Jul 12, 2009 01:14
Настане день, коли приховати не можна буде зовсім нічого.
Імена проступатимуть на шкірі, як забуті татуювання хною.
Буде втома після прогулянки містом, і дорога
зворотня весь час під гору. Двері. Квартира. Крики дітей та птахів кольоровим драже сипляться у вікно.
Це має бути сонячний квітень, щоб очі втомились від світла, щоб їм було легко в цій затемненій напівпорожній кімнаті,
де навіть на двох забагато місця.
Щоб його бліде обличчя було прохолодне, як місяць,
і до нього хотілося доторкатися.
Будемо лежати на підлозі і пити звичайну воду. Це так добре часом, до неї навіть не треба хліба,
не кажучи вже про видовища. З нас повільно вивітриться день; тремтячі коліна, зустрічі, голоси.
Ми нічого не забуваємо, хоча дуже майстерно могли би.
Лише відпускаємо, бо на забування немає сил.
І навіть не схочеться обіймів і входжень, буває ж стільки любові, щоб у ній було важко рухатися, ніби мухам в бурштині.
Ніч провалиться в місто, це ж треба, яка швидка.
Хіба що добре доторкатися пальцями, насолода легкого руху. Він простягає руку, під тонкою шкірою світиться плетиво синє,
і кров пульсує в цілих іще венах під старими шрамами на руках.
І ми раптом розкажемо одне одному те, за що нам найбільше соромно.
Ну, що зібралося за живоття, кілька найпекучіших митей,
про які ніколи нікому.
Він довго і мовчки думатиме, потім тихо засне.
Минатиме ніч. Гойднеться світло розмите
у вікні сусіднього дому.
Місяць покотиться вниз, кришачи край об дахи, і за горбом помре.
Буде чутно, як гудуть автомобільні ресори
і як річка під мостом тече.
Звуків більшатиме. Стане так страшно. Кричатимуть півні. Перші, другі, а потім вже й треті.
Але він, хоч і спатиме, він мене не зречеться.