Вовк і ми

[kapeliuch]

26-го квітня у Могилянку зазирала поетеса Віра Вовк, що давно вже живе за межами України. Її привітали з врученням премії "Глодоський скарб" і стали розпитувати про її творчість і враження від візиту до Вінниці і Києва. А вона розповідала, що зустріла тут дуже талановитих молодих музикантів і хотіла б запросити їх до Бразилії; що не любить слова діаспора, тому що вважає, що не варто розділяти через це українців, і не має значення, хто живе в Україні, а хто ні. Вона шле і шле великі пакунки книг Могилянці, а вони чомусь ідуть поштою через Росію, і митниця шукає в них цінні речі й контрабанду, а часом без жодних пояснень завертає назад, до Ріо-де-Жанейро. Віра Вовк - сильна пані, що бореться за те, у що вірить, попри поважний вік. Могилянці вручили кошик квітів і просили приїжджати ще, а вона з усмішкою відповіла, що то вже як Бог дасть. Пані Віра сказала, що живе у Ріо-де-Жанейро одна, у неї нікого немає, тож усе найцінніше, що у неї є - книги - вона хотіла б залишити в Україні.

Коли я досить стисло переповіла цю новину мамі, вона сказала: "Іди звідси, не засмучуй мене". І справді, коли не сидиш поруч із цією енергійною рудою бабусею європейського зразка, якось сумно.
На сайті бібліотеки вивісили фотки, ото вже точно - краще б мене на них не було: в той день Остапа тягло позгорати на сонці в обідню пору.