Емілія-Романья у вересні: концентрат жж
Мій жж - він про кілька великих і кілька менших тем.
Повітроплавання, архітектура, військово-історична реконструкція, карнавальна стихія (всі ці маланки та інші свята з переодяганнями), замки - я пишу переважно про це.
І все це, абсолютно все, буде в цьому пості.
Але особливо хочеться, щоб пост переглянули ті, хто пов'язаний з повітроплаванням - або хоча б латентно любить кулі, а побачити їх вживу весь час влом. Тут я розповім, чому бажання лишитися вдома а не піти на кулі треба пригнічувати. І то жорстко.
Коротше.
Тут про наш бліц-кріг в Італію 16-19 вересня 2017 року.
Замок в Імолі.
В якості передбатькавпеклівського резюме: і реконструкції у нас не гірші, і шоу повітряних куль прекрасні.
Хоча були і персональні відкриття і здивування: в Кам'янці мені повітроплавці ще ніколи не дозволяли походити всередині кулі і там пофотографувати. А у швейцарській кулі-корові - та будь ласка!
Замок у містечку Віньйоль
Фактично в Італії ми були дві доби з копійками - і тут картинки про те, що вдалося в цей час втрамбувати.
Сільськогосподарський карнавал у Камтель Сан П'єтро Терме (Castel San Pietro Terme)
Ну, ми по-іншому поки закордон і не можемо собі дозволити: Гриць для таких поїздок ще замалий, а надовго його не лишиш.
Тому в суботу вранці виїхали в Чернівці, там за оголошенням на olx знайшли трансфер в аеропорт Сучави. Кордон пройшли дуууууууже швидко.
В Сучаві є фортеця і маса антикварних храмів та монастирів, але українців найчастіше все-таки побачиш біля цієї градірні: там Юліус-молл з Ашаном та всякими Бершками.
Далі літак, далі Італія.
Так що вже після обіду пішли гуляти по Болоньї: рейс був туди. Ну не все ж Мілан і Тревізо експлуатувати. (Ціна на рейси з Сучави до п'яти італійських міст фактично однакова - 9-10 євро без додаткових послуг).
Для нас така швидкість (вранці виїхали, після обіду вже на місці за далеким кордоном) - просто блискавична. Людям, що живуть у містах з аеропортами, цього не зрозуміти. Для дітей райцентрів це таки мега-прудко.
Приємна дрібничка від болонського аеропорту.
В Болоньї ми вже були у 2011 р. (одна з десятків тих поїздок, про яких я ніде не писала - і вони з пам'яті через те вивітрюються набагато швидше. Так що треба писати - для себе, звичайно - про всі. Самій же потім цікаво перечитати).
Встигла навіть заскочити в перший-ліпший музей - міський середньовічний, він так і називається.
Все про все, хоч якось пов'язане з Середніми віками - від взуття
і до османської зброї.
Я довго зануджувати не буду, покажу те, що здивувало (що сподобалося, не показуватиму, бо майже все, а у вас стільки терплячки немає).
По-перше, могила середньовічного учителя всіляко натякала на те, що там таки учитель:
Подібних надгробків у музеї безліч.
А в темному залі зберігаються музикальні манускрипти розміром з малосімейну квартиру кожен.
Найсильніше враження того дня - від міського центру Болоньї. Це простір, де кожен може зайти - і взяти книжки у бібліотеці, попрацювати в неті, здати на якийсь час дитину - і там з нею пограються і їй почитають, отримати якісь юридичні консультації тощо. Дуже живе місце, дуже сучасне, дуже вібруюче. Хочу таке колись і в рідному місті.
На наступний ранок ніяких особливо планів не було: головне під вечір було потрапити в Феррару на фінальний акорд місцевого фестиваля повітроплавання. Тому вранці поїхали в Імолу, на замок дивитися.
На якійсь маленькій станції Кастеле Сан П'єтро Терме в 20 км від Болоньї наша електричка застрягла надовго. Чекала інтерсіті, що запізнбвався, - аби його пропустити. З вікна десь в кілометрі від вокзалу видно було годинникову башту та інші вежі. Ну, не дарма ж Кастеле, замок то замок. Коротше, мої нерви не витримали - і ми зістрибнули з електрички дивитися, що то за Замок-курорт святого Петра.
А там якраз бац - і сільськогосподарська ярмарка! Оце цибулини квітів продають, розміром з мою голову.
А тут квітами торгують.
А тут місцеве пиво розливають.
А ще десь фаршировану свиню ріжуть.
Ну, воно б ніби і зрозуміло, ярмарок і ярмарок, що ми, ярмарків не бачили?
Ні, такої - не бачили. Бо біля годинникової башти вже почав шикуватися парад. За традицією, яку я знаю з німецьких карнавалів та Іпрського параду котів, відкривали його поліція (карабінери) та медики, далі йшли блондинисті місцеві Кен і Барбі - переможці міського конкурсу краси в Італії традиційно проводять конкурси краси і серед чоловіків - і там ну дуже часто виграють блондини. Це багато про що могло б сказати, якби був час про це подумати).
А даааааааалі....
Далі йшов міський карнавал з сільськогосподарським акцентом. Кастеле Сан П"єтро - місто невелике, 20 тисяч жителів, щось середнє між Бучачем і Чортковим. Але Команд було досить багато.
Різних, дуже креативних.
І - за карнавальною ж традицією - з розкиданням у натовп ласощів і листівок.
Причому ані вік, ані стан не є перешкодою для того, щоб взяти участь у ході.
Це платформа, на якій Аліса побивала таки королеву червів.
Мік справедливо помітив, що кожна група крім ряджених мала отакі от боліди.
Певно, на них потім десь були якісь перегони. Ми чесно побігали по містечку, але не знайшли точки старту - а колона, зробивши по місту коло, швидко розсосалася.
Ще картинки з параду.
Те, що ми отак з розмаху натрапили на замок, воно не дивно. Он в Тосканелі теж був замок, але там поїзд не робив зупинку. А то, може, й там би побігала. Ну як побігала, поповзала. Все-таки з моїм рівнем артрозу вже давно не до біганини.
Далі ми таки доїхали до Імоли,
де будівельні риштування прикрашають муралами.
Якщо взяти мікроскоп. то під мерією в окулярах у Міка можна помітити малесенький білий фіат з парою наречених.
О, несподіване питання. Подобаються мені такі от майолічні, керамічні прикраси на фасадах.
А плитка для таких яка має бути? Лише клінкер? Інтер'єрна ніяк не підійде, не знаєте?
Коротше, в Імолі в той день десь було свято часнику, але ми його не шукали.
Ми шукали замок родини Сфорца - і ось він, безкоштовний, великий і пустий.
Ось такий. Зараз у ньому піанінна (ну добре, фортепіанна) академія. Несподівано, ага?
А це посеред перехрестя біля міського ринку стоїть одинока башта - залишок колишніх міських укріплень.
сучасна багатоповерхівка біля вокзалу.
Мік купує квитки. Типова провінційна Італія, національна і місцева гордість змішані разом (на бічній стіні - композиція з керамічних плиток, бо і Імола, і Болонья славляться своєю керамікою).
В Феррарі я теж вже була, за кілька днів після трагічного землетрусу в травні 2012 р. Забігла в національну пінакотеку.
Це не дитячі аплікації, це стенди для сліпих.
Слетя в одному з залів. Пінакотека в місті така собі, нічого неймовірного, але за мною по п'ятах ходила музейна наглядачка, хоча в мене навіть сумки не було, навіть кишень. Нав'язливы музейні працівниці поза колишнім СРСР трапилися вперше.
Все, час бігти дивитися на кулі. Туди ще доберися. Вже за міськими стінами Феррари (а стіни тут збереглися досить непогано, і вони довжелезні) знаходиться міський парк Дж. Бассані. Парком він називається досить умовно, дерева там можна на пальцях двох рук перелічити.
Але площа в парка велетенська, він вже поза житловою зоною, попри жваву трасу - кулям те, що треба.
І перший сюрприз вже на вході. Мені в голову не могло прийти, що за подивитися на надування куль хтось може придумати брати квитки. Ну от в голову не прийшло! В Кам'янці вони ледь не щодня в сезон літають, платити за це видовище кам'янчанину видається ахінеєю.
Тим не менш, по 5 євро за дорослого довелося викласти. Здогадалася б про таке раніше, акредитувалася б на захід, але ж кажу - та де ж таке чувано, за кулі гроші брати?!?!??
Пройти без квитків неможливо, але всередині не сумно і дуже людно. Навіть дитячі виступи збирають чимало глядачів (а може, італійці теж знають правило "Хочеш, щоб на твоєму дійстві були глядачі, запроси до участі дитячі колективи. Батьки далі зроблять все інше".
Як і в нас, польоти аеростатів в Феррарі відбуваються вранці і ввечері. Час між польотами можна вбити досить приємно: там безкоштовно роблять масаж спини якісь йоги, далі в наметі Fit Curve стрибають тітоньки моєї комплекції, далі ковбої з пластиковими конями, аерокосмічний гурток для дітей, цирк для найменших, безліч яток з їжею.
Далі реконструктори. Ннну... таке.
Дітям подобається, це найголовніше.
Середньовічна ятка, там багато таких було. Ще торгували дерев'яними ложками і дитячими кониками на палочках.
На полі, де вже стояли автівки повітроплавців, поки що демонстрували вміння своїх псів кінологи та марширували під Верді муніципальні оркестри.
А от далі було знаааачно цікавіше. Військові влаштували мега-презентації своїх досягнень. Робот роздає присутнім рекламні журнали (там, напевно, про "Вступай до лав армії").
Кожен хлопчик може посидіти у кабіні літака - і йому дядя військовий все-все розкаже і покаже.
А тут не хлопчик, а дівчинка, і не з військовим, а з татом. Ви їх ще не бачите, але зараз побачите: вони в цій круглій штуці (підозрюю, в таких тренують космонавтів), а їхні реакції видно на екрані поруч з кулею.
Стенд про те, як працює штаб в польових умовах. Ой, та там стільки всього було. Скафандри, батискафи, польова установка з очищення води, та безліч всього.
У вертольоті теж дозволяли посидіти всім дітлахам.
Після цього всього вже не так шкода було тих 5 євро за квиток.
Ну, будь-хто, хто хоч трохи знає щось про кулі, в курсі: першою справою перед повітроплавчим заходом треба зробити шо?
Правильно: подивитися, який там буде вітер.
Прогнози були паршиві. 7-8 м/с. Які польоти.
Я це все розуміла ще на вході на поле. Але ж ввечері вітер часто тушується (у англійців навіть вираз такий є, the wind died down) - може, все-таки пощастить?
Бо в останній день фестивалю Феррара приготувала бімбу: летіти мали лише форми.
І першу з міні-форм, бджілку, вже почали надмухувати. Так як час старту для куль давно минув, а повітроплавці купкою все так само сумно дивилися в небо, кінологи з собаками пішли виступати по другому колу.
Міні-форм я ніколи ще не бачила - і була здивована, що у них теж є кошик. В нього при нагоді катають котів-молодят або маленьких цуциків-іменинників.
Надули бджілку - і понесли вітатися з глядачами. Симпатична.
Після кола пошани бджілка зависла над пласкою ще тушкою велетенської швейцарської кулі-корови: це було схоже чи то на акт благословіння, чи то на опилення бідної тварини, чи то - часом - взагалі на щось порнографічне.
Здувають.
Але бджілкин вогонь не погас. Не знаю, може, у них, як у гуцулів з Путили, є звичай вогонь з першої ватр кулі нести у всі наступні. Не знаю. Але мужик з міні-кошиком обійшов всі ті кілька оболонок, які вже лежали на землі.
Ох, тільки ритуал цей не спрацював.
Час спливав, вітер буяв, повітроплавці вже не знали, що робити.
Трохи протягнув час ще один оркестр. Трохи перемкнув увагу глядачів гвинтокрил з якимось "команданте", котрий виписував у небі піруети. Йому що, йому на вітер начхати.
А от кулям ні.
А там такі приїхали!!!
Бельгійці, німці, швейцарці! Крім крилатої корови на 4000 кубометрів, ще Ноїв ковчег (Німеччина, 6800 м3, 33 метри завдовжки, 26 м у висоту), німецький же глечик (3600 м3, 25,7 у висоту), "Орієнт Експрес" (3680 м3, 34 метри завдовжки), бельгійська куля-голова з ріжками "Арсен", німецький клаудхоппер (куля, з якою стрибають на бандж-роупі. Не в сенсі вниз, а в сенсі вгору-вниз) - і кілька форм.
Але ж вітер. А в буклетах чесно написане правило, спільне для всіх таких заходів: це футбол відбудеться за будь-якої погоди, а кулі в вітер не літають, якщо вітер - вибачайте.
І от що роблять повітроплавці?
Вони поступають дуже шляхетно: відкривають браму - і запускають всіх, хто хоче, на поле.
Розказують дітлахам історію повітроплавання та як влаштовані кулі.
Демонструють роботу пальника.
і запускають в корову!
Я потрапила у першу порцію візитерів, коли в корові ще можна було протовктися.
Наступні групи відвідчувачів були значно більшими - і там просто повернутися вже було ніде.
Круто! Я давно мріяла побувати В кулі - ну от, в Італії вдалося.
Ще згадалося, що серед акредитованої преси були не тільки звично-пресового виду немаркі такі мужички з рюкзаками за плечима, а й чимало пань з непоганими дзеркалками.
Я дуже спочатку заздрила стану справ італійської фотожурналістики: в Україні майже немає заходів, де мене з фотоапаратом не штовхне у спину якийсь напомажений хіпстер з своєю недолейкою: тьотю, шо ви туто встали, туто люди фото роблять, а ви встиали.
В нас все суспільство просякнуте сексизмом та шовінізмом, але цей його аспект мене б'є чомусь найбільше. Жінка з фотоапаратом для багатьох - нонсенс. Ну так, я не розбираюся в багатьох технічних деталях і не читаю на ніч огляди свіжих моделей Нікона, але чому ж я не маю права фотографувати?
Дико це.
А, ну так спочатку я зраділа за Італію, а вдома, коли вивчала буклет, все прояснилося: серед інформаційних спонсорів фестивалю було два феррарські фотоклуби. А в фотоклубах завжди чимало жінок. (Чи це я вже настільки просякнута шовінізмом, що й сама відмовляю жінкам в праві фоторепортерити професійно?)
Привіт з Феррари кам'янцю. Хто перший зрозуміє, в чому тут штука, той молодець і дуже спостережливий :о)
Ні, спроби надутися таки були. Але в'ялі такі, немічні. Видно було, що повітроплавці чудово розуміють, що ніхто сьогодні нікуди не летить - і просто зображали хоч якусь активність.
А нам вже час було на потяг, тож ми пішли вздовж тих нескінченних міських стін на вокзал.
ВВечері я гуглила "beautiful village naer Bologna" - і пошуковик приніс мені назву Вільйола (Vignola).
Ну, поїхали в Віньйолу. Туди щогодини відправляється приватна електричка, але йде ті нещасні кільканадцять кілометрів понад годину. Ледве-ледве плететься чомусь.
Раптово з'ясувалося, що ніяке Віньола не село, а маленьке місто з супер-бурхливим культурним життям. Там 25 тис. мешканців - і 25 тисяч фестивалів. виходячи з афіш. Деякі в самому місті, деякі в сусідніх, але. От вам і балет, і м'юзикли, і фестиваль філософії (!!!!). А в місцевому замку недавно закінчився фестиваль поезії.
Замок тут крутецький, відомий ще з 1178 р. Резиденція родини з прикольним прізвищем Контрарі.
Пізньоготичні фрески з XV ст. тут в понеділок не побачиш: всі музеї по понеділках зачинені.
О, дивіться як прикольно: були мерлони - ластівчині хвости, а потім їх забудували.
У місцевому кафе, де ми снідали, продають тістечка в стразах.
Далі забитим (довелося півшляху стояти!) автобусом їдемо в Модену, де в нас пересадка.
Там ми теж вже були у 2011 р.
Але романський собор у Модені настільки класний, що йдемо ще раз до нього.
Та ви самі все бачите.
Романська архітектура для смене - все-таки найулюбленіша з усіх старих стилів.
Мік в своїй парадній сорочці.
Оголошення на стіні - моляться за мир в Україні.
Кому в нас дроти фотографувати заважають - та то ви ще в Модені не були.
Далі Сассуоло, ще одне нікому в нас невідоме місто. Але я саме такі і люблю - коли не знаєш, чого чекати від поїздки.
Ох і заблукали ми в Сассуоло на зворот ньому шляху!
Уявіть собі: потяги з міста ходять лише в двох напрямках, на Модену і на Реджіо Емілію. Все.
І для кожного напрямку в них є свій вокзал.
Відстань між вокзалами - метрів зо 200, але ж сам факт!
Сассуоло виявилося найбільш театральним містом з усіх, які я бачила.
Місцевий Палаццо Дукале був зачинений (понеділок же!),
але до нас хутенько прибігла тітонька і протягнула через закриту решітку буклетики про місто. Шановні туристи, вітаємо, ось вам почитати.
Біля палацу - найцікавіша штука в місті, і називається вона - увага, увага - Печера. Ну, пеcчієра, але все ж/ (Підозрюю, це все ж ближче до чогось рибного, а не до печерного: риба ж італійською pesce. Хоча точно не знаю).
Князівська родина Есте почала споруджати цю гігантську пародію на гроти в 1650 році. Закінчила аж у 1696-му.
В Сассуоло навіть вітрини дитячих магазинів виглядають театрально.
А це в них замість муралу: керамісти ж. Все з кераміки.
Головна площа міста.
А звернеш убік - і за лаштунками все значно менш театрально.
А далі почався дощ, ми повернулися в Болонью, щоб наступного ранку вилетіти до Сучави. А звідти - додому. :)