Австрія-2019: день третій. Axamer Wampelerreiten
Майже 3 місяці вже пройшло, час пилососом засмоктує кудись деталі, дістати їх з чорного як ніч контейнера вже не вийде. Пишу зараз - поки абриси того дня ще живі десь на зворотній стороні повік.
Найяскравіше пам'ятаю, як на уламках поїздного вайфая слала Василю Барбуці якісь набори з "АААААААААААААААААААААА!!!!" і "Ти маєш це бачити". Як перетравлювала нове і порівнювала з уже відомим. Це було якесь I DID IT!!!, таке сиротливе в ці місяці, що пам'ятається навіть краще за архаїчний альпійський карнавал у Тіролі, десь якраз над високогірним Інсбруком.
Та подорож була чимось кардинально іншим за звичні мої поїздки. Мені цілком вистачає сценарію "Приїхала, поселилася, кілька днів гасаю навколишніми селами". Але зранений мій мозок тоді посилав гаманцю сигнал за сигналом: "Іншого разу може не бути. Бери від Австрії все". І я взяла.
Австрійське все 3 березня 2019 року коштувало мені близько 95 євро. Так, у Австрії є аналог земельних німецьких квитків. Ним би обійшлося десь під 40 євро за все. Тільки приїхала б я з Клагенфурта в Аксамс в псячі голоси, а назад повернулася б взагалі наступного дня. Наступного дня була Словенія за копійки, тому так, 95 євро - і це були, напевно, найдорожчі 750 км в моєму житті. І вони того були варті.
Хронологія Гугла малює паперовий літачок з моїх переміщень того дня. Хронологія Гугла прибріхує на 400 км. Відня не було. Були Клагернфурт, Зальцбург, Куфштайн, Інсбрук - і мегатонни снігу.
Були Альпи, Альпи, Альпи, ні секунди не було без них - і від краси за вікном хотілося плакати, але я лише розстрілювала її з фотоапарата. Так страждає душа від віолончелей у Малера - він писав свої твори саме тут, під Клагенфуртом, він мусив відчувати те саме, тільки мінус юні розпашілі лижники, котрі або поспішають у Бад Гаштайн кататися, або завалюються в Бад Гофгаштайні у вагон з велетенськими кофрами від лиж, повертаючись до Відня.
Були замки. Хоензальцбург, Куфштайн, ще. ще, ще, і ще щось он ще промайнуло за вікном. Деякі були значно нижче за рельси - це нове відчуття - об'їжджати замок зверху краєчком альпійської прірви.
Далі був Інсбрук, куди треба б якось повернутися - і дисонанс людей у футболках на фоні засніжених вершин (на фото пам'ятник загиблим радянським воякам, котрий вигглядає настільки по-рейховському, що треба погуглити історію його створення).
Аксам як він є
В 95 євро входили і квитки на автобус з Інсбрука в село Аксамс (Axams) і назад. Коли вам скажуть (наприклад, я скажу), що в глибоко-західній Європі міжміські автобуси бігають майже без пасажирів, можна з криком "АГА!" згадувати про Аксамський бус в дні Вампелеррайтену. Туди мені навіть вдалося сісти. Назад їхала, стоячи на одній нозі і маневруючи сумкою з об'єктивами. Те, що тірольська маланка відбувається саме цього дня, відомо не лише мені - і потік туристів значно перевищував можливості автобусу.
Ну бо сенс туди автівкою: все село повністю перекрите для руху транспорту в цей день.
Пішки? Нє. До Інсбруку (він якраз знизу - і літаки з його аеропорту пролітали десь нижче наших коліс, коли бус забирався в гори) якихось 8 км, але більша частина цих кілометрів - по вертикалі.
Що у 95 євро не входило, то це квиток на подію. Так, це в нас велика Красна, любов мого життя, безкоштовна (якщо у вас достатньо нервів і ненависті таранити кордони з захмелілих рекетирів на трасі до Красноїльська). В Австрії за маланку з туристів беруть гроші. 7 євро. Пройти без квитка не вийде. Ніяк. Хоча можете спроубвати.
Не знаю, чи спрацювало б журналістське посвідчення, я була так змучена натовпом на вхід (а черга віддати за маланку 7 євро страшенна), що зовсім про це не подумала.
А коли лімба касирок позаду, попереду вже повно місця - і з різних боків щось відбувається.
Хвилина на орієнтацію - і намагаєшся зрозуміти, що буде навколо, страшно шкодуючи, що не вивчила план дійства ще вдома. Треба було.
А навколо буде архаїчний звичай, котрий заслужив собі місце в Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (і де давно повинна бути Красна маланка), котрий тут називають Вампелеррайтеном за двома основними персонажами, але котрий, як і наші маланки, має цілу жменю інших різноманітних масок з своїми особливостями. Про них, як хочеться, можна почитати на офіційному сайті дійства.
Вампелери - це вони, хлопці у білосніжних (на початку) сорочках і смушевих кучмах на головах. Туди їдуть кремезні і міцні.
Не самі кремезні - ну ви вже зрозуміли, правда? Самі кремезні будуть, як і в Красноїльську, урсами. І від цієї паралелі щось злітає всередині маленьким метеликом радості. Потім, пізніше про це.
І це теж вампелери, але ще без масок.
"Вампе" тільки звучить схоже з вампіром. а етимологія там не настільки демонічна. "Вампе" на місцевому діалекті - пузо.
Дивовижну схожість костюмів з лантухом соломи пояснють тим, що ніби в дохристиянські часи саме такими "пуховиками" місцеві жителі захищали свої тіла від ран і травм - навколо ж були війни і скелі.
Завдання вампелерів - пробігти (тому "райтен") через все село і постаратися залишитися максимально чистим. Чим чистіша сорочка, тим кращий врожай буде наступного року - от і суть ритуалу. Аграрний і сезонний, так, як і наші витоки маланки.
Залишитися чистим буде важко.
І не лише тому, що у ватяних костюмах, котрі роблять фігуру схожу на мішленівського чоловічка з шин, хлопцям душно - і вони потіють.
А тому, що завдання аксамських чоловіків, котрі цього дня без масок, але тим не менш теж мають роль (вони райтери, вершники), - зіштовхнути вампелерів на землю.
Виглядає у мене на кадрі якоюсь штовханиною в дитячому садочку, але агресія там справжня - і поєдинки справжні.
Тому коли натовп вампелерів суне вулицею, навколо них біжать дядьки з канатами. Вампелери завжди на рингу, туристам же відгрібати від розборок за майбутні надої кукурудзи не потрібно. Їх і охороняють.
Пересуваються вампелери в напівприсядку, палки потрібні, щоб втримати рівновагу під час атаки райтерів. Бачите як стоять? Спина до спини. Бо тут, як і в боксі, є чіткі правила: райтер може напасти тільки зі спини, як зрада. Тому або ось так, колом, щоб захистити один одного, або притиснутися спиною до паркану чи будинку - але ж село треба обійти все, довго на привязі не простоїш.
Традиційно за групами вампелерів мають ще ходити музиканти, але в ті кілька годин. що я була в селі, музиканти були собі окремо, а кілька груп вампелерів - окремо. Це на фото не музикант навіть, а один з команди птахоловів. Так, як у головній масонській опері світу (я про "Чарівну флейту"). Нашим маланкам такий персонаж незнайомий.
Далі будуть Надлі. Наші Баби, вони ж відьми - і скільки ж мізогінії в цих п'яти словах, скажіть?
І важче знайти в Аксамі щось більш популярне серед турситів - бо ж ууууууууууууууууууууууууууууух.
Хочеш бути популярним - купи собі димову шашку. Просто ніби, але. о боооооже, як же ефектно.
В Красній це вже теж знають :о)
В Надлів був найнахабнійша, найкраща платформа. пекельний ігровий майданчик. Зірки, так - і цілком це усвідомлюють.
.
Обов'язкові елементи костюму, крім носа в бородавках, - шовковий фартух та червона хустка на голові. Віниками б'ються так само завзято, як їхні колегині у Вашківцях.
Поїхали далі. Туксери. Хто розбирається в наших маланках (аааууууу, є тут хтось? Так і думала - я одна), згадає про Великий Кучурів чи Тисовець. Виступи молодиків з батогами відбуваються на кожному перехресті і зривають оплески. Туксер - метросексуал отієї дивацької застиглої епохи Вампелеррайтену: шовки, бахрома (як в нас, так, як в нас!), парча, дорогі черевики, капелюх з квітами.
Гусар, коротше. Але з батогом. І саме він уособлює весну.
В брошурці, котру давали з квитками, про пекарів нічого не писалося. Але їх було багато - з платформами і, здається, ритуальними виплясуваннями. Нічого про пекарів не скажу, не знаю.
Теж вони.
Ось це - буйяцци, від італійського "паяц" (скільки тут вже до Італії, через кілька неприступних вершин вже й вона).
Але я виглядала не паяців, не відюг - я хотіла побачити свій головний символ маланки. Мені потрібні були ведмеді.
З тихого цвинтаря біля сільської церкви видно все село - він на пагорбі. Я пішла туди оглядітися - і вони були, вони їхали в протилежному керунку. навколо натовпи, перекриті вулиці - не наздогнати.
Я б собі не пробачила, якби таки не наздогнала. Але потрапила якраз в обідню перерву.
Схвалюю!
Я щось кричала їм, перекрикуючи музику, про те. що в нас теж є таке ж - вони сміялися. Я спитала. де їхні цигани. "Цигани?" - здивувалися хлопці.
Ну звісно. які цигани у сусідів Німеччини, котра до цього часу не розібралася з своїм комплексом провини за кілька геноцидів. Ні, аксамські цигани називаються просто "ведмедеводами". І вони ще більші, ніж ведмеді. Так, тут паралелі з Красною стають вже скандально очевидними. Василе, я сподіваюся. що ти це все побачиш - і захочеш туди приїхати. :о)
До автобусу назад в Інсбрук лишалося критично мало часу, жодним чином побачити хоч один ведмежий виступ я не могла - але в останні мої хвилини в Аксамі доля трохи змилостивилася - і з-за рогу вийшли вони.
Я трохи поговорила потім з жінкою. котра поправляє костюм. Каже, персонаж традиційний. Але її англійська. а моя німецька бажають кращого. тому лише зрозуміла, що оці живі смереки бувають бурі і білі - і люди їх їдять (???). Недочула щось, напевно.
Так виглядають вулиці в той день.
Ох, і про село ж не сказала ні слова, а гарненьке, і фахверк трохи є (ось такий, як позаду за відьмами), і гарні розписані будинки (у тому числі й ратуша). Миле сільце, поза карнавалом - на півгодинну прогулянку вистачить.
Але не в цей день.
Он шматок ратуші якраз видно.
Костюми чоловічі - а під масками жінки. Гендерна ситуація отака.
Саме ця група везла на возі наймолодших учасників ритуалу. Затято лущили кукурудзу.
В цих кукурудзяних костюмах йдуть флішерери. Вони уособлення родючості - і це чи не вперше я бачу сивмолом родючості чоловіка (котрий під костюмом жінка, але ж все одно!) На їхніх костюмах часом до 120 бантиків з кукурудзяного листя. Отакі бантики і називаються флішерами. Ще обов'язкові деталі костюму - рукавиці та ялинова гілка в руках.
О, аристократія трапилася. Ходять найчастіше парами і називаються олдбоаріянами. Жінки завжди в чорному і мереживі. Вони найбільше танцюють - польки переважно.
Про Папагенів місцевих нічого не скажу. не знаю.
Пригощають дітей солодощами,
Дорослих - гіркощами. І знову паралелі, так.
Там якось ледь не відчула себе живою - чоловіки підморгують, щось кажуть, цей особливо старався.
І позують всі дуже охоче.
Сподобалося? Дуже. Естетично це. звісно. щось зовсім нове - і через специфіку масок і костюмів значно менш натестотеронене, ніж Красна. Але цікаво безумовно.
Деталь: цього дня зачинено все. і церкви. і пошта. і магазини. Роль кейтерингу беруть на себе отакі команди спортсменів, котрі бігають вздовж публіки з напоями і якимись прецлями.
Народ відривається на повну. алкоголь ллється рікою.
Є костюми, котрі до традиції відношення не мають - як ці флінстоуни, наприклад.
Хоча навіщо це винайдення велосипеду. коли традиційне дає такий простір для відриву - не знаю.
Відюги там мегакруті.
О, знайшлося і фото музикантів.
І залишилося додати лише кілька слів про зворотній шлях. Потяг стартував з Інсбрука відразу з запізненням. На пересадку в Зальцбурзі у мене було 15 хвилин.
Спочатку машиніст казав, що наженемо, не хвилюйтеся. Але за підвгодини таки сказав: ні, не наженемо. Коротше, всі ті. кому на Клагенфурт чи Філлах, вам на наступній станції виходити. Моя німецька далека від ідеалу. я мертвою хваткою вчепилася в контролера: пане контролере, а що, треба пересісти? А куди? А конкретніше? При цьому я ні разу не робила отак: "ААААААААААААААААААААААА!!!!" або отак "Иииииииииииииииииииииииии!!!" Але контролер тричі повторив, аби я не нервувала. Я, ще раз, навіть не рвала на голові волосся - ні на його, ні на своїй. Ух, австрійці такі австрійці - тут якесь внутрішнє табу на емоції все-таки є. Тому з німцями простіше: вони жвавіші якісь.
Ну, менше з тим. Пересіла. Таких, на Клагенфурт, було половина потяга. І таким чином я побачила отой клондайк снігів - ми їхали селами, де від сараїв та гаражів лише трошки дахів стирчало з-за заметів. Це був фантастичний кавалок дороги. Але сонце сіло - і нас, переселенців з віденського експресу, знову просять на вихід. Ситуація повторюється один в один: чемна я з питаннями про докладні інструкції - і контролер, котрий просить не нервуватися і каже: а отак перейдете на другий бік перона - і поїдете собі.
На вокзалі я так і роблю, сідаю в наступний експрес. Забитий повністю, ледве знайшла місце біля молодої пари. Взялася дивитися картинки в фотоапараті, як голос машиніста напружив: далі в нас буде Бад Такийтобург, а наступна зупинка - Зальцбург. ЗАЛЬЦБУРГ??? То шо, потяг не їде на Клагенфурт? Нє, в Мюнхен. В протилежному напрямку. Я сіла не в той потяг. Ооооооооооооооооо, як я вилітала на наступній зупинці в темряву альпійської ночі з думкою "всепропаловсепропаловсепропало, наступний потяг на Клагенфурт вже по десятій, словеніяпропалавсепропалоташозафігнятака" - щоб через кілька секунд побачити, що мій потяг, котрий я терпляче мала чекати десь в Оберфеллаху, тільки має прибути сюди за кілька хвилин. Я в свої вічній гарячці його обігнала - і всіх отих, хто на Клагенфурт, теж. А далі пригод вже не було.
Чи приїду знову? Уявлення не маю. Такого дикунства по Альпах ще повно, реально ПОВНО - від Словенії до Італії. Але поки що Аксамс - найсильніше враження за всі оті роки, коли на межі весни та зими я шукаю Європою побратимів наших маланок. Австрія, офігенна країна, я повернусь таки, але чи в Аксамс?