Комплектація себе
Автор: Любко Дереш.
Джерело: «Львівська газета», 5. 10. 2004, с. 7.
Без перебільшення, акція, яка відбулась у клубі «Квартира Бабуїн», виявилась грандіозною мистецькою провокацією. Бо саме це відчуття - що ніде втікати, нема де сховатися, можна було прочитати в очах Юрія Макарова, коли він (і не лише він) зрозумів, яку пастку приготували для нього (й не лише для нього, що знову ж таки тішить) учасники мистецької акції «Комплектація».
Євген Мінко. Фото: Кирило Кисляков.
А виглядало все так. Розказую за порядком.
Близько 17.30 я зайшов у підвальне приміщення клубу «Квартира Бабуїн». Була субота, 25 вересня, і над Києвом висіли тумани. В той час, як у підвалі було світло та тепло, та, що називається, «лунала музика». (Властиво, то не була музика у звичному сенсі, та з огляду на її гучність слово «лунала» залишаю.)
Біля дверей мене зустріла радісна матрона, яка своєю напомадженою посмішкою мовби перепрошувала за шум. Це, мабуть, якийсь їхній метрдотель, бо матрона конче хотіла показати, що тут до чого. Я відмовився від її ласкавих послуг і самотужки, на звук, надибав сцену. Музиканти саме ладували інструменти. Біля дальньої стіни висів екран, на який кінескопом проектували зразки абстрактного відеоарту, що доладно пасували до звуку. Зазираю у програмку. Так-так, міркую. Мене очікують фантастичні українські контр-культурники - Kotra, Тhe Moglass, Zavoloka й Андрій Кіриченко. Згодом дізнаюся про ще одну приємну гостю - Аллу Загайкевич, композитора кінофільму «Мамай», та її напарника Сергія Охріменка.
Звертаю увагу на стіни клубу: вони прикрашені полотнами Майкла Мерфенка. Цей художник - рідкісної вдачі ексцентрик - австралієць за походженням. Він так закохався в Україну, що навіть прізвище змінив із Murphy на Murphenko. Гуркіт знову притягує увагу до сцени. Так що ж то були за звуки, які шугали тутешніх матрон і барменів?
Уявіть собі звуковий підсилювач, який потрапив у зону аномальних магнітних завихрень. Він сичить, свистить, пищить і дзижчить, а також харчить, скавчить, сюрчить і стрекоче. Накладіть ці шуми в довільному порядку на аритмічний кістяк, збагатіть коктейль різними ділеями та ревербераціями - й отримаєте досить повне уявлення про те, як сучасні музиканти налагоджують свою апаратуру. Наперед зраджу, що репетиція різниться від живого виступу хіба тим, що під час першої звук час від часу переривався - музиканти відходили на перекур.
Декілька запопадливих меломанів і меломанок заздалегідь займають стратегічно оправдані позиції ближче до сцени. Тут важливо сприймати звукову хвилю не лише вухами, а цілим тілом. Сучасне звукове мистецтво працює ще й з фізичними характеристиками простору, зокрема вібраціями повітряного стовпа у приміщенні. Мимохіть віддаю належне звуковому обладнанню: всі тони прозорі та виважені. Згадуються історії про легендарного шумовика-японця Merzbow: на його концертах гучність часто сягає такої сили, що приміщення просто завалюється. Ну-ну, гмикаю собі під ніс. Подивимося.
Хвилин за сорок офіціанти (і я між ними, чого вже тут) потроху оклигують. Бета-ритми мозку, змінені шумом у керунку трансу, знову беруть своє: всіх поволі роздупляє. Сидимо з Євгеном Мінком, куратором проекту, і балакаємо про шумову культуру. Офіціант запитує, чи волів би я щось випити. Замовляю каву з молоком. Мінко мовчить.
Тим часом я зондую меню. «Тут кава коштує, мабуть, гривень п’ятдесят» - пробую іронізувати, облизуючи сухі губи. «Мабуть», - погоджується Євген. У мене в кишені - дванадцять гривень. Жарт несмішний. Раптом відчуваю, що мені вже й Ной не в жилу, й відеоарт не пропирає, доки Євген не заспокоює, що ця філіжанка - за рахунок спонсора, креативного коньяку AleXX.
Близько сьомої підсмоктується публіка. Типові завсідники «Бабуїна», вирішую, аж довідуюся один цікавий факт. Сьогодні в Києві - показ колекції Пако Рабанна. Весь бомонд, якому відомий модельєр миліший, аніж сучасна некомерційна виставка, опинився за бортом корабля. Ха-ха, тріумфую подумки. Музиканти поновлюють свої репетиції, і я знову думаю: ну-ну.
З’являються ріжні світські персони: деяких упізнаю. Петро Мацкевич, головний редактор «Кальварії», сидить за одним столом із Діаною Клочко, своєю «правою київською рукою». Він втягує голову в плечі та стискає зуби. Певне, згадує візити до стоматолога. (Через півгодини пан Петро чесно визнає, що вже застарий для нойзу, і з чистою совістю зникне з балу. Гідний хід, на який не наважиться більш ніхто із запрошених. Соціальне становище змушує їх, мов капітанів, залишатися на потопаючому кораблі своєї ґламурності до останнього).
До столика «Кальварії» доєднуються творче сімейство Карп - Ірена та її чарівна сестриця Гапа Н. Ці дві літературні відьми прийшли в компанії молодого кінематографіста Грицька Охотіна (він же - Ґріґорій Ахотін, екс-менеджер львівського «Відкритого кафе»). Впізнаю Юрія Макарова - він із ніжною супутницею. А ще довкола всілякі недо-, напів- та стовідсотково ґламурні персони у капелюшках, модних куфайочках, блюзочках етцетера. Це професійні відвідувачі світських раутів. Дивлюся на них і потираю ручки. Хе-хе, думаю собі.
Ближче до восьмої простір під сценою заповнює молодь, не залучена у механізмах тутешнього істеблішменту. Вони прийшла почути свою зірку - українського нойз-кобзаря Дмитра Федоренка, він же Kotra. Федоренко славиться тим, що бездоганно точно працює над звучанням кожного тону у своїй муз-структурі. Kotra особливо цікавиться порогово високими та низькими частотами, поданими на великій гучності.
І от погасли рампи. На столиках засвітилися прикольні ультрафіолетові світлячки з логотипами спонсора - і комплектація розпочалася.
Виступає Zavoloka. Фото: Кирило Кисляков.
Властиво нічого нового у простір «Квартири Бабуїн» не ввели, бо насправді виступ сучасних нойз-електронників - видовище все-таки бідне. Ну, стоїть якийсь тип за лептопом, і що? Тому музиканти, аби заволодіти слухацькими очима, часто використовують відеоарт. Візуальну частину для «Комплектації» робили молоді київські дизайнери. Мушу визнати, що це було на висоті - смуги, тунелі як ніщо інше влучно відображали абстрактний сенс цього музперформансу. Кожен сет завершувався певним звуковим і візуальним фрагментом, який відкривав виступ наступного учасника, а той уже обробляв фрагмент у власній стилістиці та за допомогою свого інвентарю. Катерина Zavoloka - типово жіночий freenoise. The Moglass - ласкавий пост-рок з елементами нойзу. Сергій Охріменко, якому компонувала Алла Загайкевич, виконував свій сет на електроскрипці, чим завоював симпатії вже згадуваного пана Макарова - нойз у темпі фуріозо. І, нарешті, Kotra - жорсткий, безкомпромісний електролом.
Повітря просто дрижало. Адреналін прибував у кров не від драйву музики, а від її завідомої неїстівності, іноформатності, ну і гучності, поза всім. Під час живого сету стало очевидним, що нойз - це не вибрик утомленого собою митця. Це результат серйозної роботи музиканта над природою звуку та звукового потоку.
Твердження про те, що ця музика розрахована на підготовленого слухача - зовсім не вираз претензійності. Якщо хтось не з’ясував, як влаштоване його сприйняття музики, слухати нойз - справа невдячна. Парадокс модерного звукового мистецтва: щоб його адекватно сприйняти, потрібно знати, як це робити. А якщо вже знаєш, як це зробити, то й концерти нойз-музики тобі не потрібні - просто йдеш вулицею і слухаєш звуки міста. Посилюєш ККД свого вуха. ККД сприйняття. У цьому, безумовно, ховається найбільша провокація проекту. Вважаю недоречним розділяти «Комплектацію» на візуальну частину, музику та живопис. Усе - цілісний вимір, який може укомплектуватися лише завдяки самому (не глядачеві, не слухачеві) сприймачеві: він або зробить це й отримає фізичне задоволення, або залишиться роздратованим гучним шумом. А це вже тягне на більш просторі роздуми. Але не тут і не тепер.