Дзвони Лемківщини-2015
Нарешті я хай краєчком ока, але побачила фестиваль лемківської культури "Дзвони Лемківщини".
Це на півдні Тернопільщини, у Монастириськах. В самому місті - і в урочищі Бичева в кількох кілометрах на південь від райцентру.
Фестиваль вже шістнадцятий, давно став для місцевих власним брендом. Минулоріч замість гуляти, як завжди, у перший вік-енд серпня, відкрили пам'ятний знак депортованим лемкам у Тернополі, ще й у вересні. І все.
Цьогоріч - навіть попри війну - було б важко відбутися чимось умовним. Бо річниця. 70 років депортації лемків з рідної землі.
Депортація - важка сумна тема, котра мало в'яжеться з ядучо-яскравими картинками у мене в жж, тому про події 1940-х не буду - розумні вже знають/читали/розуміють, про що я, самі. Sapienti Sat. Часом колупаєшся в друкованих емігрантських збірниках чи мережевих ресурсах в пошуках хоча б крихти якоїсь інформації про те чи інше село - і натрапляєш на таке, що потім важко заснути і з голови вже не викинути.
Ось так і з лемками.
Вони - це ми. Ну, майже. Прямі нащадки білих хорватів, тих самих, що у Стільському. Українці.
В них дуже, дуже, дуже гарні дерев'яні церкви. Бачили свалявську, з присілку Бистрий? Ну хоча б красуню з Шелестрова в ужгородському скансені? Ось такі приблизно.
В них дуже своєрідні і гарні народні костюми. Якщо цікавить власне ця сторона, а на фестиваль, котрий в перші вихідні серпня, не потрапити, біля міської автостанції є Музей лемківщини. Там багато чого понапихувано у дев'ять залів, від класного і автентичного до дивацько-провінційного. І все це буде на кілька хвилин вашим - всього за три гривні (плюс 15 зверху за фотозйомку, журналістам скидок немає). Як бачите, мені музей обійшовся у 18 гривень. :о)
А ще я хвостиком ходила за колоною лемків. Вони прибули сюди з усіх регіонів України - навіть Донеччини, навіть Луганщини, навіть, чорт забирай, з Волочиська і Хмельницького. Вони приїхали з Польщі та Словаччини. Кажуть, ще звідкісь з Балкан сьогодні гості були.
Крім лемків була маса народних колективів, "Козак Систем" і Святослав Шевчук, котрого з ескортом зустрічали біля знаку "Тернопільська область" за Добромишлем. Ми бачили лише його автівку, але нам і не суттєво, ми не віруючі.
Хода починалась з правильного місця - від тютюнової фабрики, котра колись була замком. Знакове місце для Монастирисьок.
І починалася досить скромно, але живі струмочки людей вливалися у неї з кожного провулку. Коли біля жахливо-блакитної церкви колона зупинилася, аби вшанувати пам'ять загиблих в АТО та Небесної сотні, вона налічувала вже з кілька тисяч осіб.
Далі більшість діставалася урочища автобусами, але було чимало тих, хто йшов пішки. Але я чогось поспішаю (спати хочу).
Квіти Шевченку. Свято у місті на свято мало було схоже, радше на реквієм - привід такий. Всі серйозні, все серйозне - "Думи мої", "Реве та стогне...", "Ой верше, мій верше".
Це вже на чималій території музею-скансену "Лемківське село" буде весело, гамірно, російсько-попсово і шашликово.
Тут дзвонили дзвони пам'яті - і велетенський корок з десятків автівок чекав, аби вони віддзвонять. Напевне, корки у Монастириськах лише раз на рік. Під фестиваль.
Біля пам'ятного знаку жертвам депортації.
Це вже у скансені, у відтвореній хаті гончара. Старий лемко дивується - каже, його рідна хата була ну точнісенько такою. Я його розумію - в нас лемків у роду не було, а п'єц такий самий був на кухні. Аж поки мені років 12 не виповнилося. Зараз на його місці крихітна ванна кімната, але п'єц часом мені навіть сниться - я гралася на ньому, я ховала в западині його чорної пащі вирвані з зошитів сторінки з не надто хорошими оцінками.
На полі були стенди від всіх=всіх районів (ех, скільки там краєзнавчих книжок навезли...). Бучаччина намагається задушити вас канцерогенним буянням пластику. Смаки в народу деградують швидко. Навіть музейним працівникам і чиновникам вже подібне знається гарним.
Це до питання про костюми. Інші, набагато більш схожі на закарпатські. Менше вишивки, вона, як і є, не нахабна, а дуже делікатна. Крій рукавів абсолютно інший. Головні убори інші. Навіть кольори.
Музей з Підволочиська.
Пана Василя Казновецького з Кременця бачу майже на всіх тернопільських фестивалях. Молодець.
В кузні. Міхам років сто, ще якомусь інструментарію, для мене безіменному (я не можу таке запам'ятовувати чомусь, ну взагалі) - понад 60.
Перервала людям учту.
Стенд заповідника "Замки Тернопілля".
Весела Шумщина.
Шевчука ми не чекали, поїхали по селах - он що гарне знайшли.
Та й таке.