"Чужий" спальний район
© Юлія Скубицька
Юлія Скубицька
19.02.2013
Пропонуємо вашій увазі скорочену версію ще одного есе зі збірки "Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії". За радянських часів комплексна житлова забудова була покликана забезпечити всі повсякденні потреби містян, створити для них територію безпечного та комфортного побуту. Однак сьогодні образ спальних районів на пострадянських теренах викликає лише фрустрацію. Юлія Скубицька аналізує житлові масиви з погляду їхньої інтеграції в міську структуру в просторовому та соціальному плані.
Житлові масиви, а в народі - "спальні райони", почали з’являтися у Києві в рамках оголошеної Микитою Хрущовим кампанії з ліквідації катастрофічного браку житла у повоєнних радянських містах. Як бачимо, цьому феномену відносно небагато років (перші нормативні документи датуються серединою 1950-х), але наразі він становить невід’ємну частину візуального і структурного образу будь-якого українського міста. У житлових масивах проживає більшість городян, які й нарекли ці райони "спальними" через характерну для них роз’єднаність із місцями докладання праці, простіше кажучи, з виробництвом.
Відчуження відображає відсутність емоційного зв’язку між людьми або людиною та (у нашому випадку) матеріальним середовищем. Відчуження пов’язане або з автоматизованим сприйняттям, або з повною відсутністю уваги до людини чи матеріального середовища, в результаті чого вони не стають для індивіда об’єктами піклування.
Ще один важливий термін у статті - публічний простір. Публічний простір поділяють різні члени громади без обмежень у доступі і він стає місцем їхньої зустрічі та взаємодії. На мою думку, саме публічний простір лежить в основі міського способу життя - відповідно, його відсутність говорить про те, що ми маємо справу вже з іншим типом поселення [1].
Житловий мікрорайон: історія виникнення
Житлові масиви, або спальні райони в умовах соціалістичного будівництва характеризувалися чіткою просторовою організацією, основну структурну одиницю якої складав мікрорайон. Щодо появи цієї одиниці існує декілька версій. Одна з них полягає в тому, що радянські теоретики запозичили ідею компактної одиниці розселення, яка мала забезпечувати повсякденні потреби її мешканців, у двох західних урбаністів: Томаса Адамса, британського планувальника, першого секретаря Асоціації зелених міст, та Кларенса Артура Перрі, американського планувальника, автора концепції одиниці сусідства (neighbourhood unit).
У 1929 році Кларенс Артур Перрі видав свою книжку під назвою "Одиниця сусідства" (The Neighbourhood Unit). У результаті своїх досліджень Перрі дійшов висновку, що "житлові комплекси, коли вони відповідають універсальним потребам сімейного життя, складаються з однакових частин, що виконують однакові функції" [2]. Згідно з іншою версією, мікрорайонне планування було логічним розвитком теорії розселення, що її в 1920-х роках розробляли радянські архітектори, передусім конструктивісти. Порівняльний аналіз розвитку містобудівних теорій дозволяє припустити, що істина перебуває десь посередині.
Зауважимо, що і концепція Перрі, і теорія соціалістичного розселення конструктивістів базуються на теорії міста-саду, сформульованій Ебенизером Говардом. Але формувалися вони в різних політичних і соціальних умовах. Ця різниця і стала вихідним пунктом розходження між планувальними стратегіями в Радянському Союзі й на Заході.
У плані сприяння насиченості громадського життя в певній структурній одиниці розселення концепція Перрі мала переваги перед радянськими теоріями переважно за рахунок того, що її автор орієнтувався на створення комфортних умов для життя середнього класу і, щоб зрозуміти, якими є ці умови, проводив польові дослідження. Радянські планувальники в різні часи займалися побудовою нового суспільства, вирішенням проблеми розселення тощо. Але про створення комфортних умов життя заговорили лише за часів пізнього соціалізму, і навіть тут у своїх рішеннях архітектори спиралися на дані статистики, а не на вивчення повсякденних практик і стратегій містян [3]. Публічні простори, які б забезпечували потребу населення у громадському житті, у цих районах або не були заплановані, або були відтерміновані у реалізації внаслідок браку коштів на втілення комплексних проектів у їхній повноті [4].
Особливості радянського використання мікрорайону як одиниці планування
Мікрорайон у тому вигляді, в якому ми його знаємо, набув популярності лише починаючи з 1950-х років, коли Микита Хрущов відмовився від поглядів на містобудування, сповідуваних Сталіним [5]. Але й "відлига" не принесла до житлового будівництва тих принципів, що їх закладав у свої схеми Перрі. Ідеологія боротьби з надмірностями, оголошена Хрущовим у 1955 році, призвела до домінування принципів економії, стандартизації й уніфікації в будівництві. Це, безумовно, допомогло подолати житлову кризу, що її залишив по собі Сталін, але призвело й до фрустрації, яку спричиняють образи спальних районів, створених у СРСР у цей та пізніші періоди. Це відзначає, зокрема, московський історик та краєзнавець Микола Калашніков: "Разом з цим, панельні й блочні багатоповерхівки спальних районів Москви - це явно специфічний пласт архітектури, стосовно якого важко відчувати те, що прийнято відчувати до "справжньої" архітектури. Будинками-коробками важко милуватися, вони не вражають оригінальністю, більше того, просто не викликають навіть відчуття затишку й комфорту" [6].
В основі цих проблем лежали особливості міського управління в радянський період. Одна з них полягала в тому, що будівництво житла в радянських містах було напряму пов’язане з конкретними підприємствами. Самотужки місто будувало дуже мало, а часто лише отримувало певну кількість квартир у будинках, зведених для працівників підприємств. Під підприємства підганялася й інфраструктура. Райони мали добре транспортне сполучення з місцями працевлаштування людей, що отримали в них житло. Інші транспортні маршрути функціонували набагато гірше. Через це населення певного району було обмежене в пересуванні містом внаслідок суто функціональної організації роботи транспортної інфраструктури, головним завданням якої було підтримання зв’язку між підприємством і місцем проживання його працівника. Все це призводило до ефекту просторової дезінтеграції радянських міст і значного ускладнення практик освоєння їх городянами.
Незалежність принесла в Україну новий економічний порядок разом зі змінами в системі функціонування міста. Зокрема, промисловість, що поступово, але впевнено деградувала за часів пізнього соціалізму, в часи незалежності з приходом капіталізму була швидко вбита. Відтак уся відповідальність за функціонування міста лягла на нових приватних підприємців (серед яких і приватні забудовники) та на органи міської влади. Далі я розгляну, яким чином їхнє втручання впливає на Київ.
Міська структура: ТРЦ як фактор децентралізації
Одним із прикладів активного втручання приватного капіталу в територію масової житлової забудови з відчутними наслідками для останньої є створення кластерів торговельно-розважальних центрів. Втіленням цієї тенденції є трансформація простору вздовж проспекту Генерала Ватутіна, що об’єднує Троєщину та частину Лісового масиву з Оболонською лінією метро і, відповідно, центром міста. Торговельно-розважальні центри (ТРЦ) є найбільш яскравим прикладом того, яким чином капітал з його іншою логікою освоєння простору здатен отримати надприбуток, наприклад, з функціонально незадіяних територій спальних районів. ТРЦ як феномен специфічної стратегії у цьому аспекті варті уваги передусім тому, що зазвичай вони постають на територіях із низькою собівартістю. Ці території не є привабливими або престижними, вони є периферією периферії. ТРЦ обертають на 180 градусів ставлення до цієї відбракованої будівельниками й місцевими жителями землі. Капітал мислить геть іншими категоріями, ніж радянські планувальники, і вносить свої корективи у функціонування міського простору. Це має і позитивні, і негативні наслідки.
ТРЦ уздовж проспекту Ватутіна внесли важливі зміни до функціонування як Троєщини, так і частини Лісового масиву. Ланцюг ТРЦ, розташованих між центром і периферією, посприяв інтеграції цих житлових масивів із центральними районами міста, оскільки їх почали відвідувати не лише мешканці периферії. Наприклад, за підсумками опитування інтернет-видання "Наш Київ", у 2010 році кияни обрали відкриття ТРЦ SkyMall, збудованого за адресою проспект Генерала Ватутіна, 2-Т, відкриттям року.
Якщо раніше будь-які розваги чи покупки, що виходили за межі щоденних потреб, переносилися до центру міста, то тепер необхідність у них можна задовольнити, подолавши набагато меншу відстань. У цій ситуації центр міста починає виконувати менше функцій для мешканців периферії, ніж виконував до цього. За ним залишаються функції розташування місць праці або забезпечення споживання "високої" культури. Поява ТРЦ у спальних районах призводить до таких наслідків: підвищення привабливості територій, на яких вони розташовані; інтеграція спальних районів до загальноміської структури (завдяки тому, що розташовані на них об’єкти стають центрами перетину маршрутів мешканців різних районів міста); локалізація повсякденних практик жителів спальних районів; зниження функціонального навантаження на центр міста.
Роль ТРЦ в інтеграції спальних районів до загальноміської структури демонструє позитивний бік змін, що їх до пострадянського міста приносить робота капіталу. Ще одним таким прикладом є налагодження транспортного сполучення між різними районами міста завдяки появі приватних перевізників.
Функціональне насичення раніше вільних територій може розвиватися у двох напрямках. Один з них - приватизація. ТРЦ теж є прикладом приватизації. Я зосередила увагу на позитивних наслідках їхнього виникнення в Києві, але це не скасовує усіх негативних наслідків, які несе з собою приватизація простору. Більше про темний бік приватизації функціонально ненавантажених територій у місті я поговорю на прикладі змін, що відбуваються на локальному рівні мікрорайонів.
Внутрішній простір мікрорайонів: приватизація
Спальні райони загалом займають великі території. При цьому між будинками утворюється багато вільного простору, який не несе функціонального навантаження. Цей простір став негативним наслідком недостатньо розвиненої інфраструктури спальних районів. На мою думку, саме брак функціонально навантажених просторів у спальних районах впливає на створення ефекту відчуження. Функціонально навантаженим є той простір, що виділяється з довколишнього ландшафту, запрошує людину зупинитися для взаємодії з певною окресленою територією. Саме мережа функціонально навантажених просторів здатна створити безпечне, комфортне та сповнене життям середовище існування міської громади. Якщо взяти контекст мікрорайону, в ньому функціонально навантажені простори є зачіпками, які вносять у монотонний ландшафт елементи розрізнення і маркери. Вони допомагають людині краще орієнтуватися в мікрорайоні і проводити в ньому більше вільного часу.
У часи незалежності мешканці спальних районів уперше стикнулися з загрозою ліквідації функціонально ненавантажених просторів всередині дворів та мікрорайонів за рахунок приватизації. Щоб прояснити, які загрози несе такий вектор розвитку, я провела польове дослідження на базі одного з мікрорайонів Харківського масиву.
У рамках цього дослідження я здійснила подорож мікрорайоном, що починається біля станції метро "Харківська" і простягається вздовж проспекту Бажана в напрямку станції метро "Позняки". Цей мікрорайон став об’єктом особливої уваги приватних забудовників завдяки вдалому розташуванню у безпосередній близькості до двох станцій метро.
Моя подорож почалася від станції метро "Харківська". Щойно я залишила зону метро і торговельних майданчиків, то потрапила до коридору, сформованого двома паркінгами. Досить швидко мені стало зрозуміло, що, на відміну від стандартних радянських мікрорайонів, тут кожне перехрестя пішохідних доріг має значення, оскільки весь простір перед житловим районом структурований різної висоти парканами. Ситуація всередині двору виявилася не набагато кращою. Намагання досягти приватності і, можливо, саме створення ефекту сусідської одиниці в рамках лише однієї багатоповерхівки призвело до того, що кожен з нових будинків оточений індивідуальним парканом, який окреслює його окреме маленьке подвір’я з дитячим майданчиком. При цьому всередині двору простір перевантажений хаотично розташованими структурними елементами: паркінгами, кіосками, трансформаторними будками, продуктовими магазинами. У результаті двір як цілісна одиниця не читається взагалі, що зробило орієнтування в ньому (про весь мікрорайон навіть немає мови) вкрай важкою справою.
Ще одним негативним фактором стало те, що основним структурним елементом цього двору є паркан або ще якась перешкода вільному руху. Наявність парканів, що розділяють приватну територію кожного окремого будинку і відчужену територію двору, має низку негативних наслідків. По-перше, це ліквідація спільного простору, який поділяють мешканці кількох будинків, а разом з цим і можливостей його функціональної диверсифікації. Так, на кілька будинків цілком вистачить одного-двох дитячих майданчиків, розрахованих на дітей різного віку, а простір, що залишається, може бути пристосований до потреб інших соціальних, зокрема вікових, груп. По-друге, розподіл на приватний і відчужений простір призводить до того, що простір двору (за межами огорожі) починає сприйматися як такий, що не потребує піклування. По-третє, внаслідок розмежувань знижується можливість комунікації між мешканцями різних будинків. Загалом двір, оформлений таким чином, стає простором, що витісняє людину. У ньому неприємно перебувати. У ньому немає свободи пересування, яке ускладнене нагромадженням парканів та об’єктів інфраструктури. Більше того, для мешканців огороджених будинків двір перетворюється на своєрідну територію страху перед чужим, що починається одразу за парканом, який оточує їхнє помешкання.
Усе це говорить про посилення відчуження на таких територіях і необхідність більш жорсткого регулювання всього процесу житлової забудови. Органи міської влади можуть і мають втручатися в ці процеси на законодавчому рівні, а також покращувати благоустрій всередині мікрорайонів. Благоустрій дозволяє наповнити функціональністю території, які раніше ніяк не використовувалися, або змінити функцію територій, які негативно впливали на навколишнє середовище. Благоустрій є альтернативним шляхом розбудови спальних районів у напрямку подолання відчуження. Як приклад результативних інтервенцій наведу мікрорайон № 522 міста Харкова.
Функціональне навантаження простору як альтернатива приватизації
У мікрорайоні № 522 Харкова благоустрій суттєво покращив рівень задоволення потреб населення у проведенні вільного часу та у громадському житті. При цьому втручання були мінімальними і незначними з точки зору видатків.
За просторовою структурою мікрорайон № 522 (архітектори Е. Шур, В. Лаврентьєва та Е. Гірш, 1975-1982 рр.) майже відповідає вимогам Перрі щодо можливостей забезпечення громадського життя всередині одиниці сусідства. Мікрорайон складається з центральної частини, в якій розташовані три школи, будинок дитячої творчості, суд і пішохідна алея, та дворів, розташованих по периметру. У результаті простір мікрорайону функціонально розподілений на приватний (внутрішні простори дворів) та публічний (простір центральної частини з наявною в ньому інфраструктурою). Соціалізація мешканців перенесена до центральної частини, де вона нікому не заважає. Але для того, щоб центральна частина "запрацювала", необхідно було здійснити низку кроків у напрямку благоустрою.
Першим кроком став благоустрій центральної алеї, що проходить повз усі школи. Вздовж неї розмістили численні лавки та кілька дитячих майданчиків. Крім того, відремонтували освітлення. Завдяки цьому алея перетворилася на місце безпечного відпочинку, оскільки головними її користувачами стали матері з маленькими дітьми, літні люди та школярі. Саме вони тепер визначають характер функціонування простору алеї. Алея стала смугою безпеки навіть у вечірні години, а її функція змінилася від транзитної до рекреаційної.
Вільний доступ до пришкільних територій та облаштування на них спортивних майданчиків також сприяли тому, щоб центр мікрорайону став місцем жвавого суспільного життя у вечірні години та на вихідних. У низці районів Києва мені доводилося бачити школи, оточені високим парканом, ворота якого зачиняли ввечері. В одному з мікрорайонів Харківського масиву в Києві рішення про закриття пришкільної території о восьмій годині вечора навіть викликало обурення батьків з прилеглих будинків. В одному з під’їздів вони вивісили петицію з закликом не забирати в них єдине місце вечірніх прогулянок.
У мікрорайоні № 522 міста Харкова ситуація протилежна. Паркани навколо шкіл радше окреслюють кордони території, але жодним чином не створюють перешкоди. Так спортивні майданчики та сади навколо шкіл починають виконувати різні функції залежно від години дня. Вдень на них тренуються школярі на уроках фізкультури, а ввечері там само можна спостерігати, як дорослі грають у футбол, волейбол тощо. Такі спортивні майданчики виконують не лише функцію оздоровлення чи проведення вільного часу. Вони сприяють соціалізації жителів району. Наприклад, мені доводилося спостерігати волейбольний матч між командами, що складалися з представників української та китайської громад. У час, коли в мікрорайоні № 522 зростає кількість представників різних національностей, спортивний майданчик стає місцем знайомства між ними.
Ще одним фактором вдалого використання функціонально незадіяних просторів, уже не пов’язаних зі школами, є створення в мікрорайоні низки майданчиків зі столами для пінг-понгу. Один такий майданчик виник на невеличкій ділянці, яка раніше була місцем інтенсивного споживання алкоголю. Мешканцям двох прилеглих дворів доводилося бути дуже обережними, якщо вони ввечері хотіли потрапити з одного кінця мікрорайону до іншого. Столи для настільного тенісу з кількома лавочками для вболівання змінили цю ситуацію. Функція відпочинку за майданчиком залишилася і, в принципі, не була обмежена. Але тепер він був зайнятий різними групами населення, які прийшли туди з різною метою.
Так, на лавочках все ще можна відпочивати, спілкуватися, а за бажання - і споживати алкоголь. Але відтепер, принаймні до того, як на вулиці стає зовсім темно, на майданчику також присутні люди, які прийшли пограти в настільний теніс. Вони стають фактором, що стримує можливі прояви агресії на цій території, робить з неї безпечну зону. Три наведені приклади локальних інтервенцій - благоустрій центральної алеї, доступ до пришкільних територій, облаштування спортивних майданчиків - сприяють подоланню у мешканців відчуття відчуження від території їхнього мікрорайону. Благоустрій, функціональне використання раніше незадіяних територій, відсутність бар’єрів для освоєння простору мікрорайону сприяють соціалізації його мешканців, інтенсифікації публічного життя на цій території та підвищенню рівня безпеки пересування.
Такі перетворення вже неможливі в тій частині мікрорайону Харківського масиву міста Києва, яка складається з огороджених парканами будинків. Варто зазначити, що ця ситуація виникла не лише через забудовників, що розробляють такі проекти. Вона відображає бажання і погляди людей, які обирають це житло. Тому дії в напрямку зміни ситуації передусім мають спиратися на дослідження причин прийняття таких рішень.
Примітки:
1. Про такі типи поселень у контексті пострадянського простору писав, зокрема, В. Глазичев. Див.: Глазычев В. Город на все времена.
2. Perry C. The Neighborhood Unit // Neighborhood and Community Planning. - Vol. VII, Monograph One. - New York: Arno Press, 1974.
3. Пізній соціалізм я визначаю за датуванням Олексія Юрчака, починаючи з середини 1950-х років і до середини 1980-х. Див: Юрчак А. Поздний социализм и последнее советское поколение // Неприкосновенный запас. - 2007. - № 2 (52). Але, як пише І. Тищенко, про комплексне типове проектування житлової забудови зі ступінчастими схемами задоволення потреб населення можна говорити, починаючи з середини 1960-х років. Див. іншу статтю цього розділу: Тищенко І. Виноградар: незавершений ансамбль.
4. Там само.
5. Smith D. The Socialist City in Cities After Socialism // Urban and Regional Change and Conflict in Post-Socialist Societies. - Cambridge: Blackwell Publishers, 1996. - P. 75.
6. Калашников Н. Москва. Окраины // Логос. - 2002 . - №3-4.
Цей текст вперше опубліковано в збірці "Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії", що вийшла наприкінці 2012 року у видавництві "Смолоскип" за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні.
Источник
Юлія Скубицька
19.02.2013
Пропонуємо вашій увазі скорочену версію ще одного есе зі збірки "Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії". За радянських часів комплексна житлова забудова була покликана забезпечити всі повсякденні потреби містян, створити для них територію безпечного та комфортного побуту. Однак сьогодні образ спальних районів на пострадянських теренах викликає лише фрустрацію. Юлія Скубицька аналізує житлові масиви з погляду їхньої інтеграції в міську структуру в просторовому та соціальному плані.
Житлові масиви, а в народі - "спальні райони", почали з’являтися у Києві в рамках оголошеної Микитою Хрущовим кампанії з ліквідації катастрофічного браку житла у повоєнних радянських містах. Як бачимо, цьому феномену відносно небагато років (перші нормативні документи датуються серединою 1950-х), але наразі він становить невід’ємну частину візуального і структурного образу будь-якого українського міста. У житлових масивах проживає більшість городян, які й нарекли ці райони "спальними" через характерну для них роз’єднаність із місцями докладання праці, простіше кажучи, з виробництвом.
Відчуження відображає відсутність емоційного зв’язку між людьми або людиною та (у нашому випадку) матеріальним середовищем. Відчуження пов’язане або з автоматизованим сприйняттям, або з повною відсутністю уваги до людини чи матеріального середовища, в результаті чого вони не стають для індивіда об’єктами піклування.
Ще один важливий термін у статті - публічний простір. Публічний простір поділяють різні члени громади без обмежень у доступі і він стає місцем їхньої зустрічі та взаємодії. На мою думку, саме публічний простір лежить в основі міського способу життя - відповідно, його відсутність говорить про те, що ми маємо справу вже з іншим типом поселення [1].
Житловий мікрорайон: історія виникнення
Житлові масиви, або спальні райони в умовах соціалістичного будівництва характеризувалися чіткою просторовою організацією, основну структурну одиницю якої складав мікрорайон. Щодо появи цієї одиниці існує декілька версій. Одна з них полягає в тому, що радянські теоретики запозичили ідею компактної одиниці розселення, яка мала забезпечувати повсякденні потреби її мешканців, у двох західних урбаністів: Томаса Адамса, британського планувальника, першого секретаря Асоціації зелених міст, та Кларенса Артура Перрі, американського планувальника, автора концепції одиниці сусідства (neighbourhood unit).
У 1929 році Кларенс Артур Перрі видав свою книжку під назвою "Одиниця сусідства" (The Neighbourhood Unit). У результаті своїх досліджень Перрі дійшов висновку, що "житлові комплекси, коли вони відповідають універсальним потребам сімейного життя, складаються з однакових частин, що виконують однакові функції" [2]. Згідно з іншою версією, мікрорайонне планування було логічним розвитком теорії розселення, що її в 1920-х роках розробляли радянські архітектори, передусім конструктивісти. Порівняльний аналіз розвитку містобудівних теорій дозволяє припустити, що істина перебуває десь посередині.
Зауважимо, що і концепція Перрі, і теорія соціалістичного розселення конструктивістів базуються на теорії міста-саду, сформульованій Ебенизером Говардом. Але формувалися вони в різних політичних і соціальних умовах. Ця різниця і стала вихідним пунктом розходження між планувальними стратегіями в Радянському Союзі й на Заході.
У плані сприяння насиченості громадського життя в певній структурній одиниці розселення концепція Перрі мала переваги перед радянськими теоріями переважно за рахунок того, що її автор орієнтувався на створення комфортних умов для життя середнього класу і, щоб зрозуміти, якими є ці умови, проводив польові дослідження. Радянські планувальники в різні часи займалися побудовою нового суспільства, вирішенням проблеми розселення тощо. Але про створення комфортних умов життя заговорили лише за часів пізнього соціалізму, і навіть тут у своїх рішеннях архітектори спиралися на дані статистики, а не на вивчення повсякденних практик і стратегій містян [3]. Публічні простори, які б забезпечували потребу населення у громадському житті, у цих районах або не були заплановані, або були відтерміновані у реалізації внаслідок браку коштів на втілення комплексних проектів у їхній повноті [4].
Особливості радянського використання мікрорайону як одиниці планування
Мікрорайон у тому вигляді, в якому ми його знаємо, набув популярності лише починаючи з 1950-х років, коли Микита Хрущов відмовився від поглядів на містобудування, сповідуваних Сталіним [5]. Але й "відлига" не принесла до житлового будівництва тих принципів, що їх закладав у свої схеми Перрі. Ідеологія боротьби з надмірностями, оголошена Хрущовим у 1955 році, призвела до домінування принципів економії, стандартизації й уніфікації в будівництві. Це, безумовно, допомогло подолати житлову кризу, що її залишив по собі Сталін, але призвело й до фрустрації, яку спричиняють образи спальних районів, створених у СРСР у цей та пізніші періоди. Це відзначає, зокрема, московський історик та краєзнавець Микола Калашніков: "Разом з цим, панельні й блочні багатоповерхівки спальних районів Москви - це явно специфічний пласт архітектури, стосовно якого важко відчувати те, що прийнято відчувати до "справжньої" архітектури. Будинками-коробками важко милуватися, вони не вражають оригінальністю, більше того, просто не викликають навіть відчуття затишку й комфорту" [6].
В основі цих проблем лежали особливості міського управління в радянський період. Одна з них полягала в тому, що будівництво житла в радянських містах було напряму пов’язане з конкретними підприємствами. Самотужки місто будувало дуже мало, а часто лише отримувало певну кількість квартир у будинках, зведених для працівників підприємств. Під підприємства підганялася й інфраструктура. Райони мали добре транспортне сполучення з місцями працевлаштування людей, що отримали в них житло. Інші транспортні маршрути функціонували набагато гірше. Через це населення певного району було обмежене в пересуванні містом внаслідок суто функціональної організації роботи транспортної інфраструктури, головним завданням якої було підтримання зв’язку між підприємством і місцем проживання його працівника. Все це призводило до ефекту просторової дезінтеграції радянських міст і значного ускладнення практик освоєння їх городянами.
Незалежність принесла в Україну новий економічний порядок разом зі змінами в системі функціонування міста. Зокрема, промисловість, що поступово, але впевнено деградувала за часів пізнього соціалізму, в часи незалежності з приходом капіталізму була швидко вбита. Відтак уся відповідальність за функціонування міста лягла на нових приватних підприємців (серед яких і приватні забудовники) та на органи міської влади. Далі я розгляну, яким чином їхнє втручання впливає на Київ.
Міська структура: ТРЦ як фактор децентралізації
Одним із прикладів активного втручання приватного капіталу в територію масової житлової забудови з відчутними наслідками для останньої є створення кластерів торговельно-розважальних центрів. Втіленням цієї тенденції є трансформація простору вздовж проспекту Генерала Ватутіна, що об’єднує Троєщину та частину Лісового масиву з Оболонською лінією метро і, відповідно, центром міста. Торговельно-розважальні центри (ТРЦ) є найбільш яскравим прикладом того, яким чином капітал з його іншою логікою освоєння простору здатен отримати надприбуток, наприклад, з функціонально незадіяних територій спальних районів. ТРЦ як феномен специфічної стратегії у цьому аспекті варті уваги передусім тому, що зазвичай вони постають на територіях із низькою собівартістю. Ці території не є привабливими або престижними, вони є периферією периферії. ТРЦ обертають на 180 градусів ставлення до цієї відбракованої будівельниками й місцевими жителями землі. Капітал мислить геть іншими категоріями, ніж радянські планувальники, і вносить свої корективи у функціонування міського простору. Це має і позитивні, і негативні наслідки.
ТРЦ уздовж проспекту Ватутіна внесли важливі зміни до функціонування як Троєщини, так і частини Лісового масиву. Ланцюг ТРЦ, розташованих між центром і периферією, посприяв інтеграції цих житлових масивів із центральними районами міста, оскільки їх почали відвідувати не лише мешканці периферії. Наприклад, за підсумками опитування інтернет-видання "Наш Київ", у 2010 році кияни обрали відкриття ТРЦ SkyMall, збудованого за адресою проспект Генерала Ватутіна, 2-Т, відкриттям року.
Якщо раніше будь-які розваги чи покупки, що виходили за межі щоденних потреб, переносилися до центру міста, то тепер необхідність у них можна задовольнити, подолавши набагато меншу відстань. У цій ситуації центр міста починає виконувати менше функцій для мешканців периферії, ніж виконував до цього. За ним залишаються функції розташування місць праці або забезпечення споживання "високої" культури. Поява ТРЦ у спальних районах призводить до таких наслідків: підвищення привабливості територій, на яких вони розташовані; інтеграція спальних районів до загальноміської структури (завдяки тому, що розташовані на них об’єкти стають центрами перетину маршрутів мешканців різних районів міста); локалізація повсякденних практик жителів спальних районів; зниження функціонального навантаження на центр міста.
Роль ТРЦ в інтеграції спальних районів до загальноміської структури демонструє позитивний бік змін, що їх до пострадянського міста приносить робота капіталу. Ще одним таким прикладом є налагодження транспортного сполучення між різними районами міста завдяки появі приватних перевізників.
Функціональне насичення раніше вільних територій може розвиватися у двох напрямках. Один з них - приватизація. ТРЦ теж є прикладом приватизації. Я зосередила увагу на позитивних наслідках їхнього виникнення в Києві, але це не скасовує усіх негативних наслідків, які несе з собою приватизація простору. Більше про темний бік приватизації функціонально ненавантажених територій у місті я поговорю на прикладі змін, що відбуваються на локальному рівні мікрорайонів.
Внутрішній простір мікрорайонів: приватизація
Спальні райони загалом займають великі території. При цьому між будинками утворюється багато вільного простору, який не несе функціонального навантаження. Цей простір став негативним наслідком недостатньо розвиненої інфраструктури спальних районів. На мою думку, саме брак функціонально навантажених просторів у спальних районах впливає на створення ефекту відчуження. Функціонально навантаженим є той простір, що виділяється з довколишнього ландшафту, запрошує людину зупинитися для взаємодії з певною окресленою територією. Саме мережа функціонально навантажених просторів здатна створити безпечне, комфортне та сповнене життям середовище існування міської громади. Якщо взяти контекст мікрорайону, в ньому функціонально навантажені простори є зачіпками, які вносять у монотонний ландшафт елементи розрізнення і маркери. Вони допомагають людині краще орієнтуватися в мікрорайоні і проводити в ньому більше вільного часу.
У часи незалежності мешканці спальних районів уперше стикнулися з загрозою ліквідації функціонально ненавантажених просторів всередині дворів та мікрорайонів за рахунок приватизації. Щоб прояснити, які загрози несе такий вектор розвитку, я провела польове дослідження на базі одного з мікрорайонів Харківського масиву.
У рамках цього дослідження я здійснила подорож мікрорайоном, що починається біля станції метро "Харківська" і простягається вздовж проспекту Бажана в напрямку станції метро "Позняки". Цей мікрорайон став об’єктом особливої уваги приватних забудовників завдяки вдалому розташуванню у безпосередній близькості до двох станцій метро.
Моя подорож почалася від станції метро "Харківська". Щойно я залишила зону метро і торговельних майданчиків, то потрапила до коридору, сформованого двома паркінгами. Досить швидко мені стало зрозуміло, що, на відміну від стандартних радянських мікрорайонів, тут кожне перехрестя пішохідних доріг має значення, оскільки весь простір перед житловим районом структурований різної висоти парканами. Ситуація всередині двору виявилася не набагато кращою. Намагання досягти приватності і, можливо, саме створення ефекту сусідської одиниці в рамках лише однієї багатоповерхівки призвело до того, що кожен з нових будинків оточений індивідуальним парканом, який окреслює його окреме маленьке подвір’я з дитячим майданчиком. При цьому всередині двору простір перевантажений хаотично розташованими структурними елементами: паркінгами, кіосками, трансформаторними будками, продуктовими магазинами. У результаті двір як цілісна одиниця не читається взагалі, що зробило орієнтування в ньому (про весь мікрорайон навіть немає мови) вкрай важкою справою.
Ще одним негативним фактором стало те, що основним структурним елементом цього двору є паркан або ще якась перешкода вільному руху. Наявність парканів, що розділяють приватну територію кожного окремого будинку і відчужену територію двору, має низку негативних наслідків. По-перше, це ліквідація спільного простору, який поділяють мешканці кількох будинків, а разом з цим і можливостей його функціональної диверсифікації. Так, на кілька будинків цілком вистачить одного-двох дитячих майданчиків, розрахованих на дітей різного віку, а простір, що залишається, може бути пристосований до потреб інших соціальних, зокрема вікових, груп. По-друге, розподіл на приватний і відчужений простір призводить до того, що простір двору (за межами огорожі) починає сприйматися як такий, що не потребує піклування. По-третє, внаслідок розмежувань знижується можливість комунікації між мешканцями різних будинків. Загалом двір, оформлений таким чином, стає простором, що витісняє людину. У ньому неприємно перебувати. У ньому немає свободи пересування, яке ускладнене нагромадженням парканів та об’єктів інфраструктури. Більше того, для мешканців огороджених будинків двір перетворюється на своєрідну територію страху перед чужим, що починається одразу за парканом, який оточує їхнє помешкання.
Усе це говорить про посилення відчуження на таких територіях і необхідність більш жорсткого регулювання всього процесу житлової забудови. Органи міської влади можуть і мають втручатися в ці процеси на законодавчому рівні, а також покращувати благоустрій всередині мікрорайонів. Благоустрій дозволяє наповнити функціональністю території, які раніше ніяк не використовувалися, або змінити функцію територій, які негативно впливали на навколишнє середовище. Благоустрій є альтернативним шляхом розбудови спальних районів у напрямку подолання відчуження. Як приклад результативних інтервенцій наведу мікрорайон № 522 міста Харкова.
Функціональне навантаження простору як альтернатива приватизації
У мікрорайоні № 522 Харкова благоустрій суттєво покращив рівень задоволення потреб населення у проведенні вільного часу та у громадському житті. При цьому втручання були мінімальними і незначними з точки зору видатків.
За просторовою структурою мікрорайон № 522 (архітектори Е. Шур, В. Лаврентьєва та Е. Гірш, 1975-1982 рр.) майже відповідає вимогам Перрі щодо можливостей забезпечення громадського життя всередині одиниці сусідства. Мікрорайон складається з центральної частини, в якій розташовані три школи, будинок дитячої творчості, суд і пішохідна алея, та дворів, розташованих по периметру. У результаті простір мікрорайону функціонально розподілений на приватний (внутрішні простори дворів) та публічний (простір центральної частини з наявною в ньому інфраструктурою). Соціалізація мешканців перенесена до центральної частини, де вона нікому не заважає. Але для того, щоб центральна частина "запрацювала", необхідно було здійснити низку кроків у напрямку благоустрою.
Першим кроком став благоустрій центральної алеї, що проходить повз усі школи. Вздовж неї розмістили численні лавки та кілька дитячих майданчиків. Крім того, відремонтували освітлення. Завдяки цьому алея перетворилася на місце безпечного відпочинку, оскільки головними її користувачами стали матері з маленькими дітьми, літні люди та школярі. Саме вони тепер визначають характер функціонування простору алеї. Алея стала смугою безпеки навіть у вечірні години, а її функція змінилася від транзитної до рекреаційної.
Вільний доступ до пришкільних територій та облаштування на них спортивних майданчиків також сприяли тому, щоб центр мікрорайону став місцем жвавого суспільного життя у вечірні години та на вихідних. У низці районів Києва мені доводилося бачити школи, оточені високим парканом, ворота якого зачиняли ввечері. В одному з мікрорайонів Харківського масиву в Києві рішення про закриття пришкільної території о восьмій годині вечора навіть викликало обурення батьків з прилеглих будинків. В одному з під’їздів вони вивісили петицію з закликом не забирати в них єдине місце вечірніх прогулянок.
У мікрорайоні № 522 міста Харкова ситуація протилежна. Паркани навколо шкіл радше окреслюють кордони території, але жодним чином не створюють перешкоди. Так спортивні майданчики та сади навколо шкіл починають виконувати різні функції залежно від години дня. Вдень на них тренуються школярі на уроках фізкультури, а ввечері там само можна спостерігати, як дорослі грають у футбол, волейбол тощо. Такі спортивні майданчики виконують не лише функцію оздоровлення чи проведення вільного часу. Вони сприяють соціалізації жителів району. Наприклад, мені доводилося спостерігати волейбольний матч між командами, що складалися з представників української та китайської громад. У час, коли в мікрорайоні № 522 зростає кількість представників різних національностей, спортивний майданчик стає місцем знайомства між ними.
Ще одним фактором вдалого використання функціонально незадіяних просторів, уже не пов’язаних зі школами, є створення в мікрорайоні низки майданчиків зі столами для пінг-понгу. Один такий майданчик виник на невеличкій ділянці, яка раніше була місцем інтенсивного споживання алкоголю. Мешканцям двох прилеглих дворів доводилося бути дуже обережними, якщо вони ввечері хотіли потрапити з одного кінця мікрорайону до іншого. Столи для настільного тенісу з кількома лавочками для вболівання змінили цю ситуацію. Функція відпочинку за майданчиком залишилася і, в принципі, не була обмежена. Але тепер він був зайнятий різними групами населення, які прийшли туди з різною метою.
Так, на лавочках все ще можна відпочивати, спілкуватися, а за бажання - і споживати алкоголь. Але відтепер, принаймні до того, як на вулиці стає зовсім темно, на майданчику також присутні люди, які прийшли пограти в настільний теніс. Вони стають фактором, що стримує можливі прояви агресії на цій території, робить з неї безпечну зону. Три наведені приклади локальних інтервенцій - благоустрій центральної алеї, доступ до пришкільних територій, облаштування спортивних майданчиків - сприяють подоланню у мешканців відчуття відчуження від території їхнього мікрорайону. Благоустрій, функціональне використання раніше незадіяних територій, відсутність бар’єрів для освоєння простору мікрорайону сприяють соціалізації його мешканців, інтенсифікації публічного життя на цій території та підвищенню рівня безпеки пересування.
Такі перетворення вже неможливі в тій частині мікрорайону Харківського масиву міста Києва, яка складається з огороджених парканами будинків. Варто зазначити, що ця ситуація виникла не лише через забудовників, що розробляють такі проекти. Вона відображає бажання і погляди людей, які обирають це житло. Тому дії в напрямку зміни ситуації передусім мають спиратися на дослідження причин прийняття таких рішень.
Примітки:
1. Про такі типи поселень у контексті пострадянського простору писав, зокрема, В. Глазичев. Див.: Глазычев В. Город на все времена.
2. Perry C. The Neighborhood Unit // Neighborhood and Community Planning. - Vol. VII, Monograph One. - New York: Arno Press, 1974.
3. Пізній соціалізм я визначаю за датуванням Олексія Юрчака, починаючи з середини 1950-х років і до середини 1980-х. Див: Юрчак А. Поздний социализм и последнее советское поколение // Неприкосновенный запас. - 2007. - № 2 (52). Але, як пише І. Тищенко, про комплексне типове проектування житлової забудови зі ступінчастими схемами задоволення потреб населення можна говорити, починаючи з середини 1960-х років. Див. іншу статтю цього розділу: Тищенко І. Виноградар: незавершений ансамбль.
4. Там само.
5. Smith D. The Socialist City in Cities After Socialism // Urban and Regional Change and Conflict in Post-Socialist Societies. - Cambridge: Blackwell Publishers, 1996. - P. 75.
6. Калашников Н. Москва. Окраины // Логос. - 2002 . - №3-4.
Цей текст вперше опубліковано в збірці "Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії", що вийшла наприкінці 2012 року у видавництві "Смолоскип" за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні.
Источник