Оля Харлан форева
Коли мені було років 15, у CДЮСШОР "Динамо" на провулку Орлика створили першу жіночу групу із шаблі. Вони тоді ще такі зовсім нерішучі були, і у тренерів були серйозні сумніви "чи варто" і чи зможуть дівчата винести навантаження шаблі, а також матюки Когута (дивовижно кльовий дядько, я ще постійно бився у роздягальні із двома його онуками).
Потім пам'ятаю як дівчата-шаблістки тихо плакали біля роздягальні у ЦСК, тому що від сильних ударів шаблею на шкірі залишалися сині та червоні смуги.
І ось тепер: друга у історії жіночої шаблі золота медаль - наша. Навіть не можу уявити, які сталеві нерви треба мати, аби перемогти після другого взаємного удару із рахунком 45:44 китайців, які всю гру вели із значним відривом, на олімпіаді у Пекіні (!).
Як би сказав мій тренер, нині покійний Альберт Сергійович Гарібян: "у этих дэвушек эсть йайца".
Потім пам'ятаю як дівчата-шаблістки тихо плакали біля роздягальні у ЦСК, тому що від сильних ударів шаблею на шкірі залишалися сині та червоні смуги.
І ось тепер: друга у історії жіночої шаблі золота медаль - наша. Навіть не можу уявити, які сталеві нерви треба мати, аби перемогти після другого взаємного удару із рахунком 45:44 китайців, які всю гру вели із значним відривом, на олімпіаді у Пекіні (!).
Як би сказав мій тренер, нині покійний Альберт Сергійович Гарібян: "у этих дэвушек эсть йайца".
Click to view