Прибрані рейки
А трамвай, він не як автобус. Він дзвенить, а не гудить.
Спочатку по вулиці Суворова ходили одразу два трамваї: 35-ий та 27-ий. Тридцять п'ятим ми інколи їздили на дачу (спочатку на кінцеву, а потім на електричці до Русанівських садів). Двадцять сьомий, той і зовсім стратегічне призначення для мене мав. На скейті по Старонаводницькій можна було доїхати до самої набережної, або по Кловському до "Киянки", чи, навіть, до Республіканського стадіону. А назад - на трамваї. Зайцем. Потіха!
Найбільшою нашою дитячою забавою було підкладати на рейки залізні короки з-під пляшок або залізні ґудзики. Найліпшими були короки від "Оболоні" - вони перші мали герб. Відстань між зупинками "Зоряний" та "Вулиця Різницька" була, мабуть, найкоротшою на лінії. У той момент, коли трамвай мав наїхати на корок, водійка (пострадянське вираження гендерної рівності?) давала дзвінок, аби ми, діти, розбіглися і не заважали. А ще ми смажили картоплю на дитячому майданчику біля 89-ої школи. Дрова були зі старого паркету, який викинули хазяї хрущовки, що стояла навпроти школи, та у дворі якої і відбувалася вся ця вулична кулінарія.
Різні номери зажди було легко розрізнити: у 35-ого вагони були старі, у 27-ого - нові, виробництва празького ČKD. Першою прикрили лінію 35-ого із її старими вагонами. Потім, десь вже у двохтисячних, прикрили і лінію 27-ого і щезли й зручні чеські вагони. Але рейки ще довгий час лишалися лежати, нагадуючи про веселий дзвін, який зник разом із трамваями.
А десь за пару років не стало і рейок. Разом із ними пішов аромат старого Києва. На місці, де був дитячий майданчик і відбувалися сеанси вуличної кулінарії, побудували офіс "Укрпідшипника", а там, де раніше можна було кататися на скейті, стало забагато офісів та народу.
Моєю першою закордонною поїздкою була Прага, десь у 1996-ому або 1997-ому, коли там вчилася сестра, а я вчився у сьомому класі тієї самої 89-ої школи. Прага вже тоді мало чим нагадувала пострадянське місто. Але трамваї! Ті самі ČKD-шні трамваї із майже рідного міста. Вони якось гармонічно поєднувалися із "патравіні" (правда, кумедна назва для гастронома?), першими у житті справжніми йогуртами "Данон" та чеським метрополітенівським "пOзoр, пOзoр, двежаса завіраі".
Трамвай робить місто домашнім та затишним. Для Сан Франциско трамваї робить не ČKD, а Pininfarina. У поєднанні із густим густим туманом, що падає на місто у холодні дні, а також із невисокими будиночками та терасами у мексиканському стилі, трамваї тут, десь далеко на березі зовсім неТихого океану, своїм дзвоном створюють почуття маленької та вишуканої Європи. Тієї самої, яку ми із такою легкістю втратили.
Усіх, хто вважає себе французами, трохи запізно але все одно вітаю із Днем Бастилії. Почав цей пост друкувати ще вчора по дорозі до дому. Але часу не вистачило, ось і додрукував сьогодні.
Спочатку по вулиці Суворова ходили одразу два трамваї: 35-ий та 27-ий. Тридцять п'ятим ми інколи їздили на дачу (спочатку на кінцеву, а потім на електричці до Русанівських садів). Двадцять сьомий, той і зовсім стратегічне призначення для мене мав. На скейті по Старонаводницькій можна було доїхати до самої набережної, або по Кловському до "Киянки", чи, навіть, до Республіканського стадіону. А назад - на трамваї. Зайцем. Потіха!
Найбільшою нашою дитячою забавою було підкладати на рейки залізні короки з-під пляшок або залізні ґудзики. Найліпшими були короки від "Оболоні" - вони перші мали герб. Відстань між зупинками "Зоряний" та "Вулиця Різницька" була, мабуть, найкоротшою на лінії. У той момент, коли трамвай мав наїхати на корок, водійка (пострадянське вираження гендерної рівності?) давала дзвінок, аби ми, діти, розбіглися і не заважали. А ще ми смажили картоплю на дитячому майданчику біля 89-ої школи. Дрова були зі старого паркету, який викинули хазяї хрущовки, що стояла навпроти школи, та у дворі якої і відбувалася вся ця вулична кулінарія.
Різні номери зажди було легко розрізнити: у 35-ого вагони були старі, у 27-ого - нові, виробництва празького ČKD. Першою прикрили лінію 35-ого із її старими вагонами. Потім, десь вже у двохтисячних, прикрили і лінію 27-ого і щезли й зручні чеські вагони. Але рейки ще довгий час лишалися лежати, нагадуючи про веселий дзвін, який зник разом із трамваями.
А десь за пару років не стало і рейок. Разом із ними пішов аромат старого Києва. На місці, де був дитячий майданчик і відбувалися сеанси вуличної кулінарії, побудували офіс "Укрпідшипника", а там, де раніше можна було кататися на скейті, стало забагато офісів та народу.
Моєю першою закордонною поїздкою була Прага, десь у 1996-ому або 1997-ому, коли там вчилася сестра, а я вчився у сьомому класі тієї самої 89-ої школи. Прага вже тоді мало чим нагадувала пострадянське місто. Але трамваї! Ті самі ČKD-шні трамваї із майже рідного міста. Вони якось гармонічно поєднувалися із "патравіні" (правда, кумедна назва для гастронома?), першими у житті справжніми йогуртами "Данон" та чеським метрополітенівським "пOзoр, пOзoр, двежаса завіраі".
Трамвай робить місто домашнім та затишним. Для Сан Франциско трамваї робить не ČKD, а Pininfarina. У поєднанні із густим густим туманом, що падає на місто у холодні дні, а також із невисокими будиночками та терасами у мексиканському стилі, трамваї тут, десь далеко на березі зовсім неТихого океану, своїм дзвоном створюють почуття маленької та вишуканої Європи. Тієї самої, яку ми із такою легкістю втратили.
Усіх, хто вважає себе французами, трохи запізно але все одно вітаю із Днем Бастилії. Почав цей пост друкувати ще вчора по дорозі до дому. Але часу не вистачило, ось і додрукував сьогодні.