Португалія за 69 годин: kamienczanka

kamienczanka

Португалія за 69 годин

Nov 03, 2017 00:25

Нижче буде велетенський за кількістю картинок пост про те, як ми провели час з 25 по 29 жовтня 2017 р.

Португалія давно манила азулежу. Я трохи схиблена на біло-блакитній кераміці (від китайської епохи Мін - і до Делфта. Та навіть Гжель може сподобатися, бо білий і блакитний - найкраще поєднання кольорів у світі). Але я навіть уявити не могла собі, скільки ж на краю Європи цих кахлів.

Осмислювати, що це було і що я бачила, я буду ще довго. А тут - просто пост по свіжих слідах собі на пам'ять.

Летіти до Португалії через всю Європу, різниця у часі з Україною в дві години - тому такі перельоти апріорі не бувають за копійки. Квитки на жовтень-2017 я купувала в жовтні-2016.

Вибирала найдешевші і хоча б віддалено комфортні варіанти. Тому туди летіли за 19 євро з Катовіце, а назад поверталися за 49 євро в Бухарест.
Станом на 23.10.2017 ті самі квитки коштували 129 євро для членів клубу Wizzair на рейсі з Катовіце і 69 євро - до Бухаресту. (це до питання чи варто купувати заздалегідь).
На фото аграрний університет в Кракові: до аеропорту добиралися довго.
Якраз на потрібні дати всі потяги-експреси, що доляють кордон легко і без пауз, не їздили: ремонт польської ділянки колії. Тому таксі в Хмельницький (у малого був ранок, якщо ми хотіли там побувати - а ми хотіли - на поїзд на автобусі ми б вже не встигли), далі комічно-дешеве купе до Львова, маршрутка на Шегині, вічно дикі бабки-мурахи в черзі на пішому переході, платний автостоп до Перемишля. В Перемишлі ночівля у звичному вже для нас готелі "Європейський" відразу біля вокзалу, далі електричка на Жешув (Ряшів), далі Необусом в Катовіце.

В Катовіце я мріяла потрапити всю юність: колись це був рок-концертний центр Польщі. Потім, коли концерти з приорітетів зникли, сюди хотілося, щоб побачити справжній норвезький дерев'яний костел.
Шукати його цього разу часу не убло, тому просто швендялися центром.

Дещо не ті графіті, котрі потрібні у темному підезмному переході в агресивному промисловому місті. Хоча, може, це стратегія Fight fire with fire.

В дорозі ми з Міком вічно конфліктуємо через їжу. Мені цілком вистачає магазинських харчів, він же часом хоче чогось більш солідного. А вибрати заклад завжди проблема. Цього разу я пообіцяла, що мовчатиму і піду туди, куди вибере він. Так ми потрапили в "Хату з Залип'я". Сама я б ніколи не зайшла в ресторан етнічної кухні, бо мене просто вивертає від відрази від всіх цих прасок на вікнах, серпів на стінах, в'язанок часнику під стелею, від хусток замість скатертин і так далі. Не люблю таке. Але пообіцяла ж вже.

Ну, було дуже смачно. Міку до гарячого пива (чим відрізняється від глінтвейну, от так з нальоту і не скажеш) принесли два шматки хліба і щось жахливе у чашці. Виявилося, смалець. Борщ тут - концентрат, вижимка борщу, але смак в цього бурячкового бульйону просто офігенний. До борщу вушка з грибами, смачні. Ну і "пєрогі" (вареники) зі шпинатом теж були правильні, з великою кількістю начинки. Мік брав ще курча, фаршироване шпинатом.
Коротше, навіть в етнічних псевдо-хатах часом непогано годують.

Далі був найдовший захід сонця в нашій історії: ми наздоганяли світило майже три години польоту, небо було казкових кольорів.

Під крилом пропливали нічні Альпи, Клагенфурт, циклопічних розмірів Мілан з передмістями, далі святкове навіть з такої висоти Монако, далі Барселона. Після Мадриду все це буйство вогнів закінчилося. Почався край невеликих сіл і велетенських оливкових гаїв. І Португалія, і Іспанія тими днями все ще оговтувалися від масових лісових пожеж, але з неба все виглядало сонним і спокійним.

Дорогою назад все було навпаки: ми влетіли в ніч як гарячий ніж у підтоплене масло. Все, що вдалося розгледіти: міст Васко де Гама в Лісабоні (от він на картинці) і якісь дивні болота неподалік. Далі трохи Іспанії, дивовижно монохромної згори. І знову Мадрид, Барселона - а далі хмари аж до Бухареста.

Помешкання на Букінгу вибирали довго: то те забронюю, то інше. Нарешті зупинилися на дворівневих (як писала реклама) апартаментах за метрів сто від вокзалу Санта Аполонія і лісабонського військового музею. На вокзалі був чудовий супермаркет з великим вибором готових страв. Кулінарне відкриття для мене - гуакамоле. Виявляється, природа на авокадо не відпочиває, виявляється, навіть авокадо світу користь приносить.

Я здогадувалася про круті підйоми в Лісабоні, але повірте, здогадуватися можна скільки завгодно, реальність все одно дасть під дих так, що оговтатися буде важко. Особливо якщо ви прибуваєте вже вночі, втомлені і злі - і перед вами всі ці сходи до небес.

Вид з вікна. Всі ці круїзні та парусні штучки бомбезно виглядають, але знали б ви, як тяжко вони гудуть по ночах. Та і загалом, звукоізоляція в Лісабоні - це як гуакамоле в Кам'янці. Десь, може, і буває, але маси з ним не знайомі.
Шумно - страхи. Кондиціонер стоїть вптритул до ліжка, так, що нароблений ним вітер зносить тебе з подушок. Залишається відчинене вікно - з трубами пароплавів, зойками захмелілих дівчат з дюжини кафе поблизу, з реготом підлітків, ревом моторолерів та голосними розовами сусідів. Сусідами були італійці, далі можна не пояснювати, правда?
Ну і обіцяна дворівневість виявилася трирівневістю. Навіть три з половиною рівні. Тісно, скрізь сходи, все перекручене як артрітні пальці в пінзелевих скульптур. Ну, колоритно, так. Але наступного року я все ж зупинюся в готелі.

Наступного ранку вже їхали з Санта Аполонії в Порту. Квитки брала теж заздалегідь за промотарифами (9 євро в один бік замість стандартних 24,30). О, перше масштабне азулежу - це вокзал в Сантарем, і я намагаюся на ходу клацнути його хоч якось. Попереду ще 300 кілометрів і десяток великих вокзалів - майже всі вони вкриті плиткою-азулежу.

Швидкість потяга - понад 100 км на годину, але ж все одно щось встигаєш помічати за вікном. А, про вікна. Далеко не на всіх місцях вони є, тому довелося домовлятися з іншими пасажирами, щоб сісти на їхні місця біля вікна. Всі погодилися без проблем.

Кілька кілометрів залізниця біжить поруч з океаном. Не купається ніхто. Бігають, ходять по спеціальних доріжках з перилами, вигулюють собак, але не купаються. Я б полізла в воду, якби у нас був на це час.

Ну от воно, Порту, друге за величиною місто країни. Міст, спроектований Ейфелем ще до паризької вежі (дядько мав власний стиль, скажіть?).
В Порту є 230 тисяч жителів і метро (згадалося, як місяць тому мені наснилося, що до дня народження пані Марини Лібанової в Чернівцях теж відкрили метро - і я все дивувалася, ну яке метро на 260 тисяч жителів, ну як же так? А в Порту метро Є!)

Першою справою ми набрали повний рюкзак фруктів на місцевому базарі, а далі нас понесло не туди, але це не туди було зовсім інші, ніж не туди в інших країнах.

Португалія - країна, де навіть напіврозвалені квартали бідняків виглядають страшно цікаво і фотогенічно.

І плитка. Плитка усюди, і вона така різна. Я методично обфотографовувала кожний будинок. Я ще не уявляла, стільки тисяч таких будинків буде попереду.

Вражають розміри халабуд. Двері, в котрі нам не протиснутися, стеля, яку можна підпирати не рукою навіть - головою. Ну от Мік для масштабу поруч з однією з десятків міні-халуп. Португальці в масі здалися нацією й справді невисокою.

О, перше поєднання вибіленої хати з синім таким кантом і випраними речами. Враження, що вся Португалія пере весь свій гардероб - і вивішує за вікно. (А в хатах де вішати, там змушена багаторівневість і відсутність батарей)

Перуть часто на ось цьому. Такі штуки, здається, майже комунальна власність. В місті Монтемор-о-Ново в старих кварталах такі траплялися на очі якраз в проміжках між кількома хатами - так, ніби у них по кілька господарів.

Просто собі під'їзд багатоповерхівки.

Мік хотів поснідати: забігли в перше-ліпше кафе, взяли по ПОЛОВИНІ порції лосося і ПОЛОВИНІ порції тріски з гарнірами. Це на фото оті півпорції. На маленькій тарілочці сири - їх принесли найраніше, ми не замовляли. Наївно вирішили, це щось типу компліменту від закладу. В результаті вони й були найдорожчою позицією в чеку (9 євро, чорт). А не з'їсти їх було неможливо: на замовлення ми чекали 35 хвилин.

Типовий португальський цвинтар.

Типове азулежу.

Типова вітрина кафе.

Типовий для Португалії тип будинку - ось такий будинок-корабель з заокругленням на розі вулиць.

Там дуже багато таких.

Плитка - матеріал довговічний, але не вічний. Часом відвалюється, а взяти таку саму вже ніде. Прогалини маскують чимось, хоча б віддалено схожим на потрібний орнамент.

Кажу ж, дуже мальовничо.

Азулежу не завжди біло-блакитні.

Типовий житловий квартал неподалік від старого міста в Порту.

Типовий продавець смажених каштанів.

Сецесійна Perola Do Bolhao, знаменитий магазин делікатесів.

Церква св. Трійці, лише ХІХ століття, але пісковик вміє прикидатися старим, бо швидко темнішає.

Мурал на центральній авеню Дос Аліадос.

Гра в перспективу вж в наступному храмі, костелі св. Антонія.

Ось він, весь в азулежу, внизу ліворуч. Плитка на фасаді - це вже початок ХХ століття.

На Ісусі перука до пояса. Серед португальців дивовижно багато чоловіків з довгим волоссям.

Напроти святого Антонія - цілком собі діючий приміський вокзал Порту - Сан Бенте (1916), диво дивне, краса неймовірна.

Я не уявляю, як португальці звикають до такого навколо себе. Я б не звикла, напевно. На фотках воно таке собі, але вживу, ооо, вживу!

Ну так, тут навіть на каміннях мурали-азулежу.

Далі був кафедральний собор.

І ручна чайка, котру ми годували хлібом. За чайкою центр Порту.

Від собору взагалі чудові види на місто.

І цим активно користуються художники і туристи.

Ми зараз в процесі нескінченної епопеї з перекриття даху (доепопеїлися через прорабські пертурбації до того, що люстра впала і шпалери всі заплакались і замучились) - ви би знали, як важко правильно вибрати покрівельний матеріал. А в Португалії ніяких мук вибору.

А, ну так кафедра (Sé do Porto). 1110 рік, романські елементи перемішані з готичними, бароковими і мавританськими. Один з бічних вівтарів - повністю із срібла (XVII ст.).

Клуатр (XIV-XV ст.) - весь в азулежу.

Дуже милий клуатр.

Щоб потрапити в монастир, а не лише собор, доведеться брати квиток.

Ну але він того вартий.

Вікно в Порту.

Різьбу бачите? Багата, пишна така? Це не дерево, це мармур.
О. тепер ви теж заповажали португальських майстрів?:)

А в 50 метрах від кафедри - звичне життя. Ремонти, теревені, ліниві коти, іржаві супутникові тарілки.

В усіх містах траплялися гірлянди з дощику (або целофанки, як тут) - напевно, було якесь загальнонаціональне свято. А на фото ті гірлянди просто непогано здружилися з білизною поруч.

Мік казав, Португалія - чемпіон світу з футболу. Це все, що мені відомо про португальський футбол.

Порту теж місто рельєфне, але до Лісабона йому далеко. Торре-душ-Клеригуш - найвища башта Португалії (76 м).

І про сувеніри. Окрім плиточок, магнітиків, тарілок, відкривачок для пляшок тощо - траплялися банки сардин з різними роками (думаю, рік підбирається під власний рік народження) -

- і дужєе багато речей з кори пробкового дуба. Там і картинки з неї, і чохли для окулярів та телефонів, і такі от дитячі капчики.

А це вже наступний храм, святого Ільдефонса.

Чарівна пізньобарокова іграшка (1739), посаджена на вершечок пагорба, демонструє, наскільки азулежу змінює все. Заберіть з фасаду плитку - матимемо нуднувате бароко. Додайте побільше білого і блакитного - і цей храм вже не забудеш ніколи.

Ну і час назад, в Лісабон. І знову місця без вікон. Довелося викручуватися. В будь-якому з сенсів.

Дуже багато отакого очерету чи що це вздовж колії.

Зробумо відступ про дари полів. Ми в багатьох країнах були в часи, коли цитрусові осипаються під ноги плодами. І ми вдячно підбирали ті плоди - хто б не підібрав.
Португалії це не стосується: навіть найменшої мандаринки не знайдете на вулицях. Там, де є ризик, що жовті кульки покотяться з дерева на тротуар, португальці хитро облаштовують паркани так, що ні, не покотяться.

Вся країна завішана банерами комуністів, які обіцяють - якщо виграють вибори - кожному португальцю зарплату в 600 євро з 2018 р. (навіть тим з португальців, у кого вона 900 євро).

Вокзал Орієнт, ранній ранок наступного дня. Їдемо в 40-тисячну Евору (місто зі списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Порту теж там :)). Знову куплені заздалегідь квитки (7 євро на одного. Назад поверталися автобусами і метро, вийшло майже втричі дорожче. Раннє планування - сила).

І знову перед нами вокзал в азулежу.

Давньоримський храм Діани отак лише на азулежу і бачили: він зараз на реставрації, весь в риштуванні. Як і собор св. Антона на центральній площі.

Стайні коней 3 поліцейської бригади в Еворі. Поруч доглянутий манеж з щитами на стінах. Запах на вулиці... ну, уявляєте собі.

Думаєте, замок? А ні, це Ermida de Sao Bras, храм, побудований тамплієрами в ХІІІ ст.

Біля решток палацу короля Мануеля - павиний рай. Самці зайняли всі стратегічні позиції на вершечках дахів і башт, до кормушки підбігають якісь зовсім вже негорді. І ще там крутяться самочки..

Тут в самочок бріфінг з гендерних перекосів.

І не думайте, що лише самці красені. Дівчата теж цікаві зовні.

Старе місто в Еворі оточене міськими мурами з баштами. В парку біля мурів лавиці - зрозуміло, що теж з азулежу. Я не знаю, чому я тут виглядаю як перекормлена лялька.

Так, схожі башточки є в Золочеві і Підгірцях.

Евора вся - білосніжне місто. Тут плитки на фасадах, як в Порту чи Лісабоні, рідкість.

95 % будинків побілені.

От так їх підбілюють.

А в фруктових лавках найдорожчий товар - волоські горіхи.
Як же їх Гриць затято збирав цієї осені!

Білі фасади - ще не хрест на азулежу. Воно тут є. В інтер'єрах.

Зсередини назовні виплюскується в сувенірних крамничках.

Катедральний костел. Так, і знову це не дерево, а позолочений мармур. Одна з двох вагітних Мадонн Португалії. Нечастий сюжет.

А це склепіння катедри. Ліворуч трохи видно найзнаменитіший орган Португалії.

Одна з бічних каплиць собору.

Хоч якесь враження про античний шматок Евори можна було скласти лише у контровому світлі.

Щоб побачити азулежне шалентсво костелу Івана Євангеліста, довелося викласти 7 євро (і ніяких тобі скидок для журналістів). Але ж воно того варте!!!

Тим більш, в ціну входить і відвідування палацу герцогів Кадавальських (XVII ст.) - і все це знаходиться акурат біля храму Діани.

В комплексі поєдналися маританські впливи, готика та популярний тут і часом аж занадто декоративний мануеліно. Плюс шматки старого замку, що згорів ще у 1384 р. (від нього залишилася Башта п'яти щитів).
В кінці жовтня весь палац був у манекенах з кондитерсько-святковими моделями якогось відомого португальського дизайнера. Його ім'я вилетіло з голови.

Не кімнатка, а ретроспектива луї-в'ютонівських валіз.

Дуже кухня сподобалася, така справжня якась, хоч історичні фільми бери і знімай.

Бачите важку порт'єру з гербом? Знаєте, що там? Сама необхідна туристу річ: туалет.

Гігантські міста-витинанки на третьому поверсі палацу.

Поки я бігаю музеями, Мік чекає на черговій азулежній лавичці.

Ну кажу ж - білосніжне місто. Такі уява малює десь на берегах теплих морів - але Евора розташована фактично в самісенькому центрі Португалії - і до океану тут 100 з гаком кілометри.

Сільська початкова школа. Знімалося з вікна автобусу, а всі вікна у транспорті тут затемнені (сонце! в наш приїзд тут було +31).

Автобусом ми їхали тому, що я вирішила подивитися якесь з сусідніх з Еворою містечок. Тут в кожному з них був замок, куди не поїдь. Я вирішила вибиратися в напрямку Лісабону (дні ж вже короткі) - тому поїхали ми в Монтемор-о-Нові (17 тис. жителів). Поїзди туди не ходять.

В Монтеморі туристів небагато (хоча теж є), бігати нікуди не треба - я чомусь найбільше фотографувала там всяку фактуру. Це просто шматок португальської дороги. Ні, не всі дороги там такі. Там більшість не таких. Португалія на четвертому місті за якістю доріг в світі (Німеччина навіть в топ-5 не увійшла), Україна - на 137 (зі 144). З дорогами на краю континенту все гаразд.

А це... ну, я б сказала, що це тротуар, але на вузесеньких вуличках старих міст немає тротуарів. Там мопеду буде тісно, нашо там тротуари.

Азулежу на скромній маленькій церквиці. Невідомий автор початку ХХ століття, а стан он який вже. Цікаво, чому так відбивається глазур у країні, де опади - нечасте явище?

Годинникова вежа місцевого мега-замку помітна за кілька кілометрів до міста.

Шматочки білосніжного (як і Евора) Монтемора з замкової гори.

Про апельсини з мандаринами я писала. А оливок от скрізь - море, шкода, що ми їх не їмо.

Замок (початок ХІІІ ст.) займає гігантську територію і, схоже, складався колись відразу з кількох автономних твердинь (і принаймні одна з них була ще античних часів: захищала шлях з Евори на Сантарен). Мусульмани теж залишили свій слід у фортеці.
Та найкраще фортифікаціям булось у XV-XVI ст., коли в Монтеморі-о-Ново час від часу мешкав королівський двір. За легендою, саме в цьому замку Васко де Гама склав план своєї подорожі в Індію. Фортеця сильно постраждала від землетрусу 1755 р.
На замковій горі, крім руїн містечка, палацу, цистерни і бозна ще чого, збереглися костел Івана Хрестителя, собор Сантьяго і монастир Діви Марії. Чи тоь діючий, чи зараз атм якась культурна інституція, але всередину потрапити не вдалося. Як і в церкви: на дверях в них висіли оголошення, що 27.10 всі йдуть на якийсь мітинг. Ну, всі й пішли.

Дзвін на храмі Сантьяго. Португальці пишуть так: Сан Тьяго. Несподіванка :о)

Власне руїни замку.

Ну я ж писала: від того, що не було куди поспішати, хотілося знімати все навколо: метелика,

кору дерев,

ящірку на старих стінах.

Знайдіть у кадрі ящірку з попередньої фотографії.

Цікаво вони лавиці на стадіоні захищають :)

Ще фрагменти замку. Вони дуже розкидані територіально: там шматок, тут башта, там ще кілька веж.

Дорогою в Лісабон проїжджали поля, де вирощують кактуси-агави (з них роблять напої, я давно це знала. А от що з цього родича спаржі вигтовляють ще папір, мотузки, канати і тканину, не здогадувалася).

Ну от і Лісабон.

Рибаче село Аріалва на протилежному від столиці березі річки Тежу.

Яхти, яхти. яхти.

Кадр-нагадування: треба ж колись таки політати над віадуком у Плебанівці.

В останній день був лише Лібасон. Не бачили і третини міста.

Як виглядає португальська столиця поза старим містом? А десь отак.

Часто трапляються будинки настільки дивних форм, що не розумієш, хто і навіщо набудував таке.

Так як азулежу були моїм головним магнітом, з самого ранку пішли в музей азулежу в колишньому францисканському монастирі Мадре де Деус (Матері божої).