Я сьогодні згадувала Анкару
Я сьогодні згадувала Анкару.
Вірніше, аеропорт Анкари. Термінал, в якому я сиділа страшно щаслива від того, що їду додому. І трохи налякана перспективою загубитися на пересадці в Стамбулі.
В кишені було кілька лір, трохи доларів і ще менше гривень. Хотілося якоїсь мажорної кави, аби зробити гламурну фоточку на абсолютно роздовбаний телефон. Але грошей на каву би не хватило. Або якби я купила каву, грошей би точно не лишилося. Вопше-вопше.
Приїхала в аеропорт пізніше, ніж хотіла, але раніше, ніж то було необхідно.
Таксист висадив коло іншого терміналу і довелося трохи пройтися. Здається, мій жовтий чемоданчик ще пам'ятає вигини тих лежачих поліцейських.
Перед тим, як їхати, я взяла в маркеті під готелем трикутні снеки і велику пляшку води. Сидячи в аеропорті перед реєстрацією на рейс, дістала воду, снеки, жовтий плеєр з одним робочим вухом в навушниках, величезний блокнот-щоденник, ручку і зосередилась.
Як же чудово робити те, чого боїшся.
Тепер я думаю, що то була дуже щаслива мить. Поїздка не вдалася, а дома несподівано з'явились справи. Думаю, в тому аеропорту і в тій поїздці мої очі були розширені трохи більше, ніж звичайно. Моя життєва енергія не переповнювала, але переливалась. Так, ніби я сама заломлювала світло десь так само, як мокре після дощу скло аеропорту.
Пам'ятаю, над злітними смугами були веселки. Турецькі гори і загальнолюдські темні-темні клубки хмар.
А знизу - калюжі.
Трохи дивно - достеменно згадувати те, що відчувала раніше просто прокинувшись. Побачивши, як заломлюється в вікні химерне весняне тепло. Чи відчувши, як пахне повільно танучий від холоду асфальт.
Все не так погано, говорить мені моя пам'ять. Завжди можна зіскочити з того, що тебе не влаштовує. А маючи мудрість, матимеш і щастя.
Вірніше, аеропорт Анкари. Термінал, в якому я сиділа страшно щаслива від того, що їду додому. І трохи налякана перспективою загубитися на пересадці в Стамбулі.
В кишені було кілька лір, трохи доларів і ще менше гривень. Хотілося якоїсь мажорної кави, аби зробити гламурну фоточку на абсолютно роздовбаний телефон. Але грошей на каву би не хватило. Або якби я купила каву, грошей би точно не лишилося. Вопше-вопше.
Приїхала в аеропорт пізніше, ніж хотіла, але раніше, ніж то було необхідно.
Таксист висадив коло іншого терміналу і довелося трохи пройтися. Здається, мій жовтий чемоданчик ще пам'ятає вигини тих лежачих поліцейських.
Перед тим, як їхати, я взяла в маркеті під готелем трикутні снеки і велику пляшку води. Сидячи в аеропорті перед реєстрацією на рейс, дістала воду, снеки, жовтий плеєр з одним робочим вухом в навушниках, величезний блокнот-щоденник, ручку і зосередилась.
Як же чудово робити те, чого боїшся.
Тепер я думаю, що то була дуже щаслива мить. Поїздка не вдалася, а дома несподівано з'явились справи. Думаю, в тому аеропорту і в тій поїздці мої очі були розширені трохи більше, ніж звичайно. Моя життєва енергія не переповнювала, але переливалась. Так, ніби я сама заломлювала світло десь так само, як мокре після дощу скло аеропорту.
Пам'ятаю, над злітними смугами були веселки. Турецькі гори і загальнолюдські темні-темні клубки хмар.
А знизу - калюжі.
Трохи дивно - достеменно згадувати те, що відчувала раніше просто прокинувшись. Побачивши, як заломлюється в вікні химерне весняне тепло. Чи відчувши, як пахне повільно танучий від холоду асфальт.
Все не так погано, говорить мені моя пам'ять. Завжди можна зіскочити з того, що тебе не влаштовує. А маючи мудрість, матимеш і щастя.