May 08, 2009 11:53
Певно, я зараз найщасливіша людина. Сьогодні на роботі начальство повідомило, що з вівторка наш офіс закривається на невизначений час.
Це була остання соломинка, через яку я залишалася в бетонних джунглях мегаполісу. І - як це часто трапляється в житті - те, що я сама не могла зробити, примусити себе зробити - зробили за мене обставини.
Сенсу залишатися немає. Та й бажання жодного. Квартиру, що мені знімав офіс, я знімати за власні кошти теж не буду. Чіплятися, шукати роботу - це не для мене. Я давно вже зрозуміла, що душа моя вимагає іншого.
Вимагає - сильно, непереможно - втекти від суєти і галасу до невеликої місцини, де замість шуму автомобілів потріскує у грубці хмиз, де замість находу-я-з'їла-хот-дог-запила-кока-колою - гарячий бульйон і джерельна вода, де темрява на вулиці освітлена лише місяцем, а поруч з тобою замість натовпу знервованого люду, що, немов зайці-енерджайзери, тупотять додому до галасливих чоловіків та п'яних дітей - той, кого цінуєш понад усе. Це прекрасно. Це краще ніж мій улюблений бельгійський шоколад Haagen Dazs.
Тепер лише арт-фільми, книжки про вічність, сигаретний дим, мало інтернету - і повна свобода. Навіть від себе.
І радість простого труда - годувати свиней, підмітати хату, топити піч... Я це люблю!