, шо просто заходимо в якийсь магаз, виходимо, а все вже случилось.
Не забуваємо за провідника, який дзвонить вранці узгодити лєгєнду, як все було:
- Давайте, будто би хтось лежав на рельсах, а я його спас...
- Та воно так і було, вобщем - отвічаєм ми.
В якомусь селі чувак попросив папіроску, на шо йому було сказано, шо не курим і він
агресивно відреагував, обізвав жлобами чи шось таке. Типу - он на таких веліках і не дають даже цигарок! На шо йому було сказано, шо хай на себе подивиться: кінь - от справжнє багатство (а гужового транспорту в тих краях, як собак!)
Таким чином гостро постало питання ціни коня і не втрачало своєї актуальності всю подорож.
Але по правді, це чи не єдиний такий плохиш нам случився. Всі інші були дуже сердечні і щедрі.
Добавляємо Хмельницьку і Житомирську області до списку позитивних героїв (просто, шоб ви знали: ті, хто був в нашому блек-листі, уже не знами. Ви знаєте, про шо я!)
Згадався один участок дороги, який ми промахнули іграючи (був вітер в спину, як скоро виявилося) і на якомусь роздоріжжі стали питати людей дорогу. А вони ж кажуть, шо назад, не туди поїхали! Я канєшно завжди сильно спорю, бо як так! Спланірованооооо кошлатииим зайцем! Але таки інколи доводиться вірити людям, розвертатися і маслати проти чудовіщного вітру:
Те, шо оце Толік шукає гаманець - це просто класіка. Я не знаю, як складається його повсякдене життя, але завжди, коли спостерігаю його в подорожах, він губе телефон, гаманець і проче, шо можна згубити. Потім обов'язково шукає це вночі влісі, на пляжі, перетряхує палатку серед траси, і шо поразітільно - завжди знаходе! Один раз навіть був зафіксований момент втрати телефону - є фотографія, де телефон вилазе з кишені і лишається на кріслі в готелі.
В с. Велика Березна випадково натрапили на гарний старий млин. В тих краях їх не мало, але цей особливо харош:
На тому млині були обнаружені двері в мою копілочку "входів для гномів":
Добрі люде з с. Новоселиця, які подарували нам банку дуже смачних консервованих помідорів половинками і шмат сала, який ми довго їли, а потім Толік загубив )
Добираємося до огромної річки Случ в Новій Чорториї в надії стати тут в гарному місці на ніч
Але як це часто буває з великими річками, десь шось перегородили, зробили дамбу, водосховище і т.д. - водойма заболочується, заростає і підступитися до води майже не реально. Питаємо місцевих, як добратися до води, десь стати. І знаходиться сусанін (завжди!), який на своєму тракторці проїде через всі болота, а ми будемо пхнутися за ним до побєдного конца в надії, шо "біла глина" - це дійсно гарне місце, про яке кажуть місцеві, а не те, чим воно виявилося насправді ).
Виглядає норм:
Насправді ота вся м'яка зелень - болото.
Вранці, шоб умитися, мені довелося пройти кілька кілометрів вздовж болота!
Але йогу робили:
Вранці, ледве вигрібши з того "пляжа", добираємося до маєтку Оржевських, в якому зараз живе і процвітає ветеринарний технікум:
І моментально потрапляємо в руки прекрасної жіночки, яка нас заохочує на екскурсію до музею звірів і їх зубів:
Дуже цікаво, видно, шо людина абажає свою роботу, хвасталася скілєтіками всяких тушканів, яких освіжували її студенти на канікулах. Всім, хто буде в тих краях - рекомендую! *схвалено кошлатим зайцем*
Я оце поняла, шо і досі не зачепила тему "ми з Полтави". Ви ще подумаєте, шо ми вже стільки сіл проїхали, а й досі ні з кого не вишибли сльозу ностальгії за Полтавою! Вишибли канєшно. Ісправно вишибали в кожному селі. Конкретно в оцьому технікумі: стоїмо, виходять пацани якісь з пар і одразу ж питати, хто ми і шо ми.
- З Полтави?!! Та ви шоооо! А у нас же ось є Сірьога з Полтавської області, щас позвем!
- Сірьооо-ооо-оогаааа! До тебе приїхалиииииииииииии!
Казалось би )
Ну і в кожному селі: станеш спитати дорогу, то вже ж скажеш, і відки будеш, і куди їдеш, і по чом велік. То шоб ви розуміли, в КАЖДОГО з опитаних, в Полтаві хтось є (як мінімум - спогади).
Наступне ПТУ на нашому шляху виявилося маєтком Терещенків (с. Турчинівка)
Повилазила сила силення огромних равлів:
Дуже крутий маєток, гарний парк. Спустилися до ставка і почали ставити палатки.
Явлєніє перше: приїхав директор ПТУ.
- Хто такі? Шо тут робите?
Ну, розказуємо, шо подорожники-туристи. Попросив не смітити, і далі вже по-дружньому пожалів, шо не захопив нам картоплі і запросив вранці прийти на екскурсію в ПТУ. Якшо хто питатиме, скажіть, шо Адамович дозволив!
Ну, якшо Адамович за нас отвічає, то нічо не страшно.
Но... хтось подзвонив в міліцію і повідомив, шо в с. Турчинівка знаходяться невідомі!
Це був наряд із... шести чи більше чоловік. Повідомили, шо "надійшов сигнал" про незнайомих людей. Тому вони мусять скласти акти, оглянути наші палатки і речі!!! Ми все це списуємо на війну, хоча було несподівано, звісно. Міліція була дуже чемна і україномовна (чогось цей факт відзначила, мабуть не звикла, шоб у нас міліція говорила такою гарною мовою). Розпитували, яка мета нашої подорожі, хто старший групи, звідки і куди рухаємося. Добре, шо є люди в команді, які не задумуючись можуть видати тираду про дослідження старовинних маєтків в межах центральної України, а також факультативно - бьордвочінг ).
Коли переписували всі дані з наших паспортів (аякже! ми вже є в різних базах), не обійшлося без вишибанія сльози - помітили, шо є люди з Котельви:
- Та ви шооооо! Я ж там в свій час конденсат стеріг, шоб не крали!
Понаписували акти, обмінялися історіями про Котельву і розпрощалися друзями.
Правда, вранці нас буквально не пускали в ПТУ, хоча ми апелювали до Адамовича, як до вищої інстанції.
Закралася така думка, шо сигнал поступив саме від Адамовича )
Далі вже Полісся:
І довгоочікуваний каньйон Тригір'я (схожий на Буки):
Я так думаю, шо там краще сплавлятися байдарками, шоб побачити красу каньйону, бо ми ледве втрапили взагалі хоч на якусь скелю - їдеш по дорозі... скрізь ліс, а куди звернути, шоб виїхати на красу - хз.
Ще один маєток сахарних олігархів Терещенків (с. Дениші) - цей сильно розвалений (мабуть ні ПТУ не зробили, ні тубдиспансера)
Стаємо на ніч на гарній річці Тетерів
Наступний день - це більша частина часу блукання по військовій і околовійськовій частині. Ми були попереджені, що в тому районі є військова частина, але не уявляли її розмірів і тому планували об'їхати досить швидко.
Майже з самого місця стоянки ми їхали вздовж військової частини і ніяк не вдавалося добром перетнути річку, бо закриті мости. А там, де такий крученик - то ми вже конкретно блукали по військовій частині:
Багато людей переконувало нас, шо не треба їхати до водоспада Вчелька (числився в плані), бо там нема дороги, нема проїзду і взагалі острів. Але найшовся!!! (я ж кажу, шо завжди є сусанін на моторизованому засобі) чоловік, шо не побоявся провести нас через сто міліонів струмків і боліт на своєму мопеді і таки вивів до водоспаду
Далі вже без провідника і з одною лише паперовою картою, масштабом 1:250 000, ми дивилися на стопяццот пісчаних доріг в сосновому лісі, які ведуть в різні сторони, а на карті є лише одна і та - пунктирна.
Блукали так, шо аж гай гудів. В якийсь момент стало ясно, шо ні в який Коростишів в той день ми вже не потрапимо, а тим паче - на Високий камінь. Задача мінімум була - вибратися живими. Якраз знашли 4 могили (трагічно загинули в 91-му, здається, році...) і в цей час громихали навчальні вистріли, а ми дуже сподівалися, шо не є в квадраті учєній. Якось випетляли до КПП і вирішили, шо живі військові - ліпше, ніж 4 могили. Вони виявилися дуже дружніми, мали харошого песа і показали дорогу через частину, як виїхати найшвидше в цивілізацію.
Потім ще дуже довго добиралися і блукали до безіменного водопадика, який теж попав до нашого кошлатого плану (Льошко, це ми в тебе видивилися його!). Люди завжди до останнього не хочуть зізнаватися, шо знають про водопад (чи іншу якусь принаду, шо ми шукаємо), аж поки їх не дожмеш і вони кажуть: ну ладно... їдьте отак лісом, полем, тропою, наліво-направо-лісом вниз, тоді нагору і побачите! Там його добре видно - не заблукаєте! )
Водоспад було НАСТІЛЬКИ важко знайти, шо навіть коли ми були біля нього в десяти метрах, не знали, де він! Деякі люди навіть не знайшли в собі сил добрести до нього.
Блуканнями і кошлатістю ми викинули з плану кілька речей, які планували побачити, але лишалася надія на саме основне, з чого взагалі починався план цієї подорожі - кар'єр в Коростишеві.
Виїхавши на трасу, маслали до Коростишева з усієї сили, але приїхали туди десь о 14-й, а єдина (і не дуже достовірна) електричка була о 16:30, здається. І було прийнято тяжке (для мене) рішення не їхати на кар'єр, бо не встигаємо:
А це те, шо ми мали подивитися:
Ми сиділи на цій станціюшечці (про існування якої не знав майже ніхто в Коростишеві!) і не знали, чи буде взагалі електрон. Намагалися викликати таксі до Житомира, але все не вдавалося, а тоді нарешті явився станціонний смотрітєль і ми до нього кинули з питаннями, чи будеееее, чи точнооооо.
А далі: дві електрички, вечірні гуляння під дощем в Коростені, дуже гарний парк, який ми не побачили майже, але він все одно нас вразив, смачне кафе, яке ввечері перетворюється на саму справжнісіньку дискотеку з шаром! І в якийсь момент ми з своїми веліками опинилися на танцполі. Навіть там люди з нами спілкувалися і питали, звідки ми )
І в кінці ще вам підбірочка доріг з цієї подорожі:
Але ніде правди діти - було і отак:
Проїхано 314 кошлатих кілометрів (26.04.2015 - 3.05.2015) в класичному складі: я, Ялина, Толік, Нік, Молочай. Потягом з Полтави до Шепетівки, звідти веліками до Коростишева, потім електроном до Житомира, ще одним електроном до Коростеня і звідти потягом назад в Полтаву.
Як завжди карта добром не вставляється, тому хай лінк
Почалося все ще в Полтаві на пероні. Потяг спізнювався на 15 хв, і з якої голови хвоста почнеться нумерація, як завжди, ніхто не знав. Коли він прибув, ми опинилися на протилежному кінці перону із спакованими веліками. Кинулися бігти (а це як чемодан без ручки в буквальному сенсі) - не зручне, ніяк взятися, важко. По розкладу потяг має стояти 15 хв, але через своє запізнення, він вирішив скоротити час в Полтаві. Добігаємо до свого вагону, швидко закидаємо речі всередину, хтось вже встиг зайти, хтось ні... і от я бачу, шо потяг рушає!!! Далі все це триває секунди, але як сповільнена зйомка: в момент, коли я застрибую на підножку, бачу, шо Ялина ще на пероні, а Саша з Леною біжать з веліками десь два вагони назад від нас. В тамбурі Толік з веліками, десь у вагоні Нікіта намагається запхати велік туди, куди запхати його майже не реально. В тамбурі ми з Толіком перемовляємося: - стоп-кран? - да! В цей час провідник кричить благим матом на Ялину і хватає її за руки.
Це я описую довго, а воно все ж в одну мить. Чік! І я вже зриваю перший в своєму житті стоп-кран! Відчуваю ейфорію! Не каждий день приходиться таке робити, тим паче, шо розумію - за таке не похвалять. Але шо було робити? В нас не було плана БЕ. Частина людей лишалася на пероні, при тому, шо їх речі були вже всередині. І мені не видно було, чи там закриті вагони, чи ні. Чи можуть вони заскочити, чи ні.
Вже потім виявилося, шо в якийсь вагон таки вони заскочили, але дєло здєлано і ми ждем розправи. Провідник в шоці! В нього нервовий зрив, він в бєшенстві!
Оскільки в такі моменти, на жаль, ніхто не знімає відео і не робе фото, довелося відтворити все по пам'яті в малюнку:
Нарешті опиняємося в одній ячейці, всі дуже емоційні, мокрі і без сил. Намагаємося засувати кудись веліки, а там отаке:
Хто подорожував з велами - той пойме, а для інших пояснюю: треті полки закриті боковими перегородками (таке буває дууууужеее рідко) і туди не влізають веліки добром. Короче, проход завалений веліками, баулами, рюкзаками, поряд кричать якісь діти: "візьміть нас з собооооооооой", проводнік нєгодує, ніхто не може пройти і ми не знаємо, як все це розпихать.
Коли всі трохи заспокоюються, якийсь мальчик тягне Сашин рюкзак з усим добром (камери, мікрофони, об'єктиви і т.д.). Толік розводе руками і каже, шо довірив Радіку, як рідному, переживати нічого... Німа сцена, бідне Сашине серце.
Не заставив себе довго чекати і наряд потягової міліції. Прийшли розбиратися, хто зривав стоп-кран, зачем, чого. Всіх переписали, телефони, паспорта. Проводнік окремо всіх нас переписав і був дуже блізок к апоплєксіі.
До ранку відійшов, одтаяв душой і навіть сказав, шо нам нічо не буде, бо нема такого правила, де пасажирам не можна рвати стоп-крани. Але є правило, шо провідник має лягти костьми, а не дати нам це совершить, тому всі собаки на нього і він тепер пише пояснювальні. Але вже заспокоївся і навіть проводжав нас сердечно, розпитував, куди, шо і як, по чом веліки.
І от ранок, ми в Шепетівці і сподіваємося, шо міліція більше не потурбує
Їдемо в Ізяслав дивитися маєток Сангушко
Мене як завжди найдужче приваблює наявність водоймища і гарного виду у всіх цих маєтків і замків. Толково вибирали місця архітектори чи дизайнери минулих олігархів.
Сідаємо на кручі над річкою Горинь, куштуємо місцеве пиво Сангушко
Ці края, які ми собі намітили, щедрі всякими своїми пивами і ми з радістю їх куштували, але замітили таку штуку: місцеві таке як взагалі його не празднують - при нас всі купували тільки оболонь-чернігівське. Чудєса!
Поки не треба ставати на ніч, кругом купа води і гарних місць. Як тільки ночівля, так хз де і вмитися. Перша ніч - мию ноги росою:
По дорозі трапляються дівчата, шо йдуть по воді акі по суху (замічу, шо досить прохолодно, не спека, а вже яка там муляка... страшно і подумати)
Погода взагалі дуже мінлива і кругом іде дощ (видно по хмарам, полосам на небі і дорогам, де ми їдемо), але ми чудом його оминаємо до самого останнього дня, де класично попадаємо в зливу і в вагон вже грузимося в останніх мокрих трусах. Оминаємо інколи таким чином, шо просто заходимо в якийсь магаз, виходимо, а все вже случилось.
Не забуваємо за провідника, який дзвонить вранці узгодити лєгєнду, як все було:
- Давайте, будто би хтось лежав на рельсах, а я його спас...
- Та воно так і було, вобщем - отвічаєм ми.
В якомусь селі чувак попросив папіроску, на шо йому було сказано, шо не курим і він
агресивно відреагував, обізвав жлобами чи шось таке. Типу - он на таких веліках і не дають даже цигарок! На шо йому було сказано, шо хай на себе подивиться: кінь - от справжнє багатство (а гужового транспорту в тих краях, як собак!)
Таким чином гостро постало питання ціни коня і не втрачало своєї актуальності всю подорож.
Але по правді, це чи не єдиний такий плохиш нам случився. Всі інші були дуже сердечні і щедрі.
Добавляємо Хмельницьку і Житомирську області до списку позитивних героїв (просто, шоб ви знали: ті, хто був в нашому блек-листі, уже не знами. Ви знаєте, про шо я!)
Згадався один участок дороги, який ми промахнули іграючи (був вітер в спину, як скоро виявилося) і на якомусь роздоріжжі стали питати людей дорогу. А вони ж кажуть, шо назад, не туди поїхали! Я канєшно завжди сильно спорю, бо як так! Спланірованооооо кошлатииим зайцем! Але таки інколи доводиться вірити людям, розвертатися і маслати проти чудовіщного вітру:
Те, шо оце Толік шукає гаманець - це просто класіка. Я не знаю, як складається його повсякдене життя, але завжди, коли спостерігаю його в подорожах, він губе телефон, гаманець і проче, шо можна згубити. Потім обов'язково шукає це вночі влісі, на пляжі, перетряхує палатку серед траси, і шо поразітільно - завжди знаходе! Один раз навіть був зафіксований момент втрати телефону - є фотографія, де телефон вилазе з кишені і лишається на кріслі в готелі.
В с. Велика Березна випадково натрапили на гарний старий млин. В тих краях їх не мало, але цей особливо харош:
На тому млині були обнаружені двері в мою копілочку "входів для гномів":
Добрі люде з с. Новоселиця, які подарували нам банку дуже смачних консервованих помідорів половинками і шмат сала, який ми довго їли, а потім Толік загубив )
Добираємося до огромної річки Случ в Новій Чорториї в надії стати тут в гарному місці на ніч
Але як це часто буває з великими річками, десь шось перегородили, зробили дамбу, водосховище і т.д. - водойма заболочується, заростає і підступитися до води майже не реально. Питаємо місцевих, як добратися до води, десь стати. І знаходиться сусанін (завжди!), який на своєму тракторці проїде через всі болота, а ми будемо пхнутися за ним до побєдного конца в надії, шо "біла глина" - це дійсно гарне місце, про яке кажуть місцеві, а не те, чим воно виявилося насправді ).
Виглядає норм:
Насправді ота вся м'яка зелень - болото.
Вранці, шоб умитися, мені довелося пройти кілька кілометрів вздовж болота!
Але йогу робили:
Вранці, ледве вигрібши з того "пляжа", добираємося до маєтку Оржевських, в якому зараз живе і процвітає ветеринарний технікум:
І моментально потрапляємо в руки прекрасної жіночки, яка нас заохочує на екскурсію до музею звірів і їх зубів:
Дуже цікаво, видно, шо людина абажає свою роботу, хвасталася скілєтіками всяких тушканів, яких освіжували її студенти на канікулах. Всім, хто буде в тих краях - рекомендую! *схвалено кошлатим зайцем*
Я оце поняла, шо і досі не зачепила тему "ми з Полтави". Ви ще подумаєте, шо ми вже стільки сіл проїхали, а й досі ні з кого не вишибли сльозу ностальгії за Полтавою! Вишибли канєшно. Ісправно вишибали в кожному селі. Конкретно в оцьому технікумі: стоїмо, виходять пацани якісь з пар і одразу ж питати, хто ми і шо ми.
- З Полтави?!! Та ви шоооо! А у нас же ось є Сірьога з Полтавської області, щас позвем!
- Сірьооо-ооо-оогаааа! До тебе приїхалиииииииииииии!
Казалось би )
Ну і в кожному селі: станеш спитати дорогу, то вже ж скажеш, і відки будеш, і куди їдеш, і по чом велік. То шоб ви розуміли, в КАЖДОГО з опитаних, в Полтаві хтось є (як мінімум - спогади).
Наступне ПТУ на нашому шляху виявилося маєтком Терещенків (с. Турчинівка)
Повилазила сила силення огромних равлів:
Дуже крутий маєток, гарний парк. Спустилися до ставка і почали ставити палатки.
Явлєніє перше: приїхав директор ПТУ.
- Хто такі? Шо тут робите?
Ну, розказуємо, шо подорожники-туристи. Попросив не смітити, і далі вже по-дружньому пожалів, шо не захопив нам картоплі і запросив вранці прийти на екскурсію в ПТУ. Якшо хто питатиме, скажіть, шо Адамович дозволив!
Ну, якшо Адамович за нас отвічає, то нічо не страшно.
Но... хтось подзвонив в міліцію і повідомив, шо в с. Турчинівка знаходяться невідомі!
Це був наряд із... шести чи більше чоловік. Повідомили, шо "надійшов сигнал" про незнайомих людей. Тому вони мусять скласти акти, оглянути наші палатки і речі!!! Ми все це списуємо на війну, хоча було несподівано, звісно. Міліція була дуже чемна і україномовна (чогось цей факт відзначила, мабуть не звикла, шоб у нас міліція говорила такою гарною мовою). Розпитували, яка мета нашої подорожі, хто старший групи, звідки і куди рухаємося. Добре, шо є люди в команді, які не задумуючись можуть видати тираду про дослідження старовинних маєтків в межах центральної України, а також факультативно - бьордвочінг ).
Коли переписували всі дані з наших паспортів (аякже! ми вже є в різних базах), не обійшлося без вишибанія сльози - помітили, шо є люди з Котельви:
- Та ви шооооо! Я ж там в свій час конденсат стеріг, шоб не крали!
Понаписували акти, обмінялися історіями про Котельву і розпрощалися друзями.
Правда, вранці нас буквально не пускали в ПТУ, хоча ми апелювали до Адамовича, як до вищої інстанції.
Закралася така думка, шо сигнал поступив саме від Адамовича )
Далі вже Полісся:
І довгоочікуваний каньйон Тригір'я (схожий на Буки):
Я так думаю, шо там краще сплавлятися байдарками, шоб побачити красу каньйону, бо ми ледве втрапили взагалі хоч на якусь скелю - їдеш по дорозі... скрізь ліс, а куди звернути, шоб виїхати на красу - хз.
Ще один маєток сахарних олігархів Терещенків (с. Дениші) - цей сильно розвалений (мабуть ні ПТУ не зробили, ні тубдиспансера)
Стаємо на ніч на гарній річці Тетерів
Наступний день - це більша частина часу блукання по військовій і околовійськовій частині. Ми були попереджені, що в тому районі є військова частина, але не уявляли її розмірів і тому планували об'їхати досить швидко.
Майже з самого місця стоянки ми їхали вздовж військової частини і ніяк не вдавалося добром перетнути річку, бо закриті мости. А там, де такий крученик - то ми вже конкретно блукали по військовій частині:
Багато людей переконувало нас, шо не треба їхати до водоспада Вчелька (числився в плані), бо там нема дороги, нема проїзду і взагалі острів. Але найшовся!!! (я ж кажу, шо завжди є сусанін на моторизованому засобі) чоловік, шо не побоявся провести нас через сто міліонів струмків і боліт на своєму мопеді і таки вивів до водоспаду
Далі вже без провідника і з одною лише паперовою картою, масштабом 1:250 000, ми дивилися на стопяццот пісчаних доріг в сосновому лісі, які ведуть в різні сторони, а на карті є лише одна і та - пунктирна.
Блукали так, шо аж гай гудів. В якийсь момент стало ясно, шо ні в який Коростишів в той день ми вже не потрапимо, а тим паче - на Високий камінь. Задача мінімум була - вибратися живими. Якраз знашли 4 могили (трагічно загинули в 91-му, здається, році...) і в цей час громихали навчальні вистріли, а ми дуже сподівалися, шо не є в квадраті учєній. Якось випетляли до КПП і вирішили, шо живі військові - ліпше, ніж 4 могили. Вони виявилися дуже дружніми, мали харошого песа і показали дорогу через частину, як виїхати найшвидше в цивілізацію.
Потім ще дуже довго добиралися і блукали до безіменного водопадика, який теж попав до нашого кошлатого плану (Льошко, це ми в тебе видивилися його!). Люди завжди до останнього не хочуть зізнаватися, шо знають про водопад (чи іншу якусь принаду, шо ми шукаємо), аж поки їх не дожмеш і вони кажуть: ну ладно... їдьте отак лісом, полем, тропою, наліво-направо-лісом вниз, тоді нагору і побачите! Там його добре видно - не заблукаєте! )
Водоспад було НАСТІЛЬКИ важко знайти, шо навіть коли ми були біля нього в десяти метрах, не знали, де він! Деякі люди навіть не знайшли в собі сил добрести до нього.
Блуканнями і кошлатістю ми викинули з плану кілька речей, які планували побачити, але лишалася надія на саме основне, з чого взагалі починався план цієї подорожі - кар'єр в Коростишеві.
Виїхавши на трасу, маслали до Коростишева з усієї сили, але приїхали туди десь о 14-й, а єдина (і не дуже достовірна) електричка була о 16:30, здається. І було прийнято тяжке (для мене) рішення не їхати на кар'єр, бо не встигаємо:
А це те, шо ми мали подивитися:
Ми сиділи на цій станціюшечці (про існування якої не знав майже ніхто в Коростишеві!) і не знали, чи буде взагалі електрон. Намагалися викликати таксі до Житомира, але все не вдавалося, а тоді нарешті явився станціонний смотрітєль і ми до нього кинули з питаннями, чи будеееее, чи точнооооо.
А далі: дві електрички, вечірні гуляння під дощем в Коростені, дуже гарний парк, який ми не побачили майже, але він все одно нас вразив, смачне кафе, яке ввечері перетворюється на саму справжнісіньку дискотеку з шаром! І в якийсь момент ми з своїми веліками опинилися на танцполі. Навіть там люди з нами спілкувалися і питали, звідки ми )
І в кінці ще вам підбірочка доріг з цієї подорожі:
Але ніде правди діти - було і отак: