Дунай, бароко, нібелунги
Ми знову повернулися з європейського лонг-вікенду.
І мені треба каталогізувати пережиття (ще вчорашні), які швидко перетворюються на спогади. :о)
Руїни замку Вайтенегг, Нижня Австрія.
Неможливо увійти у річку двічі - особливо коли це дві різні ріки. Минулого вересня нас занесло в найгарніше місце на Землі - і я ще довго оговтуватимусь від долини Рейну, і вічно туди хотітиму. Повторити ту казкову подорож ми не намагалися, а от поїздити десь ще в таких же романтичних місцях хотілося.
Не тільки ж долина Рейну в Списці ЮНЕСКО - Вахау, долина Дунаю, всіяна замковими розвалинами лише трішечки менше за рейнські береги, теж там.
Правда, в Вахау ми вже частково були в 2008 році - в Кремсі, звідти родом мій настінний годинник -пташка.
Про власні враження від Австрії я вже писала - з 2008 року майже нічого не змінилося, якщо не вважати того, що ми стали розумнішими.
Ми вже не витрачали якісь шалені кошти на залізничні квитки в інтерсіті - нам вистачало айнфах-раус-тікета на двох. 28 євро на добу за пару - і катайся по всій країні скільки заманеться. Доплачували часом за автобус.
Летіли знову регуляркою від Трансаеро (для Москви там самі смачні тарифи).
Oн, здається, Мінськ під крилом.
Дивна річ: і туди, і звідти в нас був однаковий рейс, однаковий тариф, але ЗВІДТИ чомусь було більше маленьких бонусів у вигляді коньяка/вина, смажених горішків чи там шкарпеток. Тільки ж шкарпетками не залікуєш рани, котрі наносить черга на паспортний контроль в Домодєдово - довга, на півгодини.
Бург Нойленгбах
Вже в літаку я шмигала носом. Списала на алергію.
Якби ж то.
Бург Хохенегг (Hohenegg). В Нижній Австрії чомусь купа замків з англійськими яйцями у назві - Гольдегг, Хардегг, Вайсенегг і так далі.
Це була не алергія, а цілком собі самостійна застуда, яка робила все, щоб мене подолати. Ми робили ж все, щоб подолати її - і силами аптек Австрії і Німеччини нежить і температура відступили. В останній день поїздки :о).
Мельк був обраний штаб-квартирою після довгих вагань (у Лінці якраз "АрсЕлектроніка" чергова... А може, в Угорщині поселитися? Чи в Чехії - там взагалі якісь копійки за готелі просять).
Самі не натішилися з такого вірного вибору: 5 тисяч жителів, велетенський бенедиктинський монастир над містечком, криві вулички, шалений затишок, чудова грецько-мексиканська кухня в готельному ресторані (не за штруделями ж і шніцелями ми в Мельк їхали? :о) Хоча сніданки були досить спартанськими - несподіванка), до всього близько, є вокзал, є причал. Є навіть якісь слов'янські корені: перша документальна згадка про поселення, датована 831 роком, називає його Медилицею. Медова солодкість дунайських лісів з часом змінилася крейдяним присмаком кайзерівських володінь. Але задовго до всіх марій-терезій світу це було місто Меделіке з "Пісні о нібелунгах".
Так що Мельк - ідеальна місцина для романтичного вік-енду. Єдине "але": Дунай не Рейн, Австрія не Німеччина. Поїздів і тим більш корабликів тут знааааааааачно менше. Три рейси по Дунаю в Кремс на добу в одному і стільки ж в зворотньому напрямку, квиток в одну сторону коштує 20, в обидві - 25 євро, але підлаштовуватись під дуже незручний корабельний розклад не хотілося.
Так що Вахау ми об'їздили на автобусах. Некошерно, але в рази швидше.
Першою справою, правда, пішли в абатство. Діючий монастир запускає відвідувачів в певні свої приміщення. Квиток на одного - 9.50, відкрито для відвідування до 18-00.
Бенедиктинці квартирували тут з 1089 року. Чудово оформлений монастирський музей, хоча всі відвідувачі поспішають на балкон і в бібліотеку.
З балкона чудовий вид на околиці, але вам дістанеться лише вид на Блеку.
За місцевою легендою, свого часу абатство Мельк відвідав італійський професор-лінгвіст - і так вразився бенедиктинською бібліотекою (100 000 рукописів і стародруків!), що написав роман. Професора звали Умберто Еко, роман називався "Ім'я троянди".
Чесно кажучи, ми бачили і більш вражаючі монастирські бібліотеки, але ж ми їх власне що лише БАЧИМО, а не вивчаємо - може, різниця в цьому? Школа і бібліотека тут діяли з ХІІ століття, зібрані тут з тих часів рукописи не мають ціни, але туристам показують лише корінці товстих талмудів з ХІХ сторіччя. З них і такого вистачить: масовку вони відіграють дуже вправно.
Пересвічене зображення мармурової зали з фресковими Гераклом і Афіною. Нє, це не ми Геракл і Афіна :о). Тут зустрічали імператорів, а вони любили алегорії: необхідне керівництво (його чомусь уособлював Геракл) і совимірна з ним помірність (а це чомусь була Паллада). Ну бароко, ну що з нього взяти?
Більш барочного, більш австрійського місця за мельківський монастир годі й шукати. З п'яти дзвонів один важить 7 450 кг - і чути його за багато кілометрів.
Надмірна розкіш храму - і казарменний порядок келій. Початок XVIII століття все-таки (попередні монастирі чомусь раз по разу горіли). Місце, виплекане дисципліною і аскезою земного життя - заради примарних спіральних хмарок майбутнього раю.
Навіть здається, що монахи тут не переписували манускрипти і не працювали в саду (працювали, працювали, ми гуляли в тих садах), а ходили строєм. Ать-два, лінкс, лінкс, лінкс!
Ніде більше горнії царства християнського бога не підлаштовують під себе ландшафт так, як у Мельку: абатство підімняло під себе чарівне містечко, міська кірха - чимала така готична махіна - на фоні кляштору видається іграшковою.
Ще тут є дуже цікава стара пошта (ми жили в сусідньому з нею будинку), старовинна пекарня, ратуша, фонтан, чумний стовб, вілли фін-де-сіклю - повний набір. В околицях - кілька руїн замків (до Вайтенегга я бігла вчора весь ранок) і розкішний ренесансний Шалабург (бачили лише через вікно поїзда).
І годі вже вихваляти Мельк - Вахау значно більша за одне містечко. (Це от село Емерсдорф).
Замок Шпіц (Spitz)
картинками з власне долини Вахау спамити не буду - в п'ятницю був єдиний за всю поїздку більш-менш НОРМАЛЬНИЙ за температурою день, але було хмарно, часом крапав дощик.
Хмари розступилися в останні хвилини перед темрявою - і Дюрнштайн, і так казково-чарівний, перетворився на абсолютно нереальне місце.
Це був сонячний бенефіс - перед тим як піти на пенсію за горизонт, світило продемонструвало, на що воно здатне.
Класно було :о)
Наступного дня я була ну зовсім-зовсім хвора, температурила, пчхикала, страждала, тому ми поїхали в Альпи. Треба ж було мене хоч чимось потішити?
Це Шайббс (Scheibbs) у передгір'ях Іббських Альпів. 4 тисячі жителів, ренесансний замок, прозора-препрозора річка з качками, місток, весь в квітах, смішні залізні статуї на кожному кроці маленького середмістя. Просто бальзам на душу, просто чарівно.
Замок зовні - непоказний.
Всередині ж чарівний.
Я хотіла далі в гори (карта показувала якусь залізничну гілку) - але з'ясувалося, що Шайббс - остання станція залізниці по цю сторону гір.
На станції Пьохларн в ту суботу ми були... скільки разів? Чи то шість, чи то всі вісім - знали б, що потім знову сюди приїдемо, не стрибали б з поїзда на поїзд. Вдалині - замок Артштеттен.
Коли не виходить з Альпами, є завжди план Б: найгарніша країна світу, Німеччина.
Коротше, ми поїхали в Пассау.
Це вже Баварія, але це все ще Дунай, причому кордон проходить по річці - тому можна їхати по айнфах-раус-тікету.
В Пассау з'єднуються воєдино три ріки - в Дунай впадають Інн та Ільц, причому ледь не одночасно, тому для німців це велика цікавинка - Dreiflüsse-Eck, майже як Дойче-Ек, котрий рівно рік тому ми бачили в Кобленці (там в Рейн вливався Мозель - і робив це більш імперсько, ніж Інн з Ільцем в Дунаї. І добре - Пасау дуже якесь людяне місто, без зайвого пафосу).
Крім, звичайно, Штефанс Дом'а - велетенського, білого як зефірний весільний торт собору святого Стефана (1668-1693), зведеного на місці храму VIII ст.
В бароковому шаленстві головну скрипку (хаха) відіграє орган - найбільший у світі (233 регістри і 17 794 труби).
Ні, це не октобер-фест і взагалі ніяке не свято. Баварці (і чимало хто з австрійців) в народних костюмах ходять до храму.
Фасад собору св. Штефана був наполовину в риштованнях, але я все одно біля цієї кондитерської архітектури сфотографувалась.
Фігово мені було не на жарт. До хвороби додався інший мій ворог - шалена, дика спека. З суботи почало шкварити, температура повітря була вищою за 30 градусів. Замком вирішили пожертвувати. Сиділи в парку, їли морозиво і сміялися з качок.
Дорогою минали оленячу ферму (ну все як рік тому на Рейні!). В неділю ненадовго забігли до Відня - переконатися, що все на своїх місцях :о). Дуже хотілося на Леонардо в міноритах, але виставка відкривалася аж о 13-00, чекати три години в спекотній столиці мені не хотілося. Ми знову поїхали по слідах нібелунгів вздовж Дунаю - цього разу в Тулльн. Ось такі там трапляються типово-австрійські хатки - купа квітів, обов'язковий фонтан, дуже часто басейн, дуже-предуже часто - гноми, лелеки або якісь інші пластикові жахіття. Але за квіти пробачиш і гномів.
Місцева малишня рятувалася від спеки в фонтані на Хауптпляці. Я вирішила, що чим я гірша - і полізла на велетенський фонтан Нібелунгів. А Мік, орнітолог-любитель, подумав, що в хохластої качки мізки назовні вивалилися (яке слово смішне) від спеки.
Ну от якраз: Етцель на весільній учті зустрічає бронзову Кримхільду - в той самий час як цілком жива Блека чи то намагається відібрати в нього меч, чи просто ревнує до чужої валькірії.
В Тульні розташована найстаріша споруда Австрії - башта часів римського імператора Марка Аврелія. Марк на коні стоїть посеред клумби трохи далі - і чомусь погрожує Дунаю.
Нарешті на короткий час наші з Дунаєм шляхи розійшлися - нас понесло в лісову Вайльдфіртель. Он який симпатичний Еггенбург.
Дуже цей кадр подобається - нам принесли їжу, в Міка шок від австрійських порцій.
За вікном поїзда-вагончика - чергові замки. Я бачу з вікна замок на горі, роблю так: "АААААааааАААААааааААААА!!!!!" - і ми сходимо в Розенбурзі. Там чарівні сецесійні віли, ліси, пагорби - і будочка в ролі табачної лавки з манекеном-двійником Бенедикта Камбербетча (це ми так шалено на другий сезон бібісішного "Шерлока", напевно, чекаємо:)). Все, коротше, класно, але ми не побачили вказівник на пішохідну доріжку до замку - і півгодини йшли по крутому автомобільному серпантину, безнадійно голосуючи і страждаючи від спеки (я ще й від температури, це на фоті видно:(().
Але таки дійшли ж!
В Розенбурзі постійно щось відбувається - то шекспірівські фестивалі. то турніри, то (як от позавчора) дитячі свята. Але скільки в цій ренесансній розкоші справжності, а скільки - фантазії реставраторів, я не знаю. Чомусь фотогенічний Розенбург видався мені історичною фальшивкою. Занадто все вилизане, старі шматки стін різко відрізняються від надбудованих вже в повоєнний час.
Зворотньою дорогою знову були замки-замки-замки - і монастир в Фюрті.
Зараз, насичена бароко і Дунаєм, якраз передивляюся акційні ціни від ЕйрБерлін. Краси ж багато не буває :о)
