Цілюща Моршинська вода. Індиго
Однією з особливостей санаторію є його аудиторія. По п'ятницям він пустішає, - у багатьох в цей день закінчується довгоочікувана і раптова відпустка, а понеділок зранку - купа новеньких щасливих мордочок з чемоданами.
Крім бабульок, що лікують всілякі хвороби, тут є середнячки, понад 40 років - категорія людей, яким рано щось лікувати, їм просто набридло міська суєта та каторжний робочий режим. Є також й молодьож - її складають переважно діти середняків, або табір по путівках.
Коли у сьомої ранку під вікнами біля ресепшну голосно - це означає: все, капець тихому відпочинку!
Гуркіт коліс чемоданів по сходах, тупіт, гомін, дзвінкий сміх наповнює пусті простори вільних кімнат санаторію. Цей шумок скрізь - зверху, знизу, зліва та справа.
Перший день людям дають період для адаптації, а потім починається.
* * *
Шоста ранку. Сонце ледь прокинулося, на галявині стоїть перша група, готова до розминки. Руки у бік, ноги вище голови на ширині плечей, і побігли 7 кілометрів навколо пеньочка. Після розминки - рівень другий: бойові напади. Кидають один одного на підлогу, вибачаються, і все це під гучний рахунок: Іч! Ні! Сан! Дякуємо товаришу Моріхею Уєсибі, завдяки йому я навчився рахувати до десяти японською.
Це - айкідоїсти.
Ходять вони важливо, з поясами різних кольорів, щоб штани не спадали. Їх краще не чіпати, бо може трапитись щось несподіване.
Група під номером два, що активізується в обід до вечері, я спеціально пропущу, ми ще до них повернемося.
Ввечері відчиняються двері в спортзалі. Група номер 3 ділиться на хлопчиків та дівчат, вони становляться парами, та під дивну музику сальса починають робити таки кардіобурбулети, що я сперш хапаюсь за серце, потім заплющую очі. Жахливіше дивитися тільки акробатів в цирку, що під стелею стрибають без страховки.
Це - танцюристи. З великої букви. Спокою від них нема, хай їм у шпагату роз’їхатися у позі круазе!
Так ось, братці мої, вертаємося до групи 2. Найспокійніша серед усіх - їм не треба ані галасливої музики, ані прийомів, від яких нирки відлітають. Їм потрібно тільки вайфай з нормальною швидкістю та книжки. Це - творчі люди. Або, як їх ще можна назвати - генії гуманітарних наук.
* * *
Один з них присів на крісло поруч зі мною, важко дихаючи. Маленький такий, товстенький, з чубчиком, очі блакитні та волосся - льон! Маленьке янголятко!
В цей час я як раз показував знайомій людині майстер-клас зі збору кубику Рубіку. Вважаючи, що знання про то, як зібрати цей хитромудрий предмет, вже давно загублено, а я, могутній хлопець, прокачаний до 80-го рівню, можу зібрати його за аж 35 хвилин (якщо постаратися, то й за 20), то я - крутий лицар!
Але той немовля, що присів поруч, дістає з кишені свій кубик (дуже якісний, до речі) й починає його крутити-вертіти. Однією рукою! В другій в нього книженція про шахові партії… Та добре, якщо б просто вертів, - він зібрав його! Десь за хвилинку…
Хлопці, я там ледве не втратив свідомість, добре, що мене тримало зручне крісло…
Що це за монстр?
Наступного дня він виграв в мене у шахи. У того, що якось діда свого обіграв. А, між іншим, дід був майстром спорту (ну, з одним лиш зауваженням, що у той день він був у гарному настрою та трошки нетверезому стані), але обіграв же! Переможців не судять. І я вважав себе майже кандидатом до того рівня спорту, що мав мій дід, а тут простий хлопець, 10 років, поставив існування цього статусу під велике питання…
Поки ми грали (а це тривало недовго, ходів 15), він згадав весь професоріат шахової теорії, включаючи комбінації Рубінштейну, Ласкеру та інших велетнів 64-клітинної дошки, матюкався невідомою термінологією та вперто наступав. Я тримався, як міг, а потім ми догралися. Кінь під керуванням блакитноокого власника гри пригрозив вилкою ферзю, а потім і усьому моєму королівству. Можна казати, усім моїм моральним опорам!
Це - кінець!
Він, мабуть один з тих… Індиго!
В мене почалася депресія на п’ять хвилинок, а потім я завантажив на телефон самовчителі з шахів, та почав думати. Ну не може бути так, що хлопець універсальний у всіх справах. Повинен бути баланс. Я його шукав і таки, знайшов.
Єдиним співбесідником цього індивідууму на протязі перебування у санаторію був тільки мобільний телефон. Весь час він переглядав чемпіонати шахістів. Жодна дівчинка, або хлопчик підійшов би до нього, поспілкуватися, та він від цього особливо не страждав. Тобто, рівень комунікації - нульовий.
Але це не лихо. В нього все життя попереду, й він обов’язково все наздожене!
Хлопчик - молодець, а мені надалі буде добрий урок - не судити по одягу.
* * *
Що трапилося наступного дня? Він запропонував мені піти на турніки та зіграти в драбинку з підтягування. Ага, зараз вже все кинув та побіг кульки надувати! То сам нехай там пихкає, я зараз не у формі.
