Про читання
Я належу до тих людей, які читати люблять. Але не можу себе віднести до людей, які прочитали багато книжок у своєму житті. Починаючи з серпня 2014-го року я ставлю оцінки книжкам на сервісі Livelib. І суха статистика каже, що відтоді я прочитала 110 творів. Здебільшого художніх. Різного обсягу, сюди потрапили навіть кілька оповідань.
Останнім часом хапалася то за одну книгу професійної літератури, то за іншу. Читала паралельно, але зрештою зупинилася десь на проміжку 20-30 % кожної і все. (Так, вимірюю не сторінками, а відсотками в електронній книзі). Зрештою, зрозуміла, що потрібно взяти паузу і шукала щось художнє. Знайшла. Після інтерв’ю Дудя з Дмитром Глуховським була під сильним враженням. Згадала, що читала його «Будущее» і мені сподобалося. Тож настав час «Метро 2033», про яке так багато чула, і за мотивами якого українські розробники випустили гру. Автор написав свій дебютний роман у 23 роки. Сюжет виношував у голові роками, і все, що залишалося - це оформити його у текст.
Перша половина книги позаду, і продовження обіцяє бути не менш моторошним і захопливим. Особливо на мене справили враження розділи, в яких головний герой, який все свідоме життя провів у метро, вийшов на поверхню та зустрівся з химерними істотами, породженими постапокаліпсисом.
Але якщо казати про читання взагалі, то найбільше книжок за все своє життя я прочитала в університеті. Кілька перших курсів повністю занурили мене в літературу. По-перше, у нас були такі предмети - зарубіжка та укрліт, і я майже всі твори прочитала у повному обсязі. А по-друге, я просто не могла не читати в середовищі людей, які читають постійно. Просто уявіть: майже в кожної одногрупниці на парті лежала книжка, і коли між парами була перерва, то частіше за все її розгортали і читали. Хто, як не майбутні редактори, мали читати найбільше. Ось вам просте пояснення цього дивовижного явища.
У школі я дуже любила зарубіжну літературу. Але лінувалася, і не завжди читала твори повністю, що вже казати про українську літературу, з якою в мене були менш теплі стосунки. І все ж таки найбільше запам’яталися книжки не за програмою, а для себе. Найулюбленішою була серія дитячих детективів «Пять юных сыщиков и верный пес». Мені було десь 11 років, коли брат показав мені їх на полиці, і сказав: «Почитай, цікаво». Так я і не змогла відірватися - прочитала всі частини, які були. Найкращим подарунком для мене були книжки з цієї серії, яких не вистачало. Кожну з них я прочитала щонайменше по п’ять разів, а окремі - навіть по сім. Якщо зараз мене запитати, навіщо я це робила, мені важко відповісти. Мабуть, настільки сподобалися. Згодом у дорослому віці намагалася підступитися, але зрозуміла, що вже зовсім не те враження. Час для дитячої літератури сплинув.